Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 29
Яніна відразу здогадалася, хто автор цього дивного тексту. Коли ж прочитала ще раз, то збагнула й інше — навіщо їй прислані ці п’ять сторінок набраного на комп’ютері тексту. Їй пропонували включитися у гру — гру із власним життям, боротьбу із неспроможністю жити і водночас відчайдушним сподіванням на порятунок.
Але що вона могла запропонувати у відповідь? Своє розуміння? Співчуття? Душа її мовчала. Розум казав: це має статися, не заважай, якщо ти спробуєш його порятувати, на цьому світі лишиться одна механічна людська одиниця на ім’я Сильвестр Васильчук, яка ходитиме на роботу, читатиме лекції, але то вже буде інший Сильвестр.
«Це моя спроба виправдатися», — подумала Яніна.
Але щось її таки стримувало. Незвичність характеру, особи Сильвестра все ще (все ще?) притягала її. Вона фізично відчувала, що десь там йому боляче, дуже боляче. Яніна нічого схожого на кохання не почувала до цього чоловіка. Знала, що й він байдужий, або майже байдужий до живопису (шедеври мені все одно недоступні, щоб їх мати, казав він), як і до побуту, до політики, техніки і до багатьох речей на світі, окрім слів, слів, слів, гри в слова і намагання за їхньою допомогою цей світ не так осягнути, як перетворити у щось інше, ніж він є насправді, у реальність, яка була б уявною і в той же час зримішою за те, що бачимо довкола і сприймаємо. Такий Сильвестр мусив завершити твір, який писав і водночас намагався перетворити (чи не вперше) в реальність справжню, єдину, яка й буває, нехай і ціною свого життя.
«Я таки намагаюся виправдатися», — подумала Яніна.
«Нехай, — подумала вона далі, — нехай і так, я не заперечуватиму. Світ справді йому, як і мені, байдужий. Тобто він може бути небайдужим. Але тільки тоді, коли ми проникаємо всередину його. Тепер же ми обоє схожі на птахів, котрі підлітають до будинку, до якого прагнуть потрапити. Вони бачать те, що відбувається всередині будинку, — затишок, зерно, руку, на яку мають сісти, — але на шляху треба подолати перепону. Перепона прозора, майже невидима. Схожа на скло. А може, це й справді скло. Скло, об яке б’ються крильми ці двоє птахів. Скло, яке їм не подолати».
Потім вона поїхала у Вербку, де зустріла Ніну, котра також приїхала до матері. І Ніна буденно, спокійно (все ж голос в якийсь момент здригнувся) сказала: в її чоловіка невиліковна хвороба, білокрів’я, він уже згоряє, порятунку нема, вона хотіла б порятувати Георгія, але хворобу можна хіба що відсунути. А після його смерті вона мусить вийти заміж (не дивися так на мене, сестричко, у мене велике господарство, діти). І вона зробить (так і сказала — зробить) своїм другим чоловіком Сильвестра.
— Навіщо? — спитала Яніна.
— Можливо, тому, що він мене досі любить.
— Ти переконана?
— Принаймні я в це вірю.
— А ти?
— Це не має значення.
— А що тоді має?
— Можливо, те, що його треба повернути до реальності. Такі, як Сильвестр, несуть загрозу цьому світові. І такі, як ти, теж.
— А такі, як ти?
— Ми просто живемо в ньому. Даємо можливість світові споживати, як тепер модно казати, екологічно чисті продукти. Народжуємо дітей, і ці діти народять також дітей. Ми — частина великого ланцюга життя. Каторжно працюємо і вміємо веселитися. Втрачаємо близьких, як незабаром я втрачу свого чоловіка… І продовжуємо жити до самої смер…
— Замовкни! — не витримала Яніна.
— Насправді тобі байдуже те, що я кажу, — молодша сестра ледь-ледь посміхнулася. — Байдужа доля Сильвестра і моя а може, і твоя власна. Ну, зазирни в душу, якщо вона є в тебе, і скажи, що це не так. Боязко?
«Найгірше те, що вона тоді сказала правду, — подумала тепер дорогою Яніна. — Може, зупинити машину, доки ще не пізно? Якщо пролунав постріл, то я побачу хіба трупа…»
Вона не спинила машину. Сказала Вікторові, що можна їхати швидше.
— Поглянь на спідометр, — відповів їй Віктор Старовський, — я й так витискаю, що можу.
28
— Чому я його не зупинила? — сказала в іншій машині Ліда. — Чому я робила не так, як я хотіла? Чому?
— Що ти могла зробити для чоловіка, який тебе покинув? — Едуард торкнувся її руки. — Він тебе покинув, і прийшла пора розплатитися за цей гріх. Він і розплатився. Сам, що робить йому честь.
— Ти наче не хочеш його порятувати…
— Хочу. — Віктор збільшив швидкість. — Дуже хочу. Тоді й ти належатимеш мені. А взагалі я чомусь певен, що такі люди, як твій колишній чоловік, не здатні на самогубство.
— Чому?
— Згоден, що він бачить життя не так, як ми. Але він усі ці роки, пошлемося на твої слова, втікав від життя і водночас приймав значною мірою його правила. Той, хто втікає, смерті собі не бажає. Інакше здався б на милість переможця.
— Переможець — це хто? Смерть чи життя?
— Швидше — життя.
Далі вони їхали мовчки. Ліда думала про те, що вона досі любить, любить, любить (кохає, кохає, кохає до безтями) Сильвестра, Славика, того, хто її зрадив, хто вчинив дико, абсурдно і ще раз дико. Кого вона розуміє. Чи намагається зрозуміти. Думала про слово, дане Едику, — вийти за нього заміж. Про смерть своїх химер щодо двох доньок. Коли зникли ці химери, щось вмерло в її душі, умерло назавше, назад не повернеться, невже це пов’язане з від’їздом Сильвестра? І хто вона насправді — Ліда чи Ліра? Як хочеться стиснути пальцями скроні й заплющити очі. Як хочеться швидше приїхати до того озера і водночас хочеться, аби дорога не закінчувалася.
Це відчуття навідувалося до неї вже не раз.
Бажання побачити Сильвестра й бути далеко від нього було страхом, який брав за плечі, притуляв до себе, і вона, тремтяча, наполохана, мов спіймане в сильце пташа, казала собі: «Далі вже не треба поспішати, не треба навіть жити».
А проте жила. А проте — кохала.
Тепер дорога була настільки нескінченною, наскільки Ліда могла уявити. Вона відсувала й відсувала її і вже стояла біля її краю. Там, де стояв, лежав, умирав Сильвестр.
Цієї миті їхню машину обігнала інша. Ліда поглянула вліво, і жінка, що сиділа в цій машині, здалася їй знайомою. Десь вона її бачила. Ліда здригнулася — це ж та, що назвалася янголицею, що знала геть усе про Сильвестра. Вона… Вона також їде до того озера, до того острова?
— Обжени, будь ласка, цю машину, — сказала Ліда.
— Навіщо? — спитав Едуард.
— Так треба. Там… Я знаю жінку, яка їде в тій машині. Вона також їде до того озера.
— То й що? — здивувався Едуард. — Разом приїдемо.
«Але ж… Чому вона їде? Вона також кохає Славика? — подумала Ліда. — Як же я раніше про це не здогадалася?»
— Я прошу тебе — наздожени їх. Наздожени і зупини, — Ліда майже кричала.
— Спробуємо.
Едуард збільшив швидкість. Відстань між машинами почала скорочуватися. Але вдалося наздогнати і почати переганяти лише на вулиці в Ковелі, місті, за яким треба було повертати вліво, щоб потрапити до того лісового озера.
— Перегородити їм дорогу? — спитав Едуард.
— Так, — сказала Ліда і відразу спохопилася: — Тобто не треба.
— Не треба?
— Так, — сказала Ліда. — Не треба. Я думала… Але мені нема чого їй сказати.
– Їй — це кому? — Едуард поглянув допитливо і, як Ліді здалося, трохи насмішкувато.
— Жінці в тій машині.
— Яка їде туди, куди й ми?
— Так.
— Цікаво, — сказав Едуард вже начеб іншим голосом — співчутливо чи що. — А що пов’язує тебе з цією жінкою? Вона була коханкою Сильвестра?
— Не знаю. Швидше всього — ні. Хоча я нічого насправді не знаю. Коли вона приходила до мене, то назвала себе янголом. Янголицею.
— Янголицею? Гм…
— Так вона тоді назвалася.
«Ця жінка, — подумав Едуард і поглянув на Ліду. — Ця жінка буде мені доброю дружиною. Дружиною і подругою. Треба тільки позбавити її від химер. І врятувати чоловіка, котрий там справді помирає. Хоч би він не помер, бо інакше вона не зможе жити з комплексом вини».
Далі вони їхали знову мовчки. Едуард мав карту, тож знав, куди й де звертати. На лісовій дорозі машина, що йшла попереду, несподівано спинилася.
- Предыдущая
- 29/34
- Следующая
