Помилка - Талан Светлана - Страница 40

– Я не візьму у вас гроші, – категорично заявила Вероніка. – Про це не може бути мови!

– Ви для мене стільки зробили!

– Якщо ви вважаєте, що я вам допомагаю через гроші…

– Я багато років жила, не приносячи нікому ні шкоди, ні користі. Від якоїсь травинки й то користь – корівка поїсть, молочком дитинку нагодують… А від мене що? Я існувала, занурившись із головою у своє горе, а могла б допомогти якій-небудь мамі-одиначці доглянути за дитиною. Або можна було б піти в інтернат і навчити дітей вишивати, наприклад. Я нічого після себе не залишу. Покину цей світ – ніхто й не згадає, що була ось така Неллі Сергіївна.

– Ну що ви?! Я вас ніколи не забуду!

– От і візьміть гроші. Навіщо вони мені? Нехай вони підуть на добру справу.

Вероніка взяла гроші, пообіцявши відпрацювати, роблячи старенькій уколи. Удома вона поділилася своїми намірами з Назаром.

– У нас немає грошей на твої дурні витівки, – відразу сказав він.

Вероніці довелося збрехати, що вона накопичила потрібну суму.

– Начебто свого сина немає, – сказав Назар, побачивши, що Вероніку вже не зупинити. – Теж мені мати називається, – пробурчав він і зачинився у спальні.

Розділ 37

– Вибачте мені, не знаю, що на мене найшло, нечиста сила підбила, – сказав Тимур, опинившись у кабінеті власника «лексуса». Його охопив відчай, коли він згадав про Діану. Треба бути повним ідіотом, щоб піти на злочин, не зваживши всі «за» і «проти». Було мало надії на милосердя чоловіка в дорогих, начищених до блиску черевиках, у костюмі, явно зшитому на спецзамовлення, зі швейцарським годинником із хронометром. Але треба спробувати, і Тимур продовжив: – Я не злодій, а тут найшла якась мара…

– Легких грошей захотілося? – запитав чоловік. За його незворушним голосом важко було здогадатися, що він задумав. Він не кричав, не кипів від злості й не поспішав викликати міліцію.

– Важке матеріальне становище… Воно затуманило мені розум. Ви залишали машину незамкненою, і я піддався спокусі, – плутано пробелькотів Тимур, скоса зиркнувши на застиглого, мов статуя в парку, бритоголового хлопця біля дверей.

– А заробити гроші не пробував? – іронічно запитав чоловік.

– Мене збила автівка, ось тепер не беруть на нормально оплачувану роботу.

– І що мені тепер із тобою робити?

– Не знаю, але йти за ґрати за дурницю? Не хотілося б. Це була моя велика помилка, яку я ніколи не повторю.

– За все в цьому житті треба платити, і за помилки теж.

– Я заплачу! – пожвавішав Тимур. – Скільки я винен?

– Чим?

– Я зароблю! Обіцяю вам.

– Де? Хто тебе такого, – чоловік кивнув у бік, де під стіною стояли милиці, – візьме на роботу?

– Не знаю, – стенув плечима Тимур.

– Я візьму тебе до себе на роботу, – сказав чоловік, уважно подивившись на Тимура. – Ти будеш пристойно заробляти.

– А як же моя нога?

– Робота не курна, – продовжив він, – та є одне «але». Ти повинен уміти тримати язика за зубами – це головна умова. Де ти працюєш, чим займаєшся і скільки заробляєш, ніхто не повинен знати, навіть твої близькі та друзі.

– Що я повинен буду робити? – глухо спитав Тимур, передчуваючи недобре.

– Продавати розважальні порошки в моєму клубі, – відкрито сказав чоловік.

– Наркотики?!

– Або «так», або… – Чоловік схрестив чотири пальці, зобразивши решітку. Він повільно підніс «зображення» до очей і подивився на Тимура крізь схрещені пальці.

Тимур зрозумів, що в нього є один вихід.

– Я згоден, – сказав він. – А що я повинен буду продавати? Героїн?

– І «травку», і «білий», і кокаїн, й іншу погань – у нас повний фарш. До речі, як тебе звати?

– Тимур.

– Мене – Захар Єфремович, а це – Сеня. У нього весь товар, він тебе ознайомить із повним асортиментом, назвами, якими користуються наші клієнти, розповість, скільки коштує один «чек».

– Треба ще виписувати чеки? – здивувався Тимур. Захар Єфремович розсміявся, а на обличчі Сені з’явилася подоба посмішки.

– «Чек» мовою наркоманів означає «доза». Видно, сам не вживаєш, тому тобі потрібне стажування. Два тижні вистачить?

– Але… Мені треба за щось жити цей час, – зауважив Тимур.

Захар Єфремович дістав із портмоне п’ять стодоларових купюр, поклав на стіл.

– Це тобі підйомні. Вважай, що вони за вміння тримати язик за зубами. Стажування теж буде оплачене. Про все інше тобі розкаже Сеня.

Тимур поклав гроші в кишеню.

– Будеш мовчати, дам добре заробити, а базіки в нас позбавляються не тільки язика. Ти мене зрозумів? – запитав Захар Єфремович, коли Тимур потягнувся за милицями.

– Не хлопчик. Я все зрозумів, – сказав він і вийшов із кабінету разом із Сенею.

Захар Єфремович вийшов на вулицю, перевірив ще раз сигналізацію автомобіля. Він дістав мобільний, набрав потрібний номер.

– Вітаю тебе, Олександре Івановичу, – сказав він. – План спрацював навіть швидше, ніж я думав.

– Прилаштував хлопця? Тепер ти спокійний?

– Так. Він зможе непогано заробляти. До того ж минулого тижня довелося одного баригу здати ментам. Хороший хлопець був, п’ять років пропрацював, нехай тепер побуде трохи у «відпустці».

– Не шкода було здавати? – запитав Олександр Іванович, хоча прекрасно знав, що зараз відповість його друг.

– Виробничі збитки, – зітхнув Захар Єфремович. – Без них ніяк. Менти теж повинні збільшувати відсоток розкриття злочинів. Маємо ж ми виручати одне одного?

– Тебе хоча б не здасть цей барига?

– Та облиш ти! Слідчий – своя людина. Там усе гаразд, – відповів він. Стало якось неприємно від того, що друг сказав не «нас», а «тебе».

– Ти впевнений на всі сто?

– На сто відсотків я не впевнений навіть у собі, – сказав Захар Єфремович. Він попрощався і вимкнув телефон.

Розділ 38

У Діани день не задався від самого ранку. Усе почалося з того, що вона прокинулася від жахливого сну. Їй снилася тітка Вероніка, яка тікала від неї, несучи атласну червону вечірню сукню. Діана намагалася угнатися за жінкою, щоб відібрати сукню, бо на носі був випускний вечір, але та тікала все далі, дражнячи і сміючись над безпорадністю Діани. У якусь мить Діана зуміла наздогнати тітку і вже відчула в руках приємну шовковистість тканини, але жінка різко її відштовхнула, і Діана полетіла в темну прірву. Вона закричала зі страху й прокинулася, уся спітніла.

Останнім часом дівчина часто прокидалася вночі від того, що була вся мокра, наче на неї вилили відро води. Потім уранці вона почувалася розбитою і втомленою, наче не було сну й відпочинку. Тимур помітив зміни в її стані і всю провину за нездужання Діани брав на себе. Він звинувачував себе в тому, що не може добре заробити. Усі аргументи Діани про те, що тимчасові труднощі – це маленькі випробування, їх потрібно пережити з гідністю й дочекатися осені, були марні. Таким упертим Тимур був із дитинства. Хіба тепер він зможе змінитися?

Діана сходила на заняття в тренажерний зал і відчула ще більшу втому. Але подітися було нікуди, вона поїхала на роботу. Її зустрів Аркадій.

– Треба поговорити, – сказав, запросивши до свого кабінету.

– Що ще? – запитала Діана з нехорошим передчуттям.

– Розумієш, тут така справа… – Аркадій почав походжати й смикати борідку.

– Не тягни. Говори, як є.

– Дуже потрібна й порядна людина…

– Знаю я твоїх порядних, – перебила його Діана. – Моя відповідь – ні!

– Ну чес-слово порядна! Я його вже сто років знаю. Він користується послугами наших дівчаток дуже рідко і, повір мені, жодного разу нікого не скривдив. Розумієш, старіючий одружений чоловік, зразковий сім’янин, при грошах. Дружина вже не збуджує так, як у молодості, а так хочеться відчути себе чоловіком!

– Для цього є повії.

– Саме так! Але він принципово не хоче користуватися їхніми послугами.

– Його проблеми. Послухай, Аркадію, мені потрібно йти на тренування, а я марную час. Я ж чітко сказала «ні», – Діана збиралася піти.