Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 16

Одного разу занесло до них у кафе компанію київських чоловіків, що були тут у справах. Троє з них були молодими, а четвертий мав років сорок. Сиділи вони, випивали, розмовляли, а неподалік чимала компанія святкувала День народження. Олька з Оксанкою крутилися того дня не самі, було викликано на підмогу ще двох дівчат, але роботи вистачало всім. І тому Олька якоїсь миті здивувалася, чому це подруга раптом стала як укопана і роззявила рота. А коли простежила її погляд, то й сама заклякла.

Грала запальна латиноамериканська музика, весела компанія вистрибувала в танцях, як могла, – чоловіки підтупували, а жінки вихляли стегнами та крутили руками. Але одна з дівчат, певне, мала уявлення про самбу[7] (а це таки була бразильська самба!), і ось до неї, побачивши потенційну партнерку, рушив той, найстарший з компанії чоловіків. Дівчина теж помітила його зустрічний рух, наче розпізнала мову, якою володіли в цьому приміщенні лише вони. Вона підтягнулася, миттєво стала якоюсь виразнішою, ноги її почали виробляти неймовірні «па», очі заблищали, голова гордовито піднялася, і за мить ці двоє утворили пару, яка злагоджено й ритмічно переміщалася, запалена бразильським ритмом.

Таке Олька бачила лише по телевізору, та й то, мабуть, тільки раз. Тому так і завмерла з тацею в руках. Невдовзі вся компанія розступилася, звільнивши місце для дуету, здивовано спостерігаючи за запальним танком, який завдяки майстерності кавалера та грайливості й податливості партнерки зовсім не виглядав експромтом.

Руки дівчини злітали вгору і виразно завмирали, ноги рухалися то сягнистими ефектними кроками, то дріботіли якимись нервовими перестуками, а що вже витворяли їхні стегна! То було щось неймовірне. Очі в Ольки округлилися, серце закалатало швидше, наче в ритм із тією скаженою музикою, щоки спалахнули – щось викличне, солодке і неприховано непристойне відкрилося їй раптом у тому вирі, де чоловік ніби намагався завоювати цю норовливу спокусницю, й інколи йому це майже вдавалось, але раптом вона, подражнивши його очима, руками, стегнами, знову випурхувала з його рук і гордівливо й виразно гарцювала від нього на високих підборах, опромінюючи поглядом коло здивованих гостей.

Проте не всі в тому колі реагували однаково. І хоча дівчина була вдягнена доволі ординарно – її спідниця за коліно та квітчаста шовкова блузка аж ніяк не були схожими на карнавальні костюми бразильянок, – але високі підбори та сама фігура, постава, уміння рухатись не могли не схвилювати. Здавалося, не було чоловіка, байдужого до такого несподіваного вибуху сексуальності. І пильні жінки, аплодуючи по закінченні танцю, поглядали скоса на своїх чоловіків – чи, бува, не надто мій розпалився від таких вольнощів?

А коли розпашілий кавалер вдячно поцілував руку партнерки і зробив крок, щоби провести її до столу, сталося несподіване. Причому Олька потім так і не могла згадати, звідки виринув той добряче п’яний Мишко.

– Ах ти, курво! То це він тебе вчив жопою крутити?! – вигукнув той, жбурнув дівчину вбік і зарядив з кулака заїжджому танцюристові в голову.

Звісно, потім їх розтягли, схаменулися і гості іменинниці, і приятелі любителя латиноамериканських танців. Але коли він з гуркотом відлетів до батареї і загримів об стільці, Олька вся стислась від жаху, пригадавши п’яні батькові концерти.

Отак і буває – банальне, буденне і, на жаль, звичне зло накриває коротке свято, спалах несподіваної радості, ніби грозова хмара знову зжирає яскраве сонечко, що посміло пробитися в її проріз.

Обійшлося без міліції, четверо невідомих гостей містечка незабаром пішли з кафе, а іменини ще догулювали своє, доїдали, допивали і танцювали звичайні гоп-ца-ца під мелодії «Сім-сорок», «Ах, Одєса» та під зрозумілі заводні хіти Вєрки Сердючки. Дівчина після інциденту раптово зникла, Мишко і далі пив, але вже зосереджено-тихо, не встаючи з-за столу, лише щось бубонів собі під носа, а потім узагалі заснув, поклавши голову на стіл і підмостивши під неї побиту руку.

Та це ще не кінець історії. Назавтра вчорашні гості містечка зайшли пообідати. Синець у танцюриста був добряче помітний, але, як не дивно, не псував його. Чи то в очах дівчат чоловік зі слідами геройських учинків на обличчі набирає бали, чи той запальний танок так підняв його рейтинг, але Оксанка обслуговувала клієнтів, подавала то борщ, то плов, то горілочку, а коли чоловіки наситилися, не втрималась і все ж таки спитала гостя, де він навчився так танцювати. Адже вік мав приблизно, як і її батько, але того навіть смішно було уявити героєм запальної самби.

– Ти правду хочеш знати чи історію, подібну до правди? – посміхнувся той, але посмішка чомусь торкнулася лише губ.

– Звісно, правду, – гмикнула Оксанка.

– А років тобі скільки? – тепер засміялися й очі.

– Та вже не маленька, коли працюю тут. Як їсти замовляли, не питали, чи вже доросла, щоб вам подавати борщ та випивку! – гмикнула дівчина.

– Вогонь-дівка! – примирливо сказав гість і торкнувся її руки, – ой, бідний буде твій суджений…

– То про танці розкажете чи про судженого поговоримо? – гонорливо скривила губи Оксанка, яка сама згорала від нетерпіння, але й випрошувати не хотіла.

– А шеф не сваритиме, що заважаю працювати? Та, бачу, нікого поки що немає. А ти теж, мала, іди сюди, – махнув він рукою до Ольки, – щоб двічі не повторюватись, як і ти схочеш знати. Чимось повчальна історія…

На диво, з дальньої кімнати підійшов і сам хазяїн кав’ярні, Климський, потім до них обережно підтягнувся і бармен. Клієнтів більше на той час не було – виникла пауза.

– Не дивно, що дівчатам не терпиться знати, я й сам після вашої учорашньої самби все згадував та дивувався. Бачу, непростий ви птах, у наших краях такі не водяться, – посміхнувся шеф до гостя. – Як хоч звати вас?

– Ім’я маю просте – Петро. А от прізвище – Гарсія.

– Чудне. А, наче, на іноземця не схожі, – здивувалася Оксанка.

– Іноземцем був другий чоловік моєї матері. Прізвище нам зрештою від нього і залишилося. Він був кубинцем, навчався в Києві, але то довга історія. І хоч по крові я й не був його сином, але першим моїм учителем танців був він. Так сталося, що поїхавши якось на батьківщину, він більше звідти не повернувся. Загинув у автокатастрофі. Мені тоді було чотирнадцять років. З танцями якось не склалося, я вчився, працював, знову вчився. Була в мене кохана дівчина, мали з нею великі плани, започаткували спільний бізнес, збиралися одружитись, аж раптом… – Петро Гарсія знизав плечима, наче й досі не розумів, як таке могло статися. – Раптом вона покинула мене. Одномоментно й однозначно.

Він провів долонею по обличчю і скривився, несподівано торкнувшись учорашнього синця.

– І що? А танці ж тут до чого? – не витримала Оксанка.

– Танці? А! Я не сказав? Так вона ж покинула мене заради якогось чемпіона з бальних танців! Мене, інженера, кандидата технічних наук, який щойно заснував свою фірму, і ми планували її неслабо розкрутити…

– Нічого собі! – навіть присвиснув бармен.

– І що ж ви зробили? – раптом недовірливо спитала Олька. – Невже…

– Саме так! – посміхнувся до неї Петро Гарсія. – Я побачив по телебаченню оголошення, що за місяць має відбутися змагання аматорів латиноамериканських танців. Це був якийсь конкурс, мені було однаково, які призи дадуть трійці переможців, але небайдуже було те, що ту трійку показуватимуть по телебаченню. І ВОНА неодмінно має це побачити!

– І ви пішли на конкурс?! – спитала Оксанка.

– Що, правда?! – здивувався шеф.

– Ні. Спочатку я розшукав знайомих студентів-іноземців та розпитав, чи є серед них справжні танцюристи. Я мусив навчитися. Швидко і по-справжньому. А нашим викладачам бальних танців я не довіряв. Як і вони б не стали гайнувати час на хлопця, котрий починає заняття танцями в двадцять шість і хоче за місяць сягнути рівня фіналістів.

– Знайшли? – зацікавлено спитала Олька.