Помилка - Талан Светлана - Страница 60

– Якби сказала вчасно, усе могло б бути інакше, – сказала Люда й видихнула. Напевно, вона знала цю історію напам’ять, і їй не терпілося щось вставити.

– Можливо, – зітхнула Віра. – Але мені здається, що від долі не втечеш. Прийшов чоловік, я біжу йому назустріч така щаслива, сяюча, красива. Дивлюся, а він весь кипить від гніву, а в руках тримає якісь папери. «Ти, – кричить він, – заразила мене СНІДом!» Я думала, що недочула. Виявилося, що лікар зробив мені аналізи, а потім обстежився Андрій.

– Ти встигла йому сказати про дитину? – запитала Діана.

– Тримай кишеню ширше, – сказала Люда з іронією в голосі.

– Він ударив мене в обличчя, – тихо промовила Віра. – А потім схопив стілець, який стояв у передпокої, масивний такий, із витими металевими ніжками. Я пам’ятаю дикий біль у спині й більше нічого.

– Він тебе побив? – обережно запитала Діана.

– Якби! – втрутилася Люда. – Він хотів її вбити! Уявляєш, він зламав їй хребет, а потім стільцем бив по голові. Вирішивши, що забив до смерті, цей звір уночі вивіз її і викинув у кущі за містом.

– Жах! – вирвалося в Діани.

– Мене помітив водій, який зупинився, щоб сходити до вітру. Він викликав «швидку», і мене привезли до лікарні. Медсестра зі «швидкої» виявилася чесною й доброю людиною. Вона зняла з мене прикраси й тримала в себе, поки я не прийшла до тями, – сказала Віра.

– Не вірю я в її благі наміри, – мовила сусідка Віри. – Думала, що ти відразу помреш, а їй дістануться коштовності.

– Може, і так, – погодилася Віра й продовжила: – Ніхто ж не думав, що я виживу після таких побоїв, а я ось завдяки тій сестричці видерлася з того світу. Вона, Діано, здала в ломбард каблучку й сережки, а мене помістила в цю клініку. Тут мене прооперували, але на ноги поставити так і не змогли.

– Ви хочете сказати…

– Так, Діаночко, я ніколи не зможу ходити.

– Його посадили у в’язницю?

– Що ти?! Не бажаючи того, я покарала його страшною хворобою, – сказала Віра. – Приходили з міліції, але я сказала, що на мене напали хулігани. Про яку в’язницю може йти мова?! Я шалено кохала Андрія. І навіть зараз я не хотіла б, щоб він помер від СНІДу за ґратами. У нього є грошенята, нехай лікується й живе стільки, скільки йому залишилося.

– А дитина? – запитала Діана.

– Я втратила дитину. Спочатку мені було дуже шкода, що її не стало. Думала, що народжують дітей і інваліди, а потім вирішила: це навіть добре, що малюк не народиться, адже він був би ВІЛ-інфікований. Як би він жив і скільки? Такі дітки не доживають до повноліття.

– Я не знала, – знітилася Діана.

– А потім у мене виявили рак, я пройшла курс хіміотерапії.

– Ви більше не бачили свого чоловіка?

– Чоловіка? – Віра слабо всміхнулася. – Він уже оформив розлучення. Андрій приходив до мене один раз. Дав мені грошей на лікування, я не встигла йому подякувати, як він сказав, що це відкупні за моє мовчання і що я його більше не побачу. На цьому моя історія не закінчилася, – сказала Віра. – Я подзвонила матері, вона приїхала до мене, дізналася, що в мене СНІД, у неї стався серцевий напад, і вона померла. Уявляєш, Діано, мати (царство їй небесне!) витримала, побачивши мене лисою, з вибитими зубами, паралізованою. Але вона не змогла пережити, коли почула про СНІД. Таке відчуття, що я хвора проказою або чумою.

– Значить, я теж прокажена, – сказала Діана, зворушена розповіддю Віри.

– У тебе теж?..

– Так, – зітхнула Діана.

Розмову перервав прихід медсестри. Вона вкотила інвалідний візок і допомогла сісти Люді.

– На перев’язку! – сказала жінка.

І тільки зараз Діана помітила, що в Люди на одній опухлій нозі почервоніння й накладена пов’язка. Незабаром Діану запросили на обстеження.

Розділ 57

Вероніка приготувала сніданок, поставила на стіл дві тарілки – собі та синові. Був вихідний день, але, як на зло, спати не хотілося, і вона встала рано. Вероніка не стала насипати в тарілки, а пішла подивитися, чи не прокинувся син. Зібралася постукати у двері, але вони виявилися незамкненими. Микита спав у футболці і штанях. Вероніка увійшла в кімнату, і її погляд застиг на оголеній руці сина. На венах були сліди від уколів, а біля передпліччя лежав шматок мотузки для білизни, що служила джгутом. Вероніка з жахом підняла з підлоги використаний шприц. Вона так і стояла в заціпенінні зі шприцом у руках, неспроможна відірвати погляд від сколотої руки сина. Микита, відчувши на собі погляд, розплющив очі.

– Це ти, ма? – запитав він сонно.

– Що це? – запитала вона глухим чужим голосом.

– Це? – Микита підвів голову, озирнувся навколо і все зрозумів: він забув уночі замкнути двері. – Тепер ти все знаєш…

– Ти… Ти вживаєш наркотики? – запитала мати, ледве повертаючи язиком. У роті вмить пересохло, а горло тиснули спазми.

– Як бачиш. – Микита потягнувся, сів на ліжку. – Твій син не виправдав твої надії. І називай речі своїми іменами. Я – наркоман! Не хворий, не наркозалежний, а звичайний наркоман, покидьок суспільства і взагалі лайно!

– Я… Я не можу повірити…

– Що твій син – наркоман? Доведеться!

– І… Давно?

– Яка тепер різниця?! – роздратовано сказав Микита. – Давай без допитів. Добре?

– Добре, – трохи опанувавши себе, сказала Вероніка. – Але тобі треба пройти курс лікування. Я домовлюся з лікарями…

– Я прийняв рішення: ніяких лікарів. Від сьогодні я не буду вживати наркотики. Влаштовує?

Вероніка сіла поруч із сином, обняла його, притиснула до себе.

– Синку, усі люди роблять помилки, ти теж не виняток. Головне – визнати це і вчасно зупинитися. Я – твоя мати, я народила тебе й дала собі слово стати найкращою матір’ю. На жаль, я не стала такою, і в цьому моя помилка. Ми наробили дурниць, а тепер разом постараємося виправитися. Не відштовхуй мене, і я буду з тобою поруч. Разом ми впораємося. Ти мені віриш?

– Так, – сказав Микита.

– Що ти думаєш робити далі?

– Я готовий пережити ломку вдома.

– Можливо, її не буде?

– Буде. Мені сказали, що ломка при героїновій залежності найстрашніша, але я готовий усе витримати, – сказав Микита, думаючи про Діану.

– Я буду поруч. Зараз я зателефоную завідувачці й скажу, що мені потрібна відпустка на десять днів, – сказала Вероніка. – Думаю, що треба проконсультуватися в нарколога.

– Я ж сказав: ніяких лікарів! Я сам впораюся! – нервово вигукнув Микита. – Якщо ти подзвониш наркологу, то я взагалі піду з дому!

– Добре, я просто буду поруч із тобою у важку хвилину. А зараз ходімо снідати.

– Не хочу, мене нудить і немає апетиту.

– Тоді і я не буду, – сказала Вероніка. – Принесу тобі мінералки.

Вероніка дала синові води. Вона помітила, що зник телевізор, не з’явився на своєму місці ноутбук, але вирішила не нагнітати обстановку. Це все дрібниці порівняно з тим, що трапилося з її сином. Зараз треба набратися спокою, щоб разом пережити його біль.

– Ти ще пишеш книгу? – запитала вона.

– Так.

– Ти мені обіцяв дати почитати, – нагадала.

– На столі лежить аркуш з останніми записами, – сказав Микита. – Прочитай мені, бо я вже забув, про що писав.

– Сам написав і забув?

– Мамо, ні про що не питай. Просто читай уголос.

Вероніка сіла зручніше в крісло навпроти сина й почала читати:

– «Осокір. Я пам’ятаю, як зводився цей будинок. Я був зовсім дитиною, маленьким росточком, коли будівельники почали рити котлован під фундамент. Я був маленьким і беззахисним, завжди тремтів листочками, коли біля мене крутився потужний бульдозер, гарчали машини та бігали будівельники. Але люди помітили мене й пожаліли. Я вижив після зведення будинку, а потім навпроти нього почали будувати ряд гаражів. Господар гаража, біля якого я ріс, теж пожалів мене, хоча я знаходився майже біля воріт і заважав проїзду. Господар мусив приловчитися, щоб потрапити до свого гаража на мотоциклі з коляскою, але він любив мене. У спекотне літо він приносив із дому відро води й давав мені напитися. З кожним роком я ріс, ставав могутнішим та сильнішим. Я любив свого господаря. Коли палило сонце, я затуляв його своєю тінню. Він любив сидіти в моєму затінку на табуретці. Він сидів навіть тоді, коли лив дощ, – я переховував його від дощу. Я прожив багато років і багато побачив на своєму віку. Я бачив, як одні мешканці будинку виїжджали, інші – заселялися. Я бачив вагітних жінок, а потім спостерігав, як ростуть їхні діти. Я бачив смерть мешканців будинку. Небіжчиків у труні часто ставили для прощання під моїми гілками, і я притихав разом із людьми в їхній скорботі. В один із днів я затріпотів кожним листком, побачивши в труні свого друга. Чи плачуть дерева? Ніхто цього не бачив, але вони вміють плакати. Я – жива істота. І нехай я не наділений мовою, але й не позбавлений почуттів болю, скорботи, смутку й щастя. У мене немає вен та артерій, але по моїх клітинах теж тече цілюща рідина». Я вражена, – сказала Вероніка. – У мене просто немає слів! Як можна було подивитися на світ поглядом осокора?