Ключі від ліфта - Іванцова Міла - Страница 14

– Давай!

Оля, охопивши один Ясин кулачок своєю рукою, почала помалу розгойдувати її, а дівчинка щасливо мружилася від сонця та підставляла личко весняному вітерцю.

Її молода нянька, незважаючи на вміння володіти емоціями, все ж таки була стурбована тим, що навалилося на неї за останню добу. Ця історія в ліфті, дивний, але симпатичний Лев – звісно, геть з іншого тіста, але якийсь не по-чоловічому добрий, не нахабний, збентежений учора і розгублений, стривожений долею друга сьогодні. А ще те, що розповіла вчора ввечері Ліза, котра ледь сама не опинилася в міліції, але ж бо на те вона й Ліза – останніми роками взірець для Олі, її богиня, господиня, сестра, мати, вчителька і подруга в одному обличчі. Те, як вона йде по життю, як долає перешкоди і тримає удари долі – то окрема книга, улюблена книга-підручник, якою упивалася Оля відтоді, як віддала власну долю до рук тоді ще зовсім молодої, але вже сильної духом жінки. Розказане вчора Лізою зрушило в дівчині спогади про те, що вона впродовж близько трьох років старанно ховала в найвіддаленіші закоморки своєї пам’яті… І от останні події дивним чином сплелися разом і стали невіддільними, непокоїли та розхитували і без того не надто просте її буття. Звідкілясь із глибини її єства піднялося вже впізнане передчуття грядущих змін. Воно гніздилося не в голові, а десь між шлунком та кадиком на шиї і проявлялося періодичним порушенням серцевого ритму, а може, то перед неминучістю нових пригод тривожно тріпотіла душа – хто напевне знає, де саме вона міститься в тілі людини?

Поховавши за допомогою сільської громади батьків, Олька додому не повернулася. Зайшла у підгорілу та просяклу гірким запахом диму домівку, обійшла її з кутка в куток, сіла на продавлений диван, побачила біля дверей хитку облуплену табуретку і нарешті заплакала, вперше після звістки про смерть батьків. Згадалося, як мати саджала її геть малою на ту табуретку, що хиталася й рипіла, клишонога сама та ще на кривій долівці, а Олька сиділа нажахана, вчепившись пальчиками в сидіння, і боялась ворухнутися, не те, що сповзти додолу. Так мати знешкоджувала її, коли треба було йти на город, поратись із худобою чи вчиняти тісто: «Сиди-но мені тут, не руш! Бо впадеш – поламаєш руки-ноги!» І Олька сиділа, мов заклякла, так жодного разу і не наважившись сповзти чи гепнутись униз.

Вона підвелася, взяла з підвіконня рамку з кольоровим фото родини, зробленим у райцентрі, коли їй було років п’ять, а батьки ще не надто залежали від бражного туману, загорнула її в брудну вишиту серветку і рушила до дверей. Проходячи повз ненависну табуретку, пнула її з носака, вийшла, замкнула хату на навісний замок і подалася через перелаз до сусідки. Та зачала нудним голосом співчувати, але Олька зупинила її, тицьнувши в руки ключа від хати, і сказала:

– Ось, робіть, що хочете, мені тут не жити. Можете взяти, що треба, сарай не замкнутий, курей заберіть собі, корм там має бути, а більше ніякої животини нема.

Сусідка намагалася казати, що Роксанина квартира – то тимчасове, що тепер Олька має, де жити, власна хата, хоч яка, але своя, та дівчина зупинила потік її повчань коротким і рішучим:

– Я туди не повернуся!

На це сусідка зітхнула й промовила:

– Курей заберу, не пропадати ж їм, хай гуляють із моїми разом, не об’їдять. Схочеш, щоб зарізала тобі – скажеш. Нічого розкидатися харчами, не мільйонерша, мабуть.

Олька кивнула, розвернулась і вийшла.

В їдальні відбули своїм колективом дев’ятини, потім сороковини і, як могли, намагалися підтримувати дівчину, хоч і дивувалися, що вона наче не надто й побивається. Але Ольці таки щеміло серце, і відчувала вона якусь свою провину, змішану з жалем та навіть соромом за батьків, наче не вона їм була донькою, а вони були її недолугими дітьми, що їх погано виховала та й не вгледіла. Але на людях вона почуттів не виявляла – кому воно треба? Та й чужі співчуття радощів їй не додавали, як і впевненості в завтрашньому дні. Голова сільради сказав, що поки не з’явиться новий претендент на ту квартиру, Олька може жити, але, звісно, ніякі документи на неї не оформлятимуться, бо ж прописана у батьківській хаті. Перепрошував, що поки не мають коштів та вільних рук (бо жнива!) допомогти з ремонтом, але Олька махнула рукою і сказала знову своє:

– Я туди не повернуся.

Наступні зміни в її житті прийшли восени, коли неподалік вокзалу добудували двоповерховий торгово-розважальний комплекс – один підприємець уклав свої кошти в будівництво, а потім поздавав приміщення в оренду. На першому поверсі відкрилося кафе. Його власник набирав штат і несподівано запросив Ольку йти до нього офіціанткою. Зарплатню поставив таку саму, яку вона мала на невизначеній посаді в їдальні, але нагадав про чайові, які, бува, і подвоюють вихід. Олька погодилася, бо і грошей треба було на життя, і не збиралася довіку возити ганчіркою по підлозі та мити посуд в їдальні.

Жіночки в останній вечір її роботи присіли за стіл, швиденько принесли пляшку та закуску. Проводжали дівчину й напучували, казали, що раптом ображатимуть, то хай би поверталась, а Тетяна Павлівна навчала:

– Олько, ти там дивись, шануйся, бо сироту кожен може образити, та ще й де? Туди приходять люди не у справі, а так посидіти, погуляти, випити… А ти молода, зелена ще, хоч і ноги довгі… Тебе, мабуть, через ті ноги Климський і вгледів – щоб клієнтів собі приваблювати. Чула мене?! То ти шануйся, дівко! Бо де п’ють, там і б’ють, чула мене?!

Підійшов і вокзальний міліціянт Сінченко. Випив чарку, занюхав хлібом і сказав:

– Жіноча доля хрінова, дівко. Особливо, коли заступитися нікому. То ти ж недалеко переїжджаєш, не цурайся своїх. Коли що – мені можеш скаржитися. Сиріт, вдів та погорільців завжди підтримували всім миром. А ти у нас і сирота, і, наче, погорілець.

Ольці не дуже подобалися всі ці розмови, вона за натурою своєю (чи вже навчена історією з Роксаною?) не прагнула надто зближатися з людьми, бо не вірила в щось дане раз і назавжди. Тому – навіщо потім страждати, дозволивши комусь себе приручити? Вона не зріднювалася з людьми, не прагнула їхньої жалості, але й не відштовхувала, не гасила в них бажання почуватися старшими, відповідальними, мудрими. «Хай собі, – думала Олька, – я ні в кого нічого не прошу. А коли вони самі хочуть – то вже їхня справа. Чом я заважатиму людям робити добро?»

Ось там, у кафе, все й закрутилося. Селище міського типу, надивившись телевізорів, прагнуло хоч чимось уподоблятися місту. Молодь, яка ще з невідомих причин не втекла до райцентру чи столиці, дозволяла собі й на дискотеці відірватися, і до кафе зазирнути. Туди ж заходили й ті, хто приїздив додому на канікули чи у відпустку, а ще подорожні, різні підприємці у відрядженнях, та й місцеві жителі все частіше переносили не надто глобальні святкові заходи з домівок чи привокзальної їдальні до Климського. Господар свій штат не ображав, хоч і тримав суворо – ні байдикування, ні якась непорядність там не могли би прижитися. Ольку підучили, як сервірувати столи, як спілкуватися з клієнтами, що робити, чого не робити ніколи, як поводитися, щоб клієнт був задоволеним, сидів чимдовше, замовляв чимбільше, і щоб ще й на чай залишив.

Незабаром Ольці виповнилося шістнадцять, і Климський полегшено зітхнув – досі вона працювала згідно з листом колективу школи, що клопотав про працевлаштування неповнолітньої, а сільрада виплачувала сироті якусь символічну допомогу від держави.

Одна біда була – робота закінчувалась доволі пізно, і дівчина не завжди встигала на останній автобус. А осінь – то вже вам не літо, чимчикувати трасою додому. Рішення прийшло саме собою – раз у батьківський дім вона повертатися не збирається, квартира за нею тимчасово, а робота таки далеченько – то в біса триматися за те рідне село? Один вихідний Олька присвятила складанню речей та прибиранню, посиділа, зітхнула і поїхала знову на вокзал. Там, поблукавши прилеглими вулицями, розговорилася з бабцею на лавочці й сказала, що хоче винайняти кімнату. Та до себе не запросила, бо і так сім’я чимала, але відвела до самотньої сусідки, якій і поміч у господарстві не завадила б, і зайва копійчина.