Зірка для тебе - Корний Дара - Страница 20

— А тобі що, запрошення спеціальне треба, щоб убік відійшов? Мало того, що нашкодив, так ще й витріщається, — почала вичитувати його, але робила це майже весело, кумедно нахмуривши бровенята.

Сергій не знав, що і відповісти. Стояв і продовжував дивитися на дівчину. Та стенула плечима, легенько відштовхнула його, дотерла підлогу. А він так і стовбичив, не розуміючи, чому його так паралізувало. Звичайна собі дівчина, таких багато в університеті, навіть кращих, вродливіших. Але ця мала в очах щось таке, що пригвинтило його до підлоги. За спиною в Сергія вже зібралася юрба людей, він затримував чергу.

— Ей, ти, — писклявий жіночий голос ззаду вивів із задуми. — Або рухайсі, або забирайсі. Я на роботу спізнююсі, хтілам булок свіжих купить, а тут ти, мов черепах, вкляк.

Тим часом десь із боку кімнати, де випікалася здоба, почулося:

— Зоряно, ти де там? Тобі з дому телефонують.

Дівчина стрепенулася, взяла відро, швабру та, говорячи на ходу: «Та йду вже, йду», — попленталася в підсобку.

І все.

Отак розпочинався день.

І той день пройшов звично та буденно. Навчання, пари, лабораторна, маленька компхалтурка в одному з офісів комерційного банку. А ввечері Сергій всівся за розрахунки отої самої лабораторки. Та так і не зміг ні на чому зосередитися. Усе чомусь дівчина з пиріжкової з думок не йшла. Дивився у вікно з шостого поверху і бачив клаптик неба, а у ньому зірку. Дивився на Венеру, а згадував іншу зірку. Тобто дівчину з зоряним ім’ям. Якось то все вперше для нього, бо так зачепило. І кого? Того, що вірить-невірить.

Скільки у нього було дівчат? По-справжньому? Жодної. Таких, що дуже подобалися йому, аж до щему, як ото зараз та з пиріжкової, — жодної. Це не означає, що він не спав із дівчатами, просто все те називалося доволі сумно — перепхатися, зайнятися сексом. У дитбудинку це було чимось буденним, як от щоранкове та щовечорове чищення зубів. У сьомому класі хлопці починали обирати собі дівчат для «перетраху», а дівчата відповідно вибирали хлопців. Сергій на цьому не зациклювався.

Але питання саме зациклилося на ньому. Якось до нього прийшла однокласниця. Викликала його на вулицю.

— Сєрий, ну той… Карочє, у мене до тебе розмова. Я тобі подобаюся?

Сергій незрозуміло витріщився на неї.

— Е-е-е, — тільки й зумів пробелькотіти та стенув плечима.

— Якшо ні, то так і скажи. До мене Роб клеїться, але він ідіот кончений, я з ним спати не хочу. Ти не такий, ти — добрий. Правда ж, ти боляче не зробиш? — вона говорила-говорила, зазирала в очі, брала за руки, просила-благала, навіть трохи плакала.

Сергій стояв, обараніло дивлячись на дівчину. Аж поки до нього не стало доходити, до чого вона хилить. Роб, тобто Роберт, однокласник, також дитбудинківець, правда, він не сирота. Забрали його ще в трирічному віці від батьків-алкоголіків. Час від часу, десь раз на півроку, його провідувала старенька бабуся, він казав, що то мама батька. Більше нічого Роб про себе не розказував, як не розповідав, звідки в нього таке чудне як для українців ім’я. Бабцю він називав Ваською. Батьків не згадував. Роб поводився завжди зухвало та розв’язно. Чомусь ненавидів дівчат, ще з перших класів, шарпав за коси, задирав спіднички, щипав за груди. Наодинці з ним дівчата старалися не залишатися. А в останній рік наче з «котушок скотився». Якось нянечка застукала його в туалеті з десятилітньою Риткою. Дівча — перелякане та заплакане, трусики порвані, платтячко розірване. Дерик після цього інциденту мав із Робом «серйозну розмову». А серйозно розмовляти Сьома умів. Після бесіди Роб став обачнішим.

Так складалося, що вже у тому-таки сьомому класі всі хлопці-однолітки «мали» дівчат, дехто і не по одній, крім Роба, Сергія та Арсена. Кпини інших із цього приводу якось мало зачіпали Сергія та Арсена, але Роб через це серйозно переймався. Бо з доброї волі з ним зустрічатися жодна дівчина не хотіла через його садистські нахили. Людка з восьмого класу якось розповідала, що заради інтересу вирішила з Робом поцілуватися. Невинний поцілунок не на жарт завів Роба. Він наче осатанів. По-садистськи скрутив дівчині руки, аж вивихнув палець на правій руці, по тім розірвав блузку і почав кусати за груди аж до крові, при цьому обзиваючи лайливими словами. Ледве вирвалася. Тому з дівчат ніхто в його бік і не дивився.

А що стосується інтимних стосунків, то в сиротинці існувала нелегальна домовленість — спільна мирна згода зацікавлених сторін. Робу згоди ніхто не давав.

Дівчинку, що прийшла до Сергія, звали Юлею. Худенька, руденька, веснянкувата, тоді зовсім не виглядала на свої чотирнадцять, скоріше на дванадцять років. Досі не мала пари. Можливо, й тому, що хлопців в інтернаті було трохи менше, аніж дівчат, і дехто з пацанів дозволяв собі мати відразу дві пасії. Аж раптом Юля впала в око Робу. «Куди від мене дінеться та сіра миша?» — говорив він із викликом. І, відповідно, їй проходу не давав. Минулого тижня в середу вже після уроків Сергій раптом згадав, що забув під партою свій пенал із ручками. Хоч ручки там були і не ахті, не думав, що хтось на таке поведеться, та все ж пояснювати потім дерику, де пропав пенал (той контролював навіть такий дріб’язок), не хотілося. Тож вони з Арсеном вернули назад до школи. Під одним із класів почули чиєсь жалібне схлипування. Зазирнули й оторопіли. Роб стояв із опущеними штанами перед партою, на якій лежало худе голе тіло Юльки. Дівча чимдуж старалося вирватися, та сили були нерівні. Арсен із Сергієм, звичайно, відігнали Роба від дівчини. Та закладати навіть таких виродків у дитбудинку було не прийнято, тому Робу то зійшло з рук. Могла хіба що сама Юлька поскаржитися, але й вона боялася це робити.

— Сергійку, будь ласка! Він, він, він… дав мені термін до завтра. І якщо завтра у мене не буде хлопця, то… — і вона заплакала. Сергій не знав, як втішити дівчину, бо не вмів.

Просто пригорнув її до себе і погладив по голові. Коли вона врешті заспокоїлася, то просто сказав:

— Добре, Юль, я буду твоїм хлопцем. Не по-справжньому, а так, щоб Роб відчепився…

Та не по-справжньому не вийшло. Дівчина зробила все сама. Він у Юльки виявився не першим і навіть не другим.

Першим був хтось зі старшокласників. Вона доволі спокійно «ділилася досвідом». Ні-ні, її не ґвалтували, вона сама віддалася, це не було якесь усвідомлене бажання чи хотіння, звичайна дівчача цікавість у десять років. Їй навіть сподобалося, принаймні вона в цьому переконувала Сергія, як колись, очевидно, переконала й себе. Юлька Сергія навчила багато чому. А він і не опирався, йому також ураз стало цікаво. Після Юльки у нього з’явилася Ірка, молодша на два роки, потім Лізка, її однокласниця. Дівчата самі до нього приходили. У дитбудинку так було прийнято, і нічого погано в цьому ніхто не вбачав. Дерик, Семен Сильвестрович, звісно, про це знав, але до цього не пхався. Він, мов вогню, боявся дружини. А та постановила: «Якщо ніхто нікого не ґвалтує, то хай. Діло молодоє».

Згодом Сергій зрозуміє всю безглуздість тої ситуації. Навіть не безглуздість, а власну нікчемність. Бо й у голову не приходило якось застерігатися, щоб не наробити дітей. Зрештою, за неписаними законами, то вважалося виключно дівчачою справою. Аборт в інтернаті — звична річ, бо нащо плодити собі подібних. Про презервативи, звісно, знали й чули, та хто в інтернаті зміг би їх дістати, вони гроші коштують, а ті гуманітарні допомоги у вигляді «французьких плащиків» Семен Сильвестрович здавав чемно в місцеву аптеку за півціни.

І тут у ситуацію втрутився Арсен. Він таки був іншим в усьому. Півроку дивився з осудом на те, як його приятель паскудством займається, а тоді… Ні, він не читав нотацій чи лекцій, просто притягнув із дому після весняних канікул стару товсту «Медичну енциклопедію», яка була написана невідомою мовою. Арсен сказав, що німецькою, а вони в школі вдавали, що вчать англійську. Так, Сергій би нічого не второпав з написаного, але малюнки та фото в енциклопедії не потребували коментів. Ось тут людський ембріон в утробі матері, тобто те, що згодом стане людиною. Арсен по-діловому чітко все пояснює, і не тільки йому, а й тим хлопцям, що захотіли слухати.