Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Вогнепальні й ножові

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 8

Изменить размер шрифта:

Ісус у таких випадках воскресав

Вона перераховує птахів на гілках.

Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.

Всі їхні галасливі родини рухаються

в бік коптських монастирів,

маючи при собі лише запаси

своєї віри, котра заважає їм

летіти в розрідженому повітрі.

Вона їх усіх перераховує, звіряючи

записи та спостереження, роблячи

правки в своєму нотатнику.

Цей великий перепис птахів, що

залишають нас, – їй буде чим зайнятись,

даючи собі раду з усім цим пір’ям,

що забивається між сторінок.

Це ще не зима, це ще не та пора,

коли слід загортатись у тишу і

запалене листя, коли слід тримати

горло в теплі, ніби музичний інструмент.

Ще будинки наповнені світлом,

наче пляшки водою, а вона перераховує

їх, не вміючи ні з ким домовитись,

не вміючи нікого ні в чому переконати.

Тому що жоден із нас не надається

до переконання. Ми лише стоїмо під

осіннім небом і ловимо листя на

хитру наживку. І він теж не надається

до переконання, не береже

своє горло.

Вона навіть готова померти,

аби нарешті з ним домовитись.

І готова потім воскреснути,

аби добити його по-справжньому.

Любити тебе навіть по смерті

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

Сержант, який вів його справу, питав розгублено

й недовірливо:

– Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що – не помічали, що він зник,

що його немає? Цілий місяць?!

– Ну що ж, – виправдовувався я, – це був найкращий

місяць у нашому житті.

– Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. —

Ви що – не помічали запаху?

– Ну що ж, – не погоджувався я. —

Живі тут пахнуть не краще.

– Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами.

Проїв собою матрац,

стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй на

розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади,

ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

Засуджений, але непереможений

Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там – за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював

від любові та осуду,

чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався

завчити напам’ять.

Там листи від братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

гострі шматки порцеляни,

об які я постійно ранив долоні,

дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі,

всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.