Помилка - Талан Светлана - Страница 31

– Як не встигла? Ти ж сказала, що вона переїхала в цю квартиру майже вісімнадцять років тому? – здивовано запитала Кіра.

– Саме так! Я потягнула мішок із коробкою на себе, а целофан розсипався в мене в руках від старості. Дістаю коробку, а там усе так акуратно складено, усе ідеально чистеньке. Весь посуд перекладений старими газетами, помітно, що жінка була справжньою господинею, навіть дно каструль вичищено до блиску. Там я знайшла все, що потрібно.

– Я не зовсім зрозуміла, – сказала Кіра, – у чому тоді вона готувала всі ці роки?

– Ти правильно зрозуміла. Вона вісімнадцять років нічого не готувала.

– Як це?

– А ось так. Час для неї зупинився зі смертю доньки. Вона не змогла оговтатися від втрати, а поруч не було близької чи рідної людини. Я чула, що самотність вбиває, але не знала, що вона здатна змінити плин часу. Зауваж, вона сказала, що ще не встигла розпакувати речі. Це означає, що вона повністю втратила зв’язок із життям, згубила відлік часу. І я не можу, та й не маю права її засуджувати. Їй здається, що вона переїхала недавно, хоча минуло вісімнадцять років!

– У мене мурашки по шкірі! Як вона жила всі ці роки без гарячої їжі?

– Щось їла всухом’ятку, ось і заробила рак шлунка, – зітхнула Вероніка й опустила у воду останню картоплину.

– А в старенької все в порядку з головою?

– Так. Вона розумна й мудра. Ти знаєш, Кіро, мені її так шкода. Скоро закінчу їй ставити крапельниці, але все одно буду навідувати. Напевно, дуже страшно ось так на старості залишитися самотньою й нікому не потрібною, – задумливо сказала Вероніка.

– Не приведи Господи, таке пережити й до такого дожитися, – сказала Кіра. – А давай приготуємо чого-небудь більше, і ти її почастуєш, – запропонувала вона. – Нехай хоч останні дні смачненько поїсть.

– Давай. Якби ти бачила, з яким апетитом вона їла мій пісний суп!

– Що ми їй приготуємо?

– Треба щось легке, – сказала Вероніка. – Її організм уже відвик від нормальної їжі. Тепер важливо не нашкодити.

– Може, курячий бульйон, пюре на воді та парову курячу котлетку?

– Підійде, – погодилася Вероніка.

Подруги ще довго намагалися зрозуміти, як жила ці роки самотня, усіма покинута й забута жінка. Одне було незрозуміло: як могло вийти так, що за всі ці роки не знайшлося жодної людини, яка б підтримала Неллі Сергіївну, допомогла впоратися з бідою.

– А кому потрібні самотні й знедолені? – підбила підсумок Кіра. – Я не знаю, що мене чекає на схилі років, але я й ворогу не побажаю такої долі, як у цієї нещасної жінки.

– Давай не будемо про сумне, – попросила Вероніка.

– Добре. Розкажи тепер про Микиту.

– Усе по-старому. Навчається.

– Наталка казала, що бачила його вдома в навчальний час, – обережно мовила Кіра.

– Виключено! Микита сумлінно відвідує заняття. Так, мало не забула похвалитися! Він у мене почав писати книгу!

– Книгу? Що це на нього найшло?

– Натхнення, Кіро, натхнення!

– Тобі давав читати?

– Поки що ні. Сказав, що напише частину до логічного завершення, тоді дасть почитати.

– А ти, Вероніко, запитай Микиту на всяк випадок, чому він став бувати вдома, коли ви на роботі.

– Спитаю, – сказала Вероніка, намагаючись не показати свою образу. Просто Кіра їй заздрить. І є чому. У неї росте неслухняна, примхлива донька, а Микита зовсім інший, з ним немає жодних проблем. Правда, коли він пише ночами, то стає надто збудженим. Напевно, так буває у всіх письменників, коли їх відвідує муза.

Розділ 29

Перший гарячковий запал у Захара Єфремовича після зустрічі з Веронікою охолов уже через день. Чоловік так закрутився на роботі, що приходив додому втомлений і спустошений. До того ж треба було отримати в Олександра Івановича, як вони між собою називали, «товар» і передати Сені для виготовлення наркотиків, а в цей час у медсанчастині міста була перевірка зі столиці. Захар Єфремович був на межі, нервував страшенно і не менше від Олександра Івановича. Якщо виявиться джерело витоку «товару», то весь їхній бізнес полетить до біса.

Іноді Захара Єфремовича мучили сумніви. А що, як потягнуть за ниточку, а вона приведе до нього? Чи не здасть його Олександр Іванович? Ніби не повинен. Вони давно вирішили: якщо хтось із них попадеться, інший мусить залишитися на волі, щоб і забезпечувати захист, і накопичити гроші на майбутнє. Напевно, зв’язки в прокуратурі та інших органах, причетних до їхньої «годівниці», зіграли свою роль. Перевірка була жорстка, але закінчилася благополучно. І тільки тоді, коли високопоставлені столичні гості після пригощання в клубі «Венера», п’яні, як чіп, були відправлені додому, Захар Єфремович зітхнув із полегшенням. Пронесло! Тепер треба буде отримати «товар» і напружити Сеню, щоб не було збоїв у роботі. Але передусім друзі поїхали в будинок Захара Єфремовича. Потрібно було відійти від метушні та заспокоїтися.

Після сауни друзі сіли перед каміном і змогли повністю розслабитися за чаркою коньяку. Якийсь час вони мовчки спостерігали за танцем полум’я в каміні. Сухі поліна приємно й неголосно потріскували, коли їх облизував своїм язиком ненаситний вогонь.

– А ти знаєш, – Олександр Іванович першим порушив мовчанку, – я вперше допустив у голову думку про те, що час покінчити з цим нашим бізнесом, поки ми не погоріли.

– Злякався? Чи згадав про клятву Гіппократа? – з легкою насмішкою запитав Захар Єфремович.

– Уяви собі, що вперше стало лячно.

– І яке ти прийняв рішення?

– Я вирішив, – Олександр Іванович зробив маленький ковток і відчув, як приємне тепло поступово заповнює його зсередини, – що влада грошей сильніша за будь-яку клятву.

Захар Єфремович засміявся.

– А я й не сумнівався, що ти приблизно так відповіси, – сказав він.

– А що робити? Доводиться крутитися. То одне треба, то інше. Так уже людина влаштована, завжди їй чогось не вистачає.

– Ще пару років, і будемо закруглятися, – сказав Захар Єфремович. – Треба вміти вчасно зупинитися.

– А потім що? Зуби на полицю покладемо? – посміхнувся Олександр Іванович.

– Накупимо нерухомості, будемо здавати в оренду.

– І жити на ті копійки? Ні, не вийде в нас так. Хтось звик їсти вранці вівсянку, і його це цілком влаштовує. А чому? – міркував Олександр Іванович. – Тому, що він не бачив іншої їжі. А хто звик їсти чорну ікру, той не захоче вівсянки. Чи не так?

– Ти маєш рацію. Ми з тобою обов’язково що-небудь придумаємо. Це буде потім, а зараз треба ще трохи назбирати грошей. Згоден?

Олександр Іванович кивнув.

– І все одно рано чи пізно приходить час, коли хочеться спокійно пожити, спати і не думати, що наступну ніч можеш провести вже на нарах.

– Давай не будемо про це, – попросив Захар Єфремович. – Ти мені краще скажи, як мої підопічні? Досить того, що я сплачую?

– Цілком! Я тебе не розумію. Чому ти так ними опікуєшся? Оплатив лікування, і досить. А то там і апельсинчики, і халатики, і навіть кімнатні капці.

– Напевно, щоб совість свою заспокоїти.

– Нехай вона в тебе спить спокійно, – посміхнувся повеселілий від випитого Олександр Іванович, – з потерпілих порошинки здувають. Задоволений?

– Спасибі тобі.

– Це вони тобі повинні ноги й руки цілувати.

– За те, що я їх покалічив?

– Та про дівчисько не турбуйся, там усе нормально. А хлопець – я вже тобі говорив – залишиться калікою. Але ти не переживай, вони з дитбудинку, тому живучі. Знайде собі легшу роботу, і все.

– Ти мені повідомиш, коли їх будуть виписувати?

– Хочеш зустрітися?! Не роби дурниць. Раптом вони тебе впізнають?

– Усе буде нормально, – всміхнувся Захар Єфремович і налив іще коньяку в маленькі чарки. – Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що зустрів Вероніку?

– А-а-а! Ту, із села, – протягнув Олександр Іванович. – Село пам’ятаю, а її саму – ні. Ти тоді півсела дівок перепсував, – розсміявся він, – хіба всіх пригадаєш?!

– Вона працює десь дільничним лікарем. Мені треба знати, де вона живе, домашній телефон і так далі.