Помилка - Талан Светлана - Страница 57

– Ще щось? – Вероніка затамувала подих.

– Ти нічого незвичайного за сином не помічала? – Ден уважно подивився на неї.

– Ні. А що?

– У його кишені лежав пакетик із наркотиками.

– Що-о-о?!

– Наркотики.

– А ти не помилився?

– Помилка виключена. Скажу тобі більше: на мою думку, Микита їх вживає. До того ж не перший місяць, – сказав він.

Йому важко було таке сказати Вероніці, але й приховувати правду не хотів. Ден бачив, як на її обличчі відбилися страх і розпач одночасно. Губи Вероніки дрібно затремтіли, на очі навернулися сльози, і вона кілька хвилин мовчала, неспроможна вимовити хоч слово.

– Ні, не може бути, – сказала вона тихо. – Ти помиляєшся.

– Вероніко, я не хотів завдавати тобі болю, – сказав він, – але я наркомана можу відразу визначити навіть у натовпі на вулиці. Не впадай у відчай, поговори з ним. Повір мені, наркотики – це дуже серйозно. Молоді гине від цієї гидоти дуже багато. Моя порада: не проґав сина, зупини його, поки не пізно.

– Ні, я не вірю, – сказала Вероніка, – не може він… Він же майбутній медик. Як же так?

– Візьми себе в руки й заспокойся, – порадив Ден. – Це ж добре, що саме я приїхав сюди, а не хтось інший. Ти можеш собі уявити, що було б, якби його затримали з наркотою в кишені? Я зроблю все, що можу, а ти зараз їдь додому й заспокойся.

– А Микита?

– Я привезу його додому сам. Мені треба з ним поговорити і владнати справи з потерпілим. Та не хвилюйся ти так! Усе буде добре!

– А гроші?

– Я ж сказав, що завезу Микиту додому. Приготуй нам по чашечці чаю. Добре? – Ден підбадьорливо підморгнув Вероніці.

Вона бачила Микиту на задньому сидінні міліцейської машини. Навмисно пройшла повз, немов не помічаючи переляканих синових очей за склом. Він провів поглядом матір, яка сіла в таксі й кудись поїхала.

Микита не міг бачити, що за ним спостерігає з вікна клубу ще одна людина. Тимур задоволено всміхнувся. Він зробив усе, щоб на пакетику з порошком не залишилися відбитки його пальців. Тепер можна зітхнути спокійно: Микита не потривожить його сестру…

Щойно зачинивши за Деном двері, Вероніка без стуку увірвалася до синової кімнати.

– Це правда? – спитала вона в Микити.

– Що ти маєш на увазі? – запитав він спокійно, ніби нічого не трапилося.

– Ти вживаєш наркотики?! Ти наркоман?! Дивись мені в очі й відповідай! – зажадала вона. – І не здумай мені брехати! Брехнею я вже сита по горло!

– Мені підкинули той пакет із порошком.

– Хто й навіщо?

– Звідки я знаю?! – роздратовано відповів Микита. – Може, це зробив той хлопець.

– У якого ти вкрав телефон… – сказала Вероніка. – Навіщо ти взяв чуже? У тебе є свій. Мій син злодій і наркоман?

– Я не злодій! І я не крав той телефон! Мій розрядився, я забув його поставити вчасно на зарядку, попросив у нього зателефонувати, він не дав. Тоді я сам узяв у нього з кишені телефон, щоб подзвонити, а він поліз у бійку. Що я мав робити? Чекати, поки він мені морду наб’є?!

– І вітрина в барі сама розбилася?

– Це вийшло випадково, у бійці.

– Ти мені не відповів на основне моє запитання: ти вживаєш наркотики? Ти їх нюхаєш, ковтаєш чи колеш у вену? – не відступалася Вероніка.

– Я не наркоман! – раптово закричав він. – Не наркоман! Не наркоман! Не наркоман! Усе зрозуміло?!

– Не кричи на матір! – спалахнула Вероніка. – Я тебе витягла з міліції за немаленькі гроші! Тебе могли запроторити за ґрати!

– Ну й нехай би запроторили! Хто тебе просив втручатися?! Я просив? Ні, не просив. Тоді навіщо ти мене витягла? Щоб потім усе життя дорікати?

– Микито, – сказала Вероніка, – давай обоє заспокоїмося. Я розумію, що ми пережили стрес. Але я – твоя мати, і я хочу знати правду. Покажи мені свої вени, щоб я заспокоїлася, – попросила Вероніка. Вона підійшла до сина, узяла його за руку й спробувала закатати рукав сорочки. Микита так різко відсмикнув руку, що Вероніка мало не впала.

– Не смій мене контролювати! – закричав він у гніві. – Я не маленький хлопчик, щоб мені підтирати дупу! Дай мені спокій! Вийди з моєї кімнати!

Вероніка від несподіванки зробила кілька кроків назад. Таким Микита ніколи не був. Вона хотіла щось сказати, але не змогла. Плачучи, вона вибігла з кімнати.

Розділ 54

Аркадій зібрав групу моделей у повному складі. Він обвів усіх дівчат поглядом, задоволено потер руки.

– Та-а-к! Справи наші йдуть непогано, – сказав він, звертаючись до дівчат. – А ви, як я бачу, трохи втомилися.

Дівчата зашуміли, закивали головами.

– Я теж не гуляю, – продовжив Аркадій, – займаюся документацією, оформленням віз та іншими формальностями. І ось що я вирішив. Я вам дам два тижні відпустки.

Його останні слова заглушили оплески й схвальні вигуки.

– Почекайте! – Аркадій підняв руки вгору, і всі притихли. – Я ще не все сказав. Відпустка – це повноцінний відпочинок, але не час для обжерливості. Я вивісив список тих, хто може забути про це й примудритися набрати вагу. «Списочники» повинні з’являтися тут для контролю ваги кожні три дні.

Дівчата невдоволено зашуміли.

– І ще. Сходіть у поліклініку і принесіть довідки про те, що ви не ВІЛ-інфіковані. У мене все, – закінчив Аркадій і пішов, щоб не чути обурені вигуки моделей, які й так уже проходили медогляд.

Ніхто не помітив, як зблідла Діана від новини. Слова Аркадія були для неї несподіванкою й справили ефект бомби, яка раптово розірвалася просто під ногами. «Кінець! Це мій кінець!» – майнула в неї думка перед тим, як усе навколо закрутилося й Діані стало зле. Аркадій приніс нашатирний спирт, поводив відкритим флакончиком у Діани під носом.

– Не жартуй так більше, – сказав він Діані. – Ось якраз тобі не треба читати список. Іди додому, відпочивай та їж, що заманеться. Тобі точно не загрожує зайва вага.

У поліклініку Діана їхала з невиразною надією. Вона знайшла кабінет, де аналізи на ВІЛ-інфекцію можна було здати анонімно. Не знаючи, на що сподіватися, вона трохи заспокоїлася, покидаючи кабінет. Бувають же випадки, коли в лабораторії переплутуються аналізи або прізвища. Колись вона читала в пресі, як неправильно зробили аналізи й цілком здоровій людині поставили страшний діагноз…

Діана кілька хвилин перебувала в дивному заціпенінні, коли дізналася результати аналізів. Виявляється, у неї СНІД. Це коротке слово перекреслювало все її майбутнє.

– Дівчино, дівчино, – жінка в білому халаті поторсала Діану за плечі, намагаючись вивести із заціпеніння, – не треба так перейматися. Будь-який діагноз – це ще не вирок. Ви до цього знали, що інфіковані?

– Так, – тихо відповіла Діана.

– Коли ви про це дізналися?

Діана відповідала на запитання, усе ще погано розуміючи, що з нею відбувається. І раптом до неї прийшла рятівна думка.

– Мені потрібна довідка про те, що я здорова, – наче прокинувшись від сну, сказала Діана. – Я – модель, і ця довідка чиста формальність для поїздки за кордон. Дайте мені таку довідку, прошу вас! За кілька місяців я повернуся й піду лікуватися. Хіба має значення для моєї роботи якийсь папірець? Я вам заплачу! У мене є гроші!

Діана відкрила сумочку, дістала гаманець, але рука жінки м’яко її зупинила.

– Про це не може бути мови, – сказала вона Діані, – вам треба гарненько обстежитися й пролікуватися.

– Я не можу. Я не можу допустити, щоб про це дізналися в мене на роботі, і вдома теж.

– Я можу подзвонити в одну з приватних клінік, – сказала жінка, – там працює моя знайома. Вона гарний фахівець, ви в неї підлікуєтеся, і тоді…

– Я можу з нею домовитися про довідку? – з надією запитала Діана.

– Не буду нічого обіцяти, але скажу відразу: клініка приватна, тому доведеться оплачувати лікування.

– Я згодна, – сказала Діана, подумавши, що ще не все втрачено.

Діана зібрала вдома необхідні речі, узяла гроші із спільної каси. «Нічого страшного, – втішала вона себе. – Повернуся з Франції й відшкодую всі витрати».