Пригоди Шерлока Холмса. Том IV - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 47

Ватсон зачекав, доки двері зачиняться, й стривожено обернувся до свого друга:

— Послухайте-но, Холмсе, ви робите фатальну помилку. Це відчайдушна людина, яку не спинить ніщо. Може, граф прийшов сюди, щоб убити вас.

— Що ж, я нітрохи не здивуюсь.

— Тоді я зостануся з вами.

— І дуже цим зашкодите.

— Йому?

— Ні, любий мій друже, мені.

— І все-таки я не можу залишити вас.

— Можете, Ватсоне. І зробите це, бо ви ніколи ще не покидали гри. Я певен, що цього разу ви теж дограєте до кінця. Цей чоловік прийшов сюди з своїми намірами, але допоможе, можливо, здійснити мої.

Холмс витяг записник і щось швидко написав на аркуші.

— Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і віддайте це Югелові з відділу карного розшуку. Повертайтеся назад з поліцією. Тоді його можна буде заарештувати.

— Я охоче допоможу вам.

— Сподіваюся, до вашого повернення я матиму досить часу, щоб довідатися, де камінь. — Він подзвонив. — Гадаю, нам краще буде вийти через спальню. Другий вихід завжди дуже зручний. Я волію дивитися на свою акулу так, щоб вона мене не бачила, а на такі випадки, як ви пам’ятаєте, в мене дещо придумано.

Отож, коли Біллі за хвилину привів до кімнати графа Сільвіуса, там було порожньо. Відомий мисливець, спортсмен та франт був високий, смаглявий чоловік з величезними чорними вусами, що затуляли тонкі жорстокі губи, й довгим гачкуватим носом, схожим на орлиний дзьоб. Убраний він був ошатно, але його барвиста краватка, блискуча шпилька й персні одразу впадали в око. Коли двері за ним зачинились, він злякано озирнувся, немов боячись потрапити в пастку. Раптом він різко здригнувся, побачивши біля вікна безжурно схилену голову й комір халата, що виднів із-за спинки крісла. Спочатку на його обличчі з’явилося справжнісіньке здивування. Потім чорні очі вбивці радо спалахнули. Він ще раз озирнувся довкола, переконуючись, що його ніхто не бачить, і потім навшпиньках, із важкою палицею в руці, підкрався до мовчазної постаті. Він уже присів, щоб зробити останній стрибок і вдарити, коли раптом з відчинених дверей спальні долинув спокійний, насмішкуватий Холмсів голос:

— Обережно! Не розбийте її, графе!

Убивця позадкував, обличчя його перекосилось із подиву. Він знову підняв палицю, — мабуть, мав намір перенести свою лють із манекена на живу істоту, але в Холмсових незворушних сірих очах і ущипливій посмішці було щось таке, що змусило його руку опуститися.

— Гарненька штучка, — мовив Холмс, повернувшись до фігури. — Робота французького скульптора Таверньє. Він так само майстерно робить воскові фігури, як ваш приятель Штраубензее — духові рушниці.

— Духові рушниці, сер? Що ви маєте на увазі?

— Покладіть капелюх і палицю на столик. Дякую! Сідайте, будь ласка. Може, ви покладете сюди і свій револьвер — Гаразд, гаразд, якщо ви волієте сидіти на ньому, хай буде так. Ви завітали якраз доречно: мені конче потрібно кілька хвилин поговорити з вами.

Граф погрозливо насупив кошлаті брови:

— Я теж хотів дещо сказати вам. Через те й прийшов. Не приховуватиму: щойно я збирався розвалити вам голову.

Холмс присів на краєчок стола.

— Я так і думав, що вам спало на думку щось подібне, — мовив він. — Але чому така увага з вашого боку?

— Бо ви надто вже набридли мені. Ви посилаєте своїх нишпорок стежити за мною.

— Моїх нишпорок? Та що ви, чесне слово!

— Дурниці! Я бачив, як за мною стежать. Але ми ще побачимо, хто з нас виграє, Холмсе.

— Це, звичайно, дрібничка, графе Сільвіусе, та я просив би вас звертатись до мене ввічливіше. Адже ви розумієте, що в моїй роботі мені довелось би бути на «ти» з доброю половиною злочинців. Тож погодьтеся, що робити винятки я ні для кого не буду.

— Гаразд, хай буде «містере Холмсе».

— Чудово! Але хочу вас запевнити: ви помиляєтесь, коли кажете, ніби я підсилаю до вас агентів.

Граф Сільвіус зневажливо зареготав:

— Не думайте, що я дурніший за вас. Учора то був якийсь літній спортсмен. Сьогодні — підстаркувата жінка. Вони цілий день не зводили з мене очей.

— Ви мені лестите, сер. Старий барон Давсон за день до шибениці сказав, що сцена втратила в моїй особі стільки, скільки виграв закон. А сьогодні ви теж вихваляєте мої невеличкі перевтілення.

— То це... Це були ви?

Холмс знизав плечима:

— Бачите, он у кутку парасолька, яку ви, анітрохи не підозрюючи, так ласкаво подали мені на Майнорис.

— Якби я знав, ви ніколи б...

— Не побачив цього скромного помешкання знову? Я це добре розумію. Всі ми робимо помилки, які вже нелегко виправити. Але хай би як там було, ви не впізнали мене і ось я перед вами!

Графові насуплені брови, з-під яких погрозливо блищали очі, наїжачилися ще більше:

— Що ж, тим гірше для вас. То це не ваші агенти, а ви самі комедії граєте! Ви самі зізналися, що стежили за мною. Навіщо?

— Послухайте-но, графе. Ви самі колись полювали на левів в Алжирі.

— То й що?

— І навіщо ж?

— Навіщо? Заради спорту, гострих відчуттів, ризику!

— І хотіли, звичайно, очистити країну від хижаків?

— Авжеж!

— Тепер ви зрозуміли мою мету?

Граф підхопивсь, і його рука мимоволі потяглася до задньої кишені.

— Сідайте, сідайте, сер! Я маю ще одну, яснішу мету. Мені потрібен жовтий діамант!

Люто посміхнувшися, граф Сільвіус знову впав у крісло.

— Он як! — мовив він.

— Ви знаєте, що я заради цього стежив за вами. Справжня причина, яка сьогодні ввечері привела вас сюди, — з’ясувати, чи багато мені відомо й чи треба прибрати мене з дороги. Що ж, на ваш погляд це конче потрібно. Адже я знаю про вас усе, крім однієї речі, про яку сподіваюся почути від вас.

— О, справді? І що ж то за невідома річ?

— Де зараз королівський діамант?

Граф хитро поглянув на співрозмовника.

— Оце і все?! Але як я, в біса, можу сказати вам, де він?

— Ви можете, й ви це зробите.

— Справді?

— Ви не залякаєте мене, графе Сільвіусе. — Холмсові очі, що вп’ялися в графа, примружились і спалахнули, мов два залізні вістря. — Ви для мене немов скляний. Я бачу вас наскрізь.

— Тоді, звичайно, ви бачите, де діамант!

Холмс радісно сплеснув долонями й з притиском підняв палець:

— Отже, ви знаєте, де він. Ви в цьому зізналися!

— Ні в чому я не зізнавався.

— Графе, якщо ви будете розумні, ми зможемо домовитись. Якщо ж ні, то вам буде не до жартів.

Граф Сільвіус утупив очі в стелю.

— Тепер ви мене залякуєте? — промовив він.

Холмс замислено поглянув на нього, наче майстерний гравець у шахи, що обмірковує свій вирішальний хід. Потім висунув шухляду й дістав звідти грубий записник.

— Знаєте, що в цьому записнику?

— Ні, сер, не знаю.

— Ви!

— Я?!

— Так, сер, ви! Ви тут увесь — кожен крок вашого злочинного й небезпечного життя.

— Ідіть-но до біса, Холмсе! — вигукнув граф, блиснувши очима. — Моєму терпінню є межа!

— Тут усе, графе. Усі подробиці смерті старої місіс Гарольд, що залишила вам свій маєток у Блімері, який ви так швидко програли.

— Ви марите!

— І вся історія міс Мінні Ворендер.

— Дурниці! Нічого ви з неї не вичавите!

— І ще багато чого, графе. Пограбування в експресі дорогою до Рів’єри 13 лютого 1892 року. І підроблений чек у Ліонському банку, того ж року.

— Ну, тут уже ви помиляєтесь.

— Але я не помиляюся в іншому! Ну-бо, графе, адже ви картяр. Навіщо ж грати далі, коли супротивник має всі козирі?

— А до чого тут камінь, про який ви говорили?

— Стривайте-но, графе. Вгамуйте своє нетерпіння! Дозвольте мені вести справу зі звичною доскіпливістю. Всі докази проти вас, але водночас у мене є незаперечний доказ у справі про королівський діамант — і щодо вас, і щодо вашого здорованя-охоронця.

— Справді?

— Свідчення візника, що віз вас до Вайтхолла, і візника, що віз вас назад. Швейцара, що бачив вас біля вітрини. І, нарешті, свідчення Айкі Сандерса, що відмовився розрізати для вас камінь. Айкі виказав вас, тож гру скінчено.