Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Вогнепальні й ножові

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Вогнепальні й ножові - Жадан Сергій - Страница 12

Изменить размер шрифта:

І тому що нам ніколи не повернутися в ті будинки,

на ті загальні кухні, де повітря було червоним

від сонця і снігу, тому що навіть пам’ять вони

випалюють своїми машинами,

я говорю про холод, про тонку павутину помирання,

яка з’являється в дитячих кімнатах

і коридорах, що виходять

просто в минуле.

* * *

Бо чим є наші спогади?

Наші спогади – це прапори, які ніхто не опускає,

незважаючи на те, що влада

давно і надовго змінилась.

Бо доки ми дивилися, як золоті птахи з палаючими

язиками вилітали з рукавів чергового циркача,

доки ми заворожено слідкували, як із наших кишень

безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньо

доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,

вони перекуповували нашу пам’ять,

всю нашу нерухомість, скажімо, наше

нерухоме небо або нерухомі планети,

що стояли за нашими вікнами.

Вони просто робили свою роботу, доки ми

намагались відчути, як час виникає

й починає світитися в темному

прокуреному просторі циркової вистави.

* * *

Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо,

пояснювали вони,

і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені

розриваються, наче торпеди.

Ми знаємо ціну твоєму минулому.

Ми знаємо ціну твоєму голосу,

який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.

Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.

Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

Фінанси – це трава, яка не обов’язково

належить тому, хто підстригає газони.

Для нас ці міста – лише канали,

в яких ми полюємо на чорних акул

фінансової стабільності,

лише озера, наповнені

потопельниками,

яким ми теж знаємо ціну.

* * *

Але нам із тобою, на кого нам нарікати?

Ми самі здали їм все, що в нас було.

Ми здали їм міські рослини і пам’ятники поетів.

Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.

Ми просто стояли й дивились,

як наші міста зникають в грудневому тумані.

Тому давай, повертайся,

ще можна все відіграти.

Вони все одно не можуть вибити з нас нашу

прив’язаність до цієї географії.

Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся

і все пригадаєш.

Наговорюючи знову те, що встигло забутись.

Витягуючи з пам’яті імена, як інструменти з футлярів.

Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.

Щоби нічого не втратити.

Щоби все повернути.

ІІ

Тоді все лише починалось, і ночі були такими короткими,

що сни не встигали снитись,

виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,

і заважаючи спати.

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,

і кров вибухала у вугільних затоках ночі.

Того безкінечного літа, на розпечених

вулицях, в місті, яке нам ставило голос,

життя видавалось близьким і таким зрозумілим,

воно віддавало тепло,

ніби ванни, наповнені

дощовою водою.

* * *

Десь там, між тих коридорів,

гарячих газових плит, на яких підігрівалось

червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом

присмак вогню на піднебіннях, голос свободи

на сходах, позбавлений страху голос

нашої свободи.

І все життя вміщалось у кількох будинках

на одній із тихих вулиць,

і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,

наша зануреність у глибоку воду надії,

доки буде битись останнє серце за відчиненим

в ніч вікном,

доки можна почути щасливий жіночий стогін,

від якого діти вві сні посміхаються

і просипають ранкові сеанси кіно.

* * *

Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє

впольоване темне сонце,

ступали колючими ковдрами,

мов птахи жовтневими полями.

І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.

І дощова вода робила їхнє волосся міцним,

як корабельні линви.

Тоді вони повертались довгими коридорами,

які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.

Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.

Їхні нігті були такі холодні влітку й такі гарячі пізньої осені.

* * *

Як вони швидко виростали,

як навчались цієї повільності рухів

та поглядів, як їхня шкіра набувала стиглості й глибини.

Дорослішаючи, вони ставали схожими на водойми,

в яких нарешті з’явилась риба.

Як вони вперто вишукували свою любов,

довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їх імена,

так довго, наче ділилися з тобою киснем,

аби ти міг дихати

в отруєному пропагандою місті.

Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,

грілись щоранку на загальних кухнях,

палячи газ, підігріваючи небо.

І газ, вириваючись із забуття,

світився в темряві тьмяними соняхами,

мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,

які мали прилетіти й розбомбити ці

кухні.