Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 26

А наступного дня Сашко в білому халаті та трохи захмелілий після випитого Ілля, так звати батька маленької пацієнтки, стоять біля ліжка дівчинки. Вона вже відійшла від наркозу, а зараз просто спить. І от-от має прокинутися.

Маленькі крилята вій сполохано злітають вгору — один раз, два, три. Біленькі кучерики лагідно оторочують худеньке личко. Кліп, сині-сині очі відкрито дивляться на світ. Прокинулася. Тендітна ручка піднімається вгору, мала простягає її Сашкові. Той ніжно бере її у свою широку долоню. Дівчинка стискає його за великий палець руки зі всіх тих сил, що залишилися в ній після пережитого.

— Тихо-тихо, маленька! Все добре, — не говорить, а ніжно шепоче Сашко.

Дівчинка ствердно киває головою і посміхається. Так щиро і мило можуть посміхатися тільки діти та закохані. Злітають з тоненьких губ слова, мов шепіт вітру за вікном.

— Я знаю, знаю, бо ти поруч, бо ти — ангел! — не запитує, а стверджує дитячий голос.

Другу руку мала простягає до батька.

— Татку, а ти казав, що ангелів не можна побачити, — майже дорікає мала.

Щоками Іллі котяться сльози.

— Не плач, татку, тепер у нас все буде добре, бо ми маємо свого ангела. То його мама послала, я знаю. Вона навіть там дбає про нас.

В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людину над поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати. Ілля це зрозумів, коли ледь не втратив свою найбільшу любов.

Минув рік. І коли здивований Сашко оглядав після величезного євроремонту свою лікарню, яка була забезпечена найсучаснішою технікою, медикаментами, Ілля серйозно сказав:

— Знаєш, друже, про що запитала моя донечка, коли почула, що я вирішив допомогти твоїй лікарні, якось віддячитися за порятунок Лянки? «Татку, допомагати ангелам — то тепер основна твоя робота, правда?» От тепер ти від мене, любий друже, не відчепишся. Прикипів, як то кажуть, душею і тілом, мов перцевий гірчичник, віддереш хіба що з кров’ю. А якщо по правді, друже, це найменше, що я можу для тебе зробити.

2. Вітряки

На вокзалі у Києві Оксану ніхто не зустрічав, хіба що сумний пізньоосінній вітер, який кидав в обличчя шпичаками шматки замерзлого снігу. Здавалося, то її пошматоване серце так квилить і плаче холодними скельцями. Поховала батька, обставини непоборні — зі смертю важко сперечатися. Залишила маму сам на сам з горем і хворою бабусею, хоча… Ти ж також, дівчино, одна-однісінька з усіма своїми вітряками на додачу. І кожен має свого, кожен. А Сашко? Чи варто його вплутувати в те, що сама навихимерювала? Він заслуговує на те, щоб стати щасливим. Мати родину, дітей, бо він такий, такий…

Який? Нереальний. Так, нереальний, химера лиш… Мов той предивний спогад, виписаний пензлем сумління, а чи уявою, може, того і насправді не було ніколи, може, вона собі це вигадала…

Сашко ніжно бере Оксану за руку. Пізній ранок після ночі кохання, і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино. Вальс — танець для двох, він і вона, сніг за вікном, віхола в головах дерев, і його пальці, чутливі та наполегливі. Повільно опускаються руки все нижче та нижче, з рамен вниз на талію і ще нижче. І тоді їх огортає тим вальсом зі всіх боків. Ніжна хвиля безумства. Його лагідні губи, гарячі, солодкі, звабливі цілунки. Вбік відлітає одяг, що лишень заважає танцю, він зовсім не потрібен, коли танцюють тіла, коли танцюють душі. Він і вона — то мандрівники, загублені в снігах вальсу, поєднані в тих снігах долею. Його поцілунки примушують тіло тремтіти, хотіти, волати, благати — хай цей шал не припиняється, млосна хвиля не закінчується ніколи.

— Бути з тобою?

— Так!

Вальс.

— Любити тебе?

— Так!

Сніжинки у волоссі вітру.

— Хотіти тебе?

— Так!

І майже невагоме просто у вухо:

— Бути в тобі?

— Так! Так! Так!

Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох…

— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. Бо ти у мені…

І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І його очі навпроти — закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе…

Усе? Усе.

Чому ж ти зараз не з ним? А на вітрі, під холодним осіннім небом, під чужими поглядами змаліла до нуля, майже мертва. Лише вчора думала, що найживіша. Чому він не поїхав з тобою в Київ? Бо ти сама його попросила. Ні, не просила. Заборонила.

Заборонила! Авжеж. Тому що так вірно, тому що так має бути, мусить бути, тому що така вже ти, дівко, типу, правильна… Мораль, та клята мораль, яка зі словом «аморальність» чомусь у словотворенні спільнокоренева. А зміст, а суть? Чужа дружина, мати чужої дитини, закута ланцями умовностей, обов’язків, клятв… Ох, дівко, спинися на мить. Ти себе чуєш? Не голову слухай, серце. Що воно, бідне, змарніле, замучене, тобі зараз квилить? Це саме той випадок, де на всі твої «тому що» мала би плюнути. Бо зізнайся, будь ласка, сама собі, що того ранку ти нарешті зрозуміла, як воно — бути справді коханою і як воно — кохатися з тим, кого й сама кохаєш, не просто дозволяєш милостиво це робити, а кохаєш…

Голову догори на вітер холодний, хай він обітре сльози, хай він остудить душу, бо від того, що там зараз коїться, можна спопелитися…

Задерла голову, сіра безвихідь над головою. Там можна хіба що пропасти, але не розчинитися. Враз відчула легке тремтіння в тілі, наче насправді зачала падати кудись. Чиїсь сильні та чіпкі руки привели до тями, рвучко поставили на землю, пригвинтили.

— Навіщо? Дайте мені спокій, — ледь чутно шепочуть губи.

— Пані, вам зле? Може, чимось допомогти? — Стурбовані очі перехожого дивляться співчутливо.

— Нічого, нічого, все гаразд. І найміцніші вітряки сточує шашіль, і тоді вони падають…

Сивобородий мужчина, який запитував, не наважувався більше зачіпати жінку, бо та здалася наче не при собі, белькоче про якісь там вітряки. Дивна, може, хвора — очі блищать, як у гарячці, і тремтить уся.

Притулилася спиною до стіни, заплющила очі. Треба йти — туди, де чекають, і туди, де не ждуть…

У молодого подружжя Брехів донечка народилася у травні. Оксані довелося взяти академку на рік, майже перед самим захистом диплому. Однак молода жінка не хвилювалася через це, навчання нікуди не дінеться, а народження доньки — то набагато важливіша подія і псувати щастя зайвим нервуванням та біганиною бібліотеками та архівами не хотілося. Влад завзято підтримував таке бажання коханої дружини попри закидони свекрухи та свекра про важливість освіти й освіченості і ще там чогось.

Доня народилася в чудесну пору, коли у Києві цвіли каштани і весь глибинний простір міста — парки, площі, сквери, сади, вулички, узвози — заполонили трикутні святкові капелюшки на вершечках дерев. І здавалося, що каштани квітнуть не тому, що травень і весна, не тому, що врешті після холодного та одноманітного квітня потепліло, мов улітку, а тому, що то так весна віншує тихим ніжним салютом, вітаючи народження нового життя. Донечку назвали на честь Оксанчиної бабусі — Мар’янкою. Владик підтримав у виборі імені дружину, й ображено склеєні докупи губи свекрухи на нього не подіяли, як і сказане Сигізмундом Владиславовичем в докір, що ім’я надто простацьке як на онуку самих Брехів і якщо вже так їм хочеться, то, можливо, було варто в оте ім’ячко вставити одну буквочку і стане цілком пристойно-достойне ім’я — Маріанна: