Помилка - Талан Светлана - Страница 36

– Ти виглядаєш втомленим і змученим, – якось сказала вона синові.

– Якби ти знала, мамо, скільки зараз доводиться вчити! – відповів він.

– Ти втомлюєшся на заняттях, сидиш допізна в бібліотеці, а потім по ночах іще пишеш книгу. Твій молодий організм не справляється з такими навантаженнями. До того ж ця книга… Може, відкладеш її написання до канікул? – запитала вона, стурбована здоров’ям сина.

– Я впораюся, але не писати не можу.

– Тоді візьми гроші й купи в аптеці гарні вітаміни, вони тобі не завадять.

Мати дала йому гроші, але до аптеки Микита не потрапив. У той же день вони з Яном пішли відпочивати в клуб…

Микита поколупав виделкою вермішель. Розігрівати не хотілося, а холодна не лізла в горло. Сосиски він не став відварювати, й уперта плівка ніяк не хотіла відставати від них, що жахливо розлютило Микиту. Тоді він розрізав сосиску навпіл і виїв вміст. Усе було прісно та несмачно, як і цей, здавалося б, багатообіцяючий, залитий яскравим сонцем день. Микита запив їжу водою з-під крана. Настрій був гнітючий настільки, що він не мав сил натиснути на кнопку електрочайника.

Микита спробував поспати, але сон не приходив. Після декількох годин насильства над собою зрозумів, що повноцінно відпочити вдома не вийде. Він пішов гуляти містом. Сподівався, що, поштовхавшись у натовпі, розвіє тугу, і прийде бажання просто радіти тому, що ти – частина не тільки маси людей, а жива частинка земного життя, навіть Усесвіту. Але після годинної прогулянки нічого не змінилося. Микита повернувся додому, по дорозі купивши собі улюблене морозиво, яке, як потім виявилося, теж не принесло йому радості. Незадоволений всім і вся, Микита то лежав на дивані, то дивився телевізор, то спостерігав із вікна за метушнею дітлахів у пісочниці. Потрібно було зробити перерву в загулах, бо він не зможе розрахуватися з Яном. Сьогодні вони ще раз гарненько погуляють, щоб зняти депресію, а потім він влаштується на роботу. Додому приходитиме втомленим настільки, що не буде сил гуляти цілу ніч у клубі.

– Привіт, братику! – весело сказав Ян, зателефонувавши ввечері Микиті. – Як настрій?

– Огидний, – зізнався Микита.

– Які плани на вечір?

– Хочу відірватися на повну!

– Ха-ха-ха! – Ян так голосно розсміявся, що Микиті довелося відсунути слухавку від вуха й почекати, поки той пересміється. – Це по-нашому! Гуляти – так гуляти, а спати – так із королевою!

Клуб «Венера» зустрів Микиту і Яна звичним гуркотом музики, мерехтливими різноколірними вогнями й напівоголеними дівчатами-стриптизерками біля жердин. Тільки тут Микита міг відчути справжні веселощі! Тут не треба було прикидатися, можна бути самим собою і на собі відчути всю красу життя.

– То ти кажеш, хочеш гарненько погуляти перед початком трудової діяльності? – запитав Ян, намагаючись заглушити голосом гуркіт музики.

– Хотілося б!

– Може, «федора» спробуєш? – Ян нахилився до вуха Микити.

– Кого?

– Не кого, а що, – поправив його Ян. – Амфетамін. У нас його ще називають «феном», іноді – «снідом». Він встромляє ще крутіше.

Микита погодився, і незабаром вони з Яном у туалеті тримали в руках по пакуночку порошку.

– А чому він такий жовтий? – поцікавився Микита.

– Село! «Фен» буває білим, але в ньому може бути і сода, і штукатурка, і яку тільки туди гидоту не додають! Так що дивися й запам’ятовуй: він має бути жовтуватого відтінку. А як приймати будеш?

– А як краще? Носом?

– Можна, якщо не сильно пече. Так кайф настає швидше, але щипає носоглотку до жаху! Я віддаю перевагу ковтанню. Так ефект настане пізніше, зате годин шість повного задоволення. Вибирай сам.

Микита, не роздумуючи, проковтнув порошок.

– Ти помітив, що «фен» був сируватий? – запитав Микита, прикуривши сигарету.

– Справжній «фен» повинен бути вологим. Це говорить про його якість. Якщо хочеш нюхати, то для зручності можна трішки підсушити. Я тобі скажу, що в Сені не буває поганого товару. Одного разу мені вдалося в нього дістати рожевий «фен». Оце річ! Рідкісна і для справжніх гурманів, – сказав Ян голосом старшого наставника. – Так, запиши сьогоднішній боржок.

– Ти думаєш, я забув про борг?

– Не думаю, але нагадую. До речі, завтра мені конче потрібні гроші.

– Яне! Ми ж домовилися, що за літо я з тобою повністю розрахуюся.

– А я й не прошу все повернути, але хоча б третину завтра мені поверни. Гаразд?

– Добре, – зітхнув Микита.

Він іще не знав і не міг припустити, де завтра візьме таку суму. Не хотілося забивати голову проблемами завчасно. Сьогодні він вирішив погуляти від душі. Йому потрібно розслабитися й не думати про погане. І Микита веселився, як міг. Він – вільний! Він – повний сил і невичерпної енергії! І світ навколо такий прекрасний! Чому він повинен пропускати життя повз, якщо навколо стільки знайомих облич, прекрасних дівчат і чарівної музики?!

Микита вивалив вміст кишень. З дріб’язком йому вистачило розрахуватися за проїзд у таксі.

– Почекай мене тут, – сказав він Яну, який розвалився на задньому сидінні й розгойдувався в такт музиці, яка приємно лилася з динаміків автомобіля, – я швидко!

Микита, намагаючись не розбудити батьків, відчинив двері. Навшпиньках пройшов у кінець коридору, де стояло старе трюмо. Він відкрив верхній ящик і витягнув звідти маленьку дерев’яну шкатулку. Там лежали материні прикраси. Микита відсунув срібні сережки із синіми камінцями і взяв золоту обручку. Усе одно мати її не носить, тому пропажу помітить не скоро. До того часу, коли вона сюди добереться, він купить їй нову, ширшу і, можливо, з якимось коштовним каменем. Їй навіть буде приємна така турбота сина, а зараз він погасить частину боргу.

Микита поставив скриньку на колишнє місце, передав кільце Яну і, перестрибуючи по дві сходинки, швидко повернувся додому. Здавалося, він весь наповнений невичерпною енергією.

«Вічний двигун, – подумав Микита й уголос розсміявся. – Ой!» Він прикрив рот рукою. Не хотілося, щоб батьки прокинулися. Хіба вони зрозуміють його? Цілі дні віддаватися роботі й не помічати, яке прекрасне життя?! Ні, він так не може! Це неправильно! Вони бачать тільки сірі відтінки життя, а воно таке різнобарвне, строкате, яскраве, наповнене позитивними емоціями, любов’ю зрештою!

Микита швидко ходив по кімнаті, нездатний зупинитися. Руки рухалися самі по собі, не знайшовши застосування. Він повинен щось робити! Не може ж він лягти і спати, коли в душі вулкан почуттів та енергії?! Писати! Потрібно писати!

Микита сів за стіл, розгорнув зошит і почав швидко записувати думки, які накотили теплою хвилею й самі просилися на папір. Він писав, не замислюючись про правила граматики та орфографії, не помічаючи, як стопи ніг невгамовно рухаються в такт кожному руху ручки.

– Фух! – видихнув він задоволено, коли закінчив роботу. Глибока ніч, а про сон навіть не думалося. Хотілося з ким-небудь поспілкуватися, але навколо була тиша. «Треба мамі почитати написане! – прийшла в голову рятівна думка. – Вона буде здивована і рада з того, що в неї такий не просто розумний, а талановитий син!»

Микита пройшов до спальні. У тьмяному світлі, що прокралося з коридору до спальні, він побачив сплячу матір.

– Мамо, – тихо покликав Микита.

– Що сталося? – Вероніка підвела голову.

Микита жестом руки покликав її за собою.

– Чому ти не спиш? – запитала Вероніка, увійшовши до синової кімнати.

Микита прикрив за нею двері, посадив у крісло.

– Мамо, ось послухай, що я написав!

Він узяв свій зошит, почав із ним ходити по кімнаті.

– Спочатку про життя, – заговорив він швидко, наче боявся, що його не дослухають. – Адже життя важливіше за смерть, хоч і це питання залишається спірним. Адже не було б смерті без життя, і навпаки: немає життя без смерті. Чи не так?

– Синку, мені завтра рано вставати, а ти мене розбудив, щоб подискутувати?

– Мамо, ну не будь такою нудною! – говорив Микита, продовжуючи ходити туди-сюди. – Дивися на життя простіше! Воно прекрасне, незважаючи ні на що!