Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 34

— Бувай, щасливої тобі дороги, — промовив він, мовби з полегшенням.

Все ж коли я пройшов шмат в’язкого шляху, то не стримався й озирнувся. Старий згорблений чоловік у чорній одежі стояв усе на тому ж місці.

Дуже б хотілося мені тоді знати, про що він думав і чи посіяли мої слова в його душі зерно, що мало б дати нові, добрі сходи? Певне, таки посіяли. Забігаючи наперед, брати мої, скажу, що через літ десять зустрів я у Києві монаха із Свято-Миколаївської обителі, котрий був посланий у справах до нашого святого монастиря, і запитав його про брата Григорія. Я дізнався, що Григорій став схимником і в останні роки вельми прославився тим, що помагав стражденним молитвами, які зцілювали болящих. Мені навіть переслав той чернець на моє прохання кілька їх. Одну з них я запам’ятав: «А ще прошу тя, Господи, Великий і Всемогутній, помогти рабі Божій силу набути, аби вона плідною стала і отримала сім’я в лоно своє, як отримує земля сім’я калини, горобини, берези, вільхи, жита і зілля множинного, що всім паростям і суттю своєю прагнутиме до життя, бо кожне життя і думкою, і словом, і собі подібними прагне примножитися во славу твою, бо істинно сказав ти, Господи, Сину Божий: «Отець мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!»

Я таки дістався до краю озер.

То був суворий край, майже весь заболочений, з вузькими доріжками, що вели від одного невеличкого села до другого. Наче великі Божі очі, дивилися поміж лісів на цей грішний світ численні чисті озера.

За допомогою одного старого чоловіка, що назвався мандрівником-монахом, втрапив до найбільшого з тих озер — Світязького, схожого за описом у древніх книгах на море. Переправився на човні, який тут називають крипою, на острів, доволі великий, та, на жаль, не побачив там жодного зайця.

Ще майже два місяці я ходив по тому краю від озера до озера. Погода, як і було сказано у видінні братові Іосафу, стояла геть не зимова, хоча часто йшов дощ. Я ще раз захворів і геть кашляв. Лише ще на двох із тих озер були острови. Нарешті аж після Водохрещі я дістався до лісового озера, на березі якого знайшов стару розсохлу крипу. Та коли я дістався острова, що виднівся в ранковому тумані, я, о щастя, побачив на ньому зайців. Їх тут було справді до двох десятків. Усі дерева й кущі на острові справді були обгризені, а самі зайці — худющі, з обвислою мокрою шерстю. Все ж ловити їх виявилося нелегко. Довелося переправлятися назад і йти до найближчого села, яке я знайшов верстов за вісім од озера. Там я на решту грошей — всього пару кун, — які в мене ще лишилися, купив волосіні. Хотів попросити лісових смердів, аби допомогли ловити зайців, але побоявся, що вони їх можуть позабивати для їжі.

Повернувшись на острів, я розставив сильця, щоб зловити зайців, а потім переправити їх на берег до лісу. Каюся — була думка хоч одного з тих зайців убити та засмажити, але я таки поборов ту спокусу…»

3

На цьому текст, автором якого вважають преподобного Сильвестра Печерського, обривається. Він явно не закінчений. Існували дві точки зору: кінець загубився або ж автору не стачило снаги дописати, зокрема описати його зворотну дорогу до Києва, хоча й існувала думка, що в цьому не було й потреби.

Що ж до того, що описане Сильвестром не ввійшло до переліку чудес, створених монахами святого монастиря, згодом лаври, то також існував переказ: коли він повернувся до Києва, то не застав у живих старця Іосафа, котрий помер взимку, якраз після Водохрещі, а новий ігумен, бо старий був кудись переведений, не повірив розповіді Сильвестра і навіть наклав на нього єпитимію, хоч і не дуже сувору, за самовільне відлучення.

4

Справа була в іншому. Про що Сильвестр якось розказав іншому ченцю, сусідові по келії. Коли Сильвестр купив у селі волосіні, двоє — батько і син, в яких він здійснив покупку, пішли за дивним монахом. Вони дивилися, як той сідає у човен, як щось робить на острівці посеред лісового озера, а потім повертається на берег. Коли ж він пристав до берега, накинулися і силою забрали човна, а самого зв’язали і прив’язали до дерева, заткнувши рота жмутом пожухлої трави.

Звідти Сильвестр бачив, як вони попливли на острів. Вони стали ганятися за зайцями, заганяючи звірів у розставлені Сильвестром сильця. Частина звірів потрапила у пастки, а частина була вбита виламаними дубцями. Через годин три, вже при заході сонця, човен, навантажений заячими тушками, пристав до берега.

— Спасибі тобі, чорнорясий, — глумливо сказав молодший із злочинців до прив’язаного Сильвестра, у якого текли сльози із очей.

Вони ще порадилися, чи відв’язувати бранця. Старший був за те, але молодший заперечив, що він неодмінно донесе на них.

Сильвестр провів жахливу ніч, його мучив страх, безсилля, холод. Не раз чув вовче виття, тремтів, бо уявляв жахливу смерть від вовчих зубів, геть замерз і під ранок знепритомнів. І все ж йому судилося вижити. Його врятувала дівчина, донька молодшого із тих напасників. Вона почула розмову батька й дідуся і вранці, тремтячи від страху, вирушила до озера. Дівчинка плакала, коли відв’язувала чужого бородатого чоловіка, коли він безсило впав на землю, плакала, коли потім розтирала задубілі щоки і груди, благала жити.

Коли Сильвестр зрештою опритомнів і побачив над собою дитячі очі, йому здалося, що в його душу зазирає маленьке янголятко.

— Хто ти? — зрештою прошептав, ледь-ледь ворушачи язиком.

Дівчинка не відповіла, її очі — великі, виразно-сірі, наповнилися переляком, радістю і ще ряснішими слізьми. Вона затремтіла, наче в пропасниці, і припала до його тіла своїм маленьким тільцем.

5

Посеред витоптаного острівця на лісовому озері стояв худий виснажений довгобородий монах із запалими щоками і виразними печальними очима. На руках він тримав і тулив до грудей єдиного уцілілого від жорстокого полювання зайця. Червоне зимове сонце поволі скочувалося за ліс. Чернець погладив звірка, котрий тремтів од переляку, і пішов із зайцем на руках, ледве переставляючи ноги, до припнутого біля берега човна. Посилювався холодний зимовий вітер. Квилила над озером самотня чайка-книга.