Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 9

— Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? Вона у лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона і журиться. Передавайте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.

Олександр автоматично розраховується з Машою, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» та виходить з крамниці.

Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.

Спогади, осінь, морок осені, вже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та від себе утекти. Спогади — і прикро від них, і гірко, і солодко.

Коли Сашко повернувся з армії, вдома його очікувала неприємна новина — Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй в таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала грандновиною не лише для неї. Містечко смакувало нею довгенько, кожного разу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди, вже було й не добрати, де правда, де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його, точніше вже не його, Оксани… Як скупа сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.

А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…

Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить унизу в дикому танці, висмикуючи з надр землі холодний крижаний морок.

Несподівано озивається телефон. Це бабуся.

— Все, бабусю, зараз буду. Через десять хвилин. Ні-ні, не затримуюсь. Цілую. У вас все гаразд? Вже біжу.

Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто у ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні у нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Влітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А решта залишалoся без змін.

Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже з самого ранку теревенять, незважаючи на сиру погоду, йде обмін інформацією.

— Доброго дня, вельмишановні пані! — Вони люблять, коли він так з ними вітається.

У відповідь навперебій чує звичне і таке приємне:

— Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Декілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтесь, Олександре Петровичу.

Сашко заходить в під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири розчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньки, все одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про непослуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розгойдану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи і не підтакуючи, це насторожує бабуню:

— Ти не захворів, хлопчику мій?

— Ні, бабуню! Все гаразд, лише втомився. Багато роботи.

Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги і де ж такі звичні гостинці.

— Там в торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.

Бабуся розуміюче киває. Хай відпочине, у нього така важка робота.

Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження — погодою, змореністю, юнкою в крамниці, схожою на Оксанy. Вона могла би бути її донькою. Але Оксана далеко — в Києві, донька ще далі — в Англії.

Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його і дістає чорно-білу світлину. На ній — усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко посміхається, згадуючи, як він поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику, лягає на ліжко і закриває очі.

Третя симфонія Моцарта.

Він любить цілий світ, крига на душі тане, трепет й неспокій, принесені додому, розчиняються у теплі. Його наповнює музика і єдине бажання — хай тільки на мить, хай лише у сні, побачити її, рідну і чужу Оксану.

В десятому, випускному, класі шкільний театрально-літературний гурток «Лісова пісня» на чолі зі Світланою Михайлівною, особою, закоханою в свою справу, до річниці від дня народження Гоголя ставили власними силами театральну виставу «Ніч перед Різдвом». Коли Свєтка-канфєтка (так називали її позаочі учні за добродушну любов до солодощів) взялася за цю справу, то запрягла до цього всю школу. Гурток «Умілі руки» разом з художньою студією займалися оформленням сцени. На замовлення дошивалися й костюми, вірніше те, чого не могли добути з бабусиних скринь. Сценарій написала Свєтка-канфєтка. За допомогою слів «Будеш мати двійку з літератури, якщо не…» силами Світлани Михайлівни були задіяні най-най-найкращі таланти школи. Оксану грала Оксана. Світлана Михайлівна на дуже активні спроби шкільних красунь витіснити Оксану з цієї ролі відповіла чітко та зрозуміло: «Хто написав сценарій — той замовляє музику». Свєтка-канфєтка завжди мала про все власну думку. І навіть натяки директора школи, що головну роль у виставі мала б зіграти майбутня золота медалістка Оленка Кругленко («золото — не дитина»), а не ще донедавна найприкріша в школі шибайголова — Оксана Кущинська, промайнули повз її увагу. Однак розголос про те, що Оксана в кінці вистави цілує у вуста Вакулу, мав ефект розквітлих взимку на стужі троянд. Конкурс на роль Вакули був несамовитий. Ще б — оця неприступна, навіжена, дика особа, говорячи: «Не потрібні мені черевички. Я й без них тебе кохаю», когось з власної волі, без примусу поцілує… Сашко навіть не пробувався, знаючи власну недолугість.

Хлопчина не пропустив жодної репетиції. Він навіть проґавив кілька занять з музграмоти через це. Хлопець сидів в актовому залі школи і ловив кожне слово, кожен рух… Оксана грала неперевершено. Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу — і грав препогано. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору й паскудну пам’ять. Йому так важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Він пітнів, у нього тремтіли голос, руки і навіть ноги. Фізично міцний хлопчина змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі йому настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити, категорично!

Йшов час. Всі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервувати. І раптом відчинилися двері, в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи:

— Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.