Помилка - Талан Светлана - Страница 18

– І я – твій охоронець, – додав Олександр Іванович.

– Т-а-а-к, – протягнув Захар Єфремович, – мій охоронець виріс до начмеда, а я – до власника клубів і за сумісництвом нардепа. Славні були часи, що не кажи!

– Тому що ми були молодими й життя здавалося таким довгим і прекрасним!

– А хіба воно не прекрасне? Згадай, нас було четверо. Один зогнив на зоні, другий узагалі зник безвісти, бо пиячив безбожно, і тільки ми з тобою вибилися в люди. Ти подивися, друже, серед яких людей ми обертаємося! Тут і начальник міліції, і начальник ДАІ, і навіть сам мер! Хіба ми могли мріяти про таке в дев’яностих?! – пафосно сказав Олександр Іванович.

– Цікаво, що зараз на місці нашої швальні? – задумливо запитав Захар Єфремович.

– Ти знаєш, мені якось не дуже цікаво.

– А мене щось пробила туга за минулим. А давай кинемо все до бісової мами та махнемо у Воровське! – сказав Захар Єфремович, і в його очах заблищали бешкетні іскорки. – Мотнемося по місцях нашої молодості!

– Ти що?! А гості як? – Олександр Іванович здивовано глянув на друга.

– Гості? Вони вже мене привітали, виголосили тости, а зараз обжираються та заливають пащеки горілкою. Подивися на цього, – Захар Єфремович хитнув головою в бік начальника ДАІ, – він наминає смажене порося так, що забув про всі правила етикету! Зверни увагу, як жир пливе по його бороді й руках, потім капає на сорочку. Зараз він сам схожий на свиню. Ще півгодини – і все це товариство не пам’ятатиме, де вони знаходяться і з якого приводу. То що? Помандруємо по місцях нашої бойової й трудової слави? – Захар Єфремович підморгнув другу.

– Вибач, але не вийде. По-перше, я вже неабияк хильнув, по-друге, мене не зрозуміє дружина.

– Ось як! Я не врахував, що в тебе є сім’я, – зіронізував Захар Єфремович. – Це я – вільний птах.

– Та не ображайся ти на мене! – Олександр Іванович по-дружньому поплескав його по плечу. – З’їздимо, але не зараз. Лади?

– Домовилися. Але зараз я все одно звідси піду. Віриш, неприємно дивитися на них…

– Куди ти підеш?

– Просто побуду на самоті.

– Знайшов час для самоти! Давай краще вип’ємо!

– Випий за мене, а я поїду, трохи прогуляюся нічним містом, – сказав Захар Єфремович таким голосом, який не приймає заперечень.

– Ти ж випив, – застеріг його друг.

– А той, за довгим столом, навіщо жере порося? За «спасибі», чи що? – Захар Єфремович кивнув у бік барилкуватого чоловіка, і друзі дружно розсміялися.

Нічне місто притихло, наче втомилося від людської марноти та метушні. На темних силуетах багатоповерхівок подекуди світилися жовтими й блакитними вогниками вікна. Самотньо й нудно блимали на перехрестях триокі світлофори, ніби заморилися за день давати накази автомобілям, тролейбусам і автобусам. Рух на дорозі вщух, і з’явилася можливість розгулятися автомобілям-таксі.

Захар Єфремович безцільно їздив вулицями, не замислюючись, куди й навіщо їде. Він просто насолоджувався їздою й тим, що позбувся галасливого товариства людей, які дійшли до стану сп’яніння, коли забуваються межі пристойності. Він теж міг випити, але до свинячого вереску ніколи не доходило. До того ж хто ці люди? Назвати їх близькими неможливо. Друзі? Про дружбу не могло бути й мови. Станься з ним біда, ніхто з них і не згадав би ні про гулянки на дні народження, ні про нього самого. Усі вони були потрібними людьми, ось і все. Захар Єфремович знав, що втішні слова на його адресу, привітання та подарунки просочені фальшем. Щирою була тільки одна людина – його друг Олександр. Їхня дружба пройшла випробування роками, і тільки на цю людину Захар Єфремович міг стовідсотково покластися, як на себе самого.

«Лексус» кольору мокрого асфальту виїхав за межу міста й додав швидкості на широкій магістралі. М’яке жовтувате світло галогенових фар вихопило ділянку безлюдної траси. Захар Єфремович вирішив прокотитися з вітерцем – так думалося краще. Він жив у шаленому ритмі й нечасто замислювався про сенс життя, але сьогодні з голови не йшли думки про молодість, про життя в селі. Звичайно, була молодість, яка завжди сповнена дурниць, але тоді було весело, а люди навколо нього були щирими. Як же він сам не помітив, що заплутався в павутинні брехні?

Це сталося тоді, коли він сколотив свій перший капітал і повернувся в місто. День у день Захар Єфремович починав жити подвійним життям. І тепер він має два обличчя, які чудово в ньому ужилися й змінюють одне одного в разі потреби. Удень він добропорядний, суворий, але справедливий депутат. Уночі починається нелегальний бізнес. Приходить день – він приклад для наслідування, завжди підтягнутий, гладенько поголений, пунктуальний, весь такий доглянутий. А вночі? Уночі – звичайний гульвіса, бабій. Йому легко давалася брехня, він брехав, і йому завжди вірили, але і йому брехали. Іноді від подвійного життя й вічного обману самому ставало гидко, але це були, як він вважав, рідкісні хвилини слабкості.

– Як усе бридко! – сказав уголос і розсміявся.

«Дожився! – подумав Захар Єфремович. – Поговорити вже нема з ким, сам із собою розмовляю».

Раптом погасли фари автомобіля, і попереду стала темна стіна. Він пригальмував, звернув на узбіччя й вилаявся. Цього ще не вистачало! Зібрався підбити підсумки прожитого життя, а тут пропало світло. Він заглушив двигун, перекурив і знову завів мотор. Світло фар вихопило пустельну трасу і брудний сніг на узбіччі. Щоб не ризикувати, Захар Єфремович вирішив крутнути на першому-ліпшому повороті і проїхатися дорогою, яка веде до сіл. Там точно не буде ні автівок, ні людей.

«Лексус» умить набрав швидкість, і Захар Єфремович ледь не проскочив малопомітний поворот праворуч. Він різко загальмував, вивернув кермо і майже влетів у поворот. Раптом знову згасло світло, і він механічно взяв ближче до узбіччя. У суцільній темряві почув глухий удар і різко загальмував. Захара Єфремовича обдало жаром від думки, що він когось збив. У надії, що це була якась тварина, чоловік вискочив із салону. Позаду машини на дорозі побачив темний горбок. Захар Єфремович підбіг і помітив людину, що лежала на дорозі. Це був молодий хлопець. З голови і кутика рота в нього сочилася кров. Тремтячими пальцями Захар Єфремович перевірив пульс на шиї й зітхнув із полегшенням – пульс чітко прослуховувався. І тут він почув неподалік приглушений стогін. Захар Єфремович зробив кілька кроків у той бік і побачив дівчину, яка теж була закривавлена. Тремтячими руками він схопився за телефон і вже зняв його з блокування, як у голову стукнула думка: «Загримлю за ґрати!»

Захар Єфремович заметався загнаним звіром між двома людьми, які лежали на дорозі. Він підбіг до автомобіля й побачив розбиті бампер і праву фару, потім – вм’ятину збоку праворуч і на даху. Він сьогодні випив – це покаже експертиза, і цього вже буде достатньо, щоб сісти у в’язницю. Чи допоможе начальник ДАІ? Невідомо. У наш час не можна повністю довіряти навіть тим, хто з тобою на «ти». Звідки взялася ця парочка в такому місці і в такий час? І що тепер робити? Треба заспокоїтися й швидко прийняти правильне рішення. Він жадібно й нервово закурив. Треба терміново, поки немає свідків, щось робити. На роздуми не було часу. У будь-який момент на дорозі міг з’явитися транспорт, буде свідок – і тоді пиши пропало.

Захар Єфремович швидко зібрав уламки розбитих запчастин, жбурнув їх у багажник, сів у салон, сильно грюкнувши дверцятами. Він завів двигун, і прокляті фари загорілися. Він розвернув авто і проїхав повз хлопця, що нерухомо лежав на дорозі. Потерпілий повернув голову в бік автомобіля, і Захар Єфремович швидко вимкнув світло – хлопець не повинен був побачити номер його «лексуса».

Розділ 19

Вероніка ладна була цілувати землю, коли потрапила в рідне село. Тут вона не була п’ять років. Мала багато турбот, великі плани щодо влаштування Микитиного майбутнього, а час спливав так швидко. Він наклав свій відбиток на їхню школу. Чомусь у шкільні роки коридор здавався широким і занадто довгим, а тепер виглядав вузьким, коротким і тісним. Рідний клас теж зменшився в розмірі, і скоротилася відстань від першої парти до дошки. Безжальний час! Він усе зберігає в пам’яті, але чомусь робить меншим і гіршим.