Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 26

Останніми днями її особливо дратувала увага одного «прихильника», який за свої гроші виговорювався їй поганою англійською про власні печалі, скаржився на дружину, на дітей, на начальство й на коханку, все замовляв міцні коктейлі та чимближче тулився до молодого Лізиного тіла, демонстративно обнюхуючи її і так само демонстративно не торкаючись руками, але роздягаючи очима… Він доводив її до сказу, той товстун з пальчиками-сосисками та масними щоками… І звідки ця холера взялася на її голову? Ніхто ніколи раніше його не бачив, а тут з’являлося щовечора і вчіплялося в Лізу, мов кліщ…

І мимоволі думки дівчини поверталися до більш приємного шанувальника її краси… Вона вже навіть хотіла спитати у шефа, чи, бува, не трапилося чого (все ж таки рідня), та стрималась. Коли Він перестав приїздити, дівчата принишкли в своїх розмовах про Лізині перспективи – хтось із розумінням, хтось зі здивуванням, мовляв, ця дівка ціни собі не складе, адже не в коханки до старого, кривого та скупого, а направду заміж за красивого й багатого – чого нам іще бажати?!

Ліза не підтримувала цих розмов, давши колежанкам зрозуміти, що тема не обговорюється і деталі обсмоктуванню не підлягають. Але така вже особливість будь-яких жіночих колективів – там обговорюється все. І коли Ліза несподівано заходила до дівочої кімнати в клубі, шепіт та пересуди раптово захлиналися, хтось починав кашляти, хтось – наспівувати, хтось навмисне голосно переказував затерті жарти, поправляючи зачіску й макіяж…

Він з’явився в клубі у день, який був для Лізи особливим, хоча про це не знав ніхто. Приїхавши за десять хвилин до початку нової доби, Він привітався з усіма, підійшов до Лізи, сказав кілька фраз, наче і не було цієї паузи в їхніх зустрічах, потім зазирнув до господаря клубу, після чого було швидко сервіровано зарезервований столик, а рівно опівночі її гість узяв мікрофон і закликав усіх до уваги. Він привітав Лізу з Днем народження і подарував їй величезний букет, який йому хутко подав охоронець. Увесь зал вибухнув оплесками і криками. Ліза остовпіла від несподіванки та від краси такого жесту, але то ще був не фінал. Угамувавши відвідувачів, Він жестом факіра добув звідкись оксамитову коробочку, а після наступного руху з її середини блиснули коштовними каменями сережки та обручка і завмерли в простягненій до Лізи руці. Він став на одне коліно і привселюдно попросив її вийти за нього заміж.

Ліза здалася, ще не усвідомивши, на щастя чи на біду знову змінила траєкторію свого життя у день, коли їй виповнилося двадцять чотири.

Залишок ночі вони святкували за шикарно накритим столом, пригощаючи всіх, хто підходив привітати її, його, їх.

28

Минула неділя. На ранок понеділка Ігоря без пояснень перевели з «одиночки» в «обезьянник» – смердючу камеру, приєднавши його до товариства з трьох осіб. Сусідами виявилися двоє наколотих юнаків, один з яких нерухомо сидів долі біля лавки, а другий на лавці над ним, ритмічно похитуючись уперед-назад, та побитий нетверезий дядько, що лежав на лавці під іншою стіною і неприязно сканував новенького мутним поглядом. При досить помірному світлі засидженої мухами лампочки під стелею спогади про учорашнє буяння київського травня, просякнутого сонцем, вітерцем та ароматом бузку, здалися маревом.

Пройшло півтори доби, як він за неймовірних обставин утратив свободу. Дві ночі та один день. Нічого не змінилося на краще. Він усе ж таки сподівався, що Льовушка вигадає принаймні щось. Чи з’явиться господар квартири і поцікавиться глянути на злодія. І ось тоді Ігор неодмінно переконає його, що він навіть не знає, на якому поверсі той живе, не мав наміру, не вчинив ніякого зла і не збирався… І той має йому повірити! Він махне рукою, напише якусь заяву та забере своє віскі (а на біса йому стільки?!) Правда, стало вже на одну пляшку менше…

Райвідділ суботнім вечором не дав пропасти вмісту розбитої пляшки, всім дісталося потроху спробувати. Загальний висновок був: «І ні хріна особливого!» І ще більш іронічні та здивовані погляди й ідіотські жарти посилалися в бік Ігоревої заґратованої халабуди, доки не перевели його на ніч в «одиночку». Він здивувався і навіть зрадів, що не до вошивих безхатченків та алкашні, як розповідали хлопці з роботи, яким довелося колись вляпатися за бійку в клубі. Отже – навіть зрадів, бо все відносно і тут, і на волі.

Словосполучення «на волі», виловлене свідомістю серед інших слів, з яких складалися його думки, змусило повести плечима та покрутити шиєю, які ніби заклякли, і знову повернутися до обмірковування можливих перспектив. Ігор механічно ходив камерою вздовж коридорної стіни, власне, нікому не заважаючи. Але раптом гнівний викрик змусив його мало не підскочити:

– Сядь, падлюко, не миготи перед очима! Без тебе нудить!

Дядько з побитою пикою замахнувся на нього здоровенним кулачищем, не встаючи з лавки. Навіть двоє затуманених молодиків утупилися в нього поглядами, але за мить мізансцена набула первісної рівноваги. Ігор, звісно, міг посперечатися й навіть помірятися силою з тим здорованем, бо ж той був хоч і міцніший, але добряче п’яний, та його метою було встановлення справедливості в дуже конкретному та вузькому коридорі його справи, а не в усьому світі взагалі та в цій смердючій камері зокрема. Власне, бійка могла понизити його шанси на швидке звільнення. Та й зіпсований портрет на роботі ні до чого. Він усівся на край лавки, відвернувшись від наркоманів, і знову замислився.

Згадавши про роботу, Ігор усвідомив, що зазвичай по понеділках зранку він виходить з дому, іде на парковку, бере машину і рушає в тісному дорожньому потоці через півміста до офісу фірми, на яку вже кілька років працював. Контора була доволі перспективною, мала спільні плани з іноземцями, і навіть світова економічна криза не надто похитнула її статусу й статків.

«Господи! А як же тепер на роботі?! Добре, якщо за кілька днів розрулиться, а як надовго?! Чи попросити дозволу на дзвінок та збрехати шефові про якийсь родинний форс-мажор? Треба попросити. Пообіцяти грошей, чи що… Йопть! І машину треба було сьогодні забирати з СТО! Усе докупи!» – Ігор скуйовдив волосся, потім потер лоба і раптом відчув неймовірне бажання, ні, навіть потребу почистити зуби.

Якийсь унутрішній досить злорадний голос пробубонів у голові: «Шефу збрехати! Машину забрати! Зуби почистити! Придурок! Рятуй свою дупу, бо інакше ні шеф, ані машина, ні «Колгейт» тобі довго ще не знадобляться!»

Ігор здригнувся, встав і рушив до дверей.

29

Після Дня народження, що став начебто і заручинами, Ліза більше на роботу не вийшла. Повернувшись на ранок додому, вона зібралась, обійнялася з дівчатами, пообіцяла Ірині та Кірі відвідувати їх, витерла сльозу та спустилася з речами у двір, де в машині чекав Він. Ліза вже не думала, чи правильно вона вчинила, піддавшись моменту, надто емоційному, надто контрастному з попередніми тижнями гірких та безрадісних заробітків, – це відбулося. Колись іще в інституті вона чула від старенького викладача таку фразу: «Що сталося – те мало статись. Якби не мало – не сталося б!» Вона вже не пам’ятала, з якої нагоди він виголосив таку сентенцію (він узагалі їх полюбляв), але така філософія здавалася дівчині досить мудрою та втішною у важкі хвилини життя – все навіщось людині треба. Усе треба пережити та зробити власні висновки.

Дорогою Ліза вловила себе на тому, що думки її, попри зміни на краще, якісь не надто радісні. Не те, що тривожні, а просто взагалі не розфарбовані емоціями. Наче вона просто перегорнула ще одну сторінку свого життя, якось буденно прийнявши зміну статусу найманої обслуги на статус бажаної жінки, а в близькій перспективі дружини багатого мужчини, що ось поруч, за кермом – радіє, домігшись свого, везе її у рідний дім, готовий забезпечити, піклуватися, надати їй небачений раніше рівень життя. Ліза посміхнулась у відповідь на Його задоволений погляд, глибоко зітхнула, вмостилася зручніше на сидінні та заснула.