Тому, що ти є - Корний Дара - Страница 15

— Мені дуже прикро, Оксанко, і шкода твого татка. Він був хорошою людиною.

Оксана повернула обличчя до ріки. Стояла і дивилася на воду.

— Мама з бабусею поїхали в село. Бабуся перебереться до мами жити. Ця смерть зовсім її підтяла. А я втекла з порожньої квартири, пішла на цвинтар, погомоніла з батьком, поплакала, а додому йти лячно. Там порожньо і сумно. Мені чомусь здається, що з відходом тата стане ще гірше, і не лишень в моєму житті. Прикро, що я не можу ні довше побути тут, ні повернутися додому назавжди, зараз не можу ніяк. — Оксана ніби говорила сама з собою, чи з водою внизу під мостом, чи з деревами в парку. — Донечка Мар’янка прихворіла. Грип, тож мусила сама їхати на похорон. Довше лишитися не можу, хвилююсь.

Вона нарешті відриває погляд від води, озирається і пильно дивиться на чоловіка:

— Сашку, ти дуже поспішаєш?

Йому стає байдуже до автобусів, що ходять згідно з розкладом, адже поруч його Оксана, така зажурена. Як він міг тоді поїхати?

Вони бредуть пізньоосіннім парком. Шарудить під ногами змарніле від старості листя, вітер розносить доріжками шматочки смутку впереміж із краплинами води. То пробиваються крізь пелену небесного жалю сльози. Ще мить — і вони затоплять світ.

Олександр несподівано для себе розповідає Оксані про свої негаразди, розчарування, прикрощі, жалі. Востаннє вони розмовляли по-справжньому в Києві, в далекому дев’яностому. Так, по-справжньому: тоді і наговорилися вдосталь, і чи не вперше отримав від неї надію на взаємність, яка досі тримає його на плаву. Якось так складалися життєві обставини, що бажані зустрічі пробігали мимохідь. Точніше, навіть не мимохідь, а так, по-зрадницьки втікали. Сашко згадав, як пару разів він, будучи в Києві то на конференції, то у відрядженні, так і не зумів зустрітися з Оксаною. Хоча і телефонував їй по декілька разів на день, та жодного разу не заставав удома. Принаймні сталевий жіночий голос так йому відповідав. Лишав, звісно, і номер свого телефону, щоб передзвонила. Та все дарма. Чомусь був упевнений: їй просто нічого не передавали. Коли вона приїжджала до батьків у рідне містечко, він або цього не знав, або зустрічав її не саму — чи з донькою, чи з чоловіком. При зустрічі відбирало мову і всі слова панічно розбігалися, мов мурахи в зруйнованому мурашнику. Тоді справді ставало не по собі, бо він щось таки читав у її смарагдових очах. Чи була там надія, а чи лише смуток — не знав. Оксана здавалася найріднішою, і водночас такою далекою, і, що найгірше, чужою дружиною і матір’ю не його дитини… Злодійкувато ховав очі, бо, здавалося, ті можуть зрадити, і намагався чкурнути якнайшвидше подалі від неї і від самого себе. І що то за дурень вигадав: очі не бачать — серце не болить? Болить, та ще й як! Але чи можна заховатися від кохання, якщо воно не сонце, навіть і не хмара, а частинка тебе? Від себе не утечеш.

Йдуть парком, розмовляють. Про роботу, про життя-буття, про Оксанину доньку. Олександр про свої невдалі одруження, трішки з гіркою іронією. Про те, зрештою, що на роботі зайшов у безвихідь.

— Сашку, скажи мені, якби до тебе звернулася за допомогою я, звичайна жінка, що живе лишень на зарплату? Ти, оглянувши мене, зрозумів, що можеш врятувати? Однак у мене немає ні грошей, ні зв’язків, невже б ти мене просто відпустив додому помирати? Не вірю! Тільки не ти! Дорогий мій Санчо Панса! Тільки не ти! Врятувати всіх ти не зумієш, але скільком родинам зможеш подарувати надію, правда? Лишень надію. О, то таки багато. Хтось мусить і її повертати, як це робив мій тато. Думаєш, я повірю, що у нього стався інфаркт? Ніколи. Він вліз в таку справу, про яку краще нічого не знати. Тиждень тому приїжджав до мене в Київ, дещо розповідав. Його вбили оті, що співали дифірамби на похороні. Та я впевнена: всім нам віддячиться сторицею за справи наші. Можливо, декому лише після життя, на жаль, та хай…

Вони стоять під її будинком.

— Сашо, може, зайдеш на чай? — говорить Оксана якимсь таким зболеним голосом, заледве не благаючи.

Хіба можна відмовити?

Вона мовчки ставить на плиту чайник, він робить канапки. Вечеряють, розмовляють. Чоловік знає, що треба про щось говорити, щоб відволікти її від гірких думок. Оксана скинула з голови чорну хустину. Довге русяве волосся заплетене в тугу косу. Сашко перехиляється через стіл, щоб дістати з того боку сир. І торопіє. Знайомий запах любистку. Волосся Оксани завжди ним пахне. І самого запаху вистачає, щоб знову втратити голову.

Оксана піднімає наполохано на нього свої зелені очі, вона відчуває, що відбувається з ним. Раптом рвучко встає з-за столу, підходить до Сашка впритул, дивиться на нього знизу вгору. Вона ледве дістає головою до його підборіддя. Чоловіку робиться від цього ще гірше. Серце тіпається, мов скажене, в роті пересихає, руки починають тремтіти. Оксана торкається кінчиками пальців його щоки і цілує просто в губи. І Сашко відривається від землі і летить, летить, як тоді, в десятому класі, коли вона вперше його поцілувала.

Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев’ятим валом, а й несе, несе, несе… Допіру їй знано куди.

Її волосся духмяніє любистком, її кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром… На годиннику навпроти нулі. Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. «Не варто ховати небо, хай заходить до хати, — шепочуть губи коханої. — З нього на нас дивляться не тільки хмари». Сашка ті нулі на табло дратують. Він поруч із ними сам маліє до нуля. Але губи Оксани накривають його новою хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Кохана спить, загорнувшись калачиком, вклавши свою голову на його груди. Він боїться порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя чи у своє горе, торопіє, вкотре шалено вдихаючи запах любистку. Ліпшої ночі в його житті досі не було, як і щасливішої миті.

А вранці вони сидять на кухні і п’ють чай. Оксана ніжно посміхається, а Сашко не може відвести від неї очей:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш, правда?

Оксана ствердно киває, Сашко продовжує:

— Тоді в Києві на майдані, пригадуєш? Мені здалося, що у нас могло бути воно взаємним, тобто кохання… Ти сказала, що любиш свого чоловіка, хоча я зовсім інше читав у твоїх очах. Але як склалося — так склалося. Не будемо перевертати минуле. Не перебивай мене, будь ласка.

Сашкові здалося, що Оксана хотіла щось сказати. Та вона не зводила з нього очей і мовчки уважно слухала.

— Для мене сьогоднішня ніч — це не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самотністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені нічого не перемінилося в почуттях до тебе. Хіба що роки додали смутку. Тобі, зрештою, вирішувати — лишатися зі мною чи з іншим. Я кохаю тебе, Оксанко!

Він замовкає.

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Я знаю! — Оксана перехоплює його руку, пригортає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Все надто складно, і, найжахливіше, в тому винувата лише я. Тому мушу повернутися в Київ. Там у мене хвора донька, та… — вона робить маленьку паузу і додає: — та… законний чоловік і його болото. То камінь під гору, який я кочу, змушена котити, бо коли перестану, то він розчавить мене. Це мої проблеми і тільки мої, Сашо. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш, за власну сліпоту. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… Багато та довго розповідати, але чи воно того вартує, щоб переводити на всякі пусті придибенції чесні слова? І, можливо, ти і донечка — єдині світлі промінчики у моєму житті. Знаєш, я інколи жалкую, що не повернулася в жовтні дев’яностого з київського майдану разом з тобою додому. Можливо, якби це зробила, то все могло скластися по-іншому. Так, я сказала, запевнила тебе і себе, що люблю свого чоловіка, тому що у нас із ним буде дитина, й таке інше. І це на той час було правдою, я його любила, нехай не так сильно, як він мене, можливо, швидше то я дозволяла себе любити. Кохання інколи перетворюється на залежність, гірше від наркотичної, повір, і це навіть не боляче, це — смертельно. І я тепер розумію, що та залежність настає тоді, коли одна сторона кохає, а інша лише милостиво дозволяє. Але так не має бути, бо потім доводиться розплачуватися і за кохання, і некохання також. Коли ж до того всього домішується жалість… Тоді біда повна. Ех, свята простота — війна з вітряками, яку не можна виграти… Але я продовжую далі воювати, зараз, скоріше за все, інерційно. А ти, Сашо, не чекай мене, я не хочу ламати життя ще одній людині, точніше навіть не одній, все так заплутано. Одружись, любий мій Пансо, заведи дітей, для цього ще зовсім не пізно. З тебе буде гарний батько. А я? Я — мов каліка, чужа серед своїх і чужа серед чужих. Я — метелик в незнайомих долонях. І, здається, той, хто вершить долі, ще не вирішив, що зробити зі мною — випустити на волю чи розчавити.