Помилка - Талан Светлана - Страница 12

Вероніка розсміялася. Як добре, коли мама жартує! Як приємно в рідному домі підкидати поліна в піч і слухати їхнє потріскування! Коли жила тут, то не помічала, яке все рідне й дороге серцю, а коли поїхала, то почала до нестями нудьгувати за всім тим, що здавалося таким буденним.

– Мамо, я тобі привезла подарунок. Це нова підковдра, – похопилася Вероніка. – Мало не забула, що треба тебе привітати зі святом!

– Донечко, навіщо ти витрачалася? Головне, що ти побудеш зі мною цей тиждень.

– Так, це здорово – приїхати до рідного дому, побути з тобою удвох. Усе як раніше. Знаєш, мамо, я буду спати стільки, скільки зможу. І нехай тільки хтось спробує мене вранці рано розбудити! Як добре було в дитинстві, коли тебе ввечері укладають спати і не піднімають удосвіта!

– І чому ж ти часто запитувала: «Коли я вже виросту?»

– Тому що була дурненькою, а ти, мамо, не пояснила мені, що бути дорослою нелегко, – сказала Вероніка й розсміялася. – До речі, давай Улі дамо вихідні, поки я буду тут. Я їй привезла невеликий подаруночок до Нового року. Як вона?

– Не ображайся, Вероніко, але скажу тобі чесно: Улечка мені як рідна дочка. Хороша вона дівчина, і душа в неї, як у дитини, чиста, відкрита, добра.

– А чому я повинна ображатися? Я ставлюся до неї, як до сестри. Не знаю, що б ми без неї робили.

– Лежала я й молилася за вас двох, щоб Бог вам до пари хороших чоловіків послав. Напевно, погано молилася, – зітхнула Ксенія Петрівна.

– Щось з Уляною? – Вероніка стривожилася.

– Вагітна вона. А від кого – невідомо. Та й неважливо це, головне, що живе сама, немає в неї ніякого нареченого. Скоріш за все, втік негідник, а Улечка вирішила народжувати.

– Ну й нехай народжує!

– Воно-то так, та хто годувати, одягати, ростити дитину буде? Тітка Тоня поїдом їсть племінницю, каже, що ще один рот їй годувати доведеться.

– Ця тітка Тоня, ти ж знаєш, завжди всім і всіма незадоволена. Вирішила народжувати дівчина, нехай народжує. Тітка Тоня не вічна, а Уля не одна буде на білому світі.

– Я теж їй так сказала, – Ксенія Петрівна всміхнулася. – Кажу їй: «Тепер у мене відразу двоє онуків буде. А якщо тітка вижене з дому, то перебирайся до мене». Правильно?

– Звичайно, мамо! І тобі веселіше буде, і мені спокійніше, – весело мовила Вероніка.

– Поки, сказала, житиме там, а далі…

– Мені вже не терпиться її побачити. А коли їй народжувати?

– Ти народиш, а через два місяці й вона. От буде мені весело! – всміхнулася Ксенія Петрівна.

Побачивши Уляну, Вероніка не могла не помітити, як поблідла її шкіра.

– Улю, ти здавала аналізи? Ходила до лікаря? Стала на облік? – Вероніка засипала Улю питаннями, коли вони залишилися наодинці.

– А чому ти питаєш?

– Мені здалося, що ти дуже бліда.

– Що поробиш? Пішла в маму. Ми з нею – Білосніжки від народження. Я і влітку не засмагаю, хоч цілий день під сонцем пролежу.

– А на облік уже стала?

– Поки що ні. Як потеплішає, поїду, випишуся там, пропишусь тут, тоді й буду на облік ставати, – всміхнулася Уля так, як це роблять діти, які щось накоїли.

– Може, хоч аналізи здаси?

– Навіщо? Я чудово почуваюся. Ось дивись, – Уля погладила животик, що вже трохи вимальовувався, – мені народжувати на два місяці пізніше за тебе, а в нас за розміром однакові животики. Ти не дивись, що я така худенька, я сильна і здорова.

– І все-таки сходила б ти до лікаря, – порадила Вероніка.

– Потім. Встигну, – відповіла Уля і стала поруч із Веронікою. – Ось торкнися до живота, бачиш, який він тугий?

– Можеш мій помацати, – засміялася Вероніка, перейшовши з Улею до дзеркала.

Коли животи були обстежені, Вероніка не витримала, запитала:

– А батько дитини знає про неї?

– Ні, – Уля похитала головою.

– Він має право знати.

– Він знайшов собі іншу жінку, і тільки після нашої розлуки я дізналася, що вагітна. Думаю, що новина про дитину його не порадувала б. Нехай живе він своїм життям, а я буду своїм. Давай більше не будемо про нього, – попросила Уляна.

– Добре, – погодилася Вероніка.

Розділ 13

Назар був на роботі в нічну зміну, і Вероніка з нетерпінням чекала на Кіру. Подруга обіцяла приїхати до неї на ніч, як вона сказала, попліткувати. Але Вероніка знала, що Кіра турбується про неї – до пологів залишалися лічені дні. Вероніка не кинула навчання й тягалася на пари, ледь пересуваючи набряклі ноги. Назар кілька разів натякав, щоб вона взяла академвідпустку, але це були тільки пропозиції. Якби він твердо наполіг, то, можливо, Вероніка підкорилася б. Їй здавалося, що чоловік змирився з її бажанням народити дитину зараз, але не дуже хотів, щоб навчання відкладалося на потім. До того ж у Вероніки, незважаючи на м’якість її характеру, був такий самий стрижень упертості, як і в її матері. Вероніка ще не знала, як буде відвідувати заняття після народження дитини, але була налаштована оптимістично. У глибині душі сподівалася, що Назар візьме відпустку, потім вони якось дотягнуть до літніх канікул, а восени матері Вероніки стане краще, і вона зможе доглядати за дитиною до того, як тій виповниться хоча б місяців вісім. А далі ясельна група, усе як у всіх. Головне – витримати перші місяці і не зламатися від труднощів.

Роздуми Вероніки перервав різкий дзвінок у двері. Так дзвонила Кіра. Не коротким дзвінком, не уривчасто, а суцільним, довгим дзвінком, немов кричала: «Ну, де ж ви там?! Можна швидше?!» Така вже вона була, ця Кіра – швидка, нетерпляча, завжди весела й енергійна, немов усі емоції в ній не вміщалися, тому били назовні ключем.

– Ти так довго не відчиняла, що я вже казна-що подумала! – замість привітання сказала Кіра, вносячи із собою запах весняної свіжості.

– Але я ж, як черепаха, повзаю, – винувато сказала Вероніка, жестом запрошуючи увійти.

– Нічого, скоро закрутишся, як дзиґа. То пелюшки поміняти, то попрати, то погодувати дитину, – Кіра швидко заговорила, проходячи на кухню. – Та ще й другу «дитину» треба погодувати та обіпрати. Де він? Немає вдома? А то я забазікалася.

– Ми одні і можемо говорити про що завгодно. Зараз ми з тобою повечеряємо смаженою картоплею із солоними огірочками, – всміхнулася Вероніка й обняла Кіру. – Я так сумую за тобою. Справді дуже сумую.

– Я теж, – сказала Кіра. – Скільки навколо подруг, а мене тягне до тебе, як до рідної. Гаразд, досить сентиментів, ти посидь, а я подам вечерю, а потім приготую твоєму «жуку» поїсти хоч днів на три.

– Та не треба, я вже якось сама, – Вероніка слабко запротестувала. Вона справді дуже стомилася. Після занять пройшлася пішки, милуючись яскравим сонячним днем останніх чисел березня, а потім майже три години стояла в черзі, щоб купити цукор і макарони на талони. Люди стали якимись розлюченими й бездушними. Усі бачили розміри її живота, але вдавали, що не помічають. Вероніка не те щоб образилася, адже стояли в основному літні люди, їм теж нелегко, та й їсти хочуть всі однаково.

Кіра швидко насипала в тарілки підігріту картоплю й захрумтіла маринованим огірком.

– Коли в мене буде чоловік, – сказала вона, відправляючи до рота черговий шматочок огірка, – то буде він у мене ходити по будинку, як шовковий. З першого дня навчу його мити посуд і допомагати на кухні. Щоб він був білоручкою, як твій «крокодил»? Ніколи!

– Назар не білоручка, – заперечила Вероніка. – Навпаки, у нього золоті руки. Просто в нас розподіл праці.

– Ага! – Кіра розсміялася. – Ти – туди, – вона показала пальцем у бік плити, – а я – туди! – махнула рукою в бік телевізора.

– Чому ти так його не любиш?

– Чесно? – Кіра відклала виделку вбік. – Сама не знаю чому. От серцем чую, що в його душі живе черв’як. Знаєш, як ото яблуко може бути оманливе. Зовні воно й гарне, і стигле, а відкусиш, а всередині червиве. Ось такий і твій Назар. Занадто він правильний, а я не люблю таких. Краще б він був трохи відчайдушним, трохи тюхтієм, трохи випивав і був не такий розумний. А ось такі, як він, дуже правильні, мене напружують. Що він, сліпий зовсім? Не бачить, що тебе нудить на кухні, що тобі вже важко рухатися, не те, що його обслуговувати? Він не може зварити суп? Освіта не дозволяє? Чи руки бруднити не хоче? Я приходжу готувати йому тільки заради тебе. До речі, що приготувати?