Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 18

Голос був тихий, тоненький, але добре чутний. Світлана ошелешено озирнулася. Довкола не було жодної живої душі. Ні поруч, ні біля будиночка, ні за ним. Нікого, окрім неї і зайця.

— Це я, я до тебе говорю, — почула вона. — Там, на острові, лишилася моя кохана Пінга. Відвези мене до неї.

«Я, напевне, збожеволіла, — подумала Світлана. — Що ж, нехай. Спробую повірити, що я чую голос зайця. Я… Я, звісно, можу викинути його із човна. Я можу взагалі не плисти на цей острів. Але щось мені підказує, що там треба побувати. Чому? Я не знаю. Не знаю, Боже мій».

Вона вирішила довіритися плинові часу й власній інтуїції. Сіла в човен, взялася за весла.

На півдорозі до острова вона навіть осміліла й погладила зайчиська, який тремтів біля її ніг. Заєць ще більше зіщулився. Він був м’який і трохи мокрий.

Зате коли човен наблизився до острова, він ожив, подивився в бік кущів, які виднілися на острові, й запищав. Світлані здалося, що вона серед того пищання виразно почула слово «Пінг». Чи навіть «люба Пінга». Вона злякалася і ледве не випустила весла. Галюци нації?

Ледве пристали до берега, як заєць підстрибнув і впав у воду. А тоді кинувся бігти у глиб острова. Раптом Світлана побачила, як назустріч цьому зайцю вибіг інший. За ним — другий, третій, четвертий, п’ятий… Зайців більшало і більшало. Світлана скрикнула, бо зайці побігли до човна. Вона взялася щосили гребти від берега.

Зайці пливли за нею. Їх була ціла зграя.

Коли вона отямилася, то зрозуміла, що лежить на дні човна. Вона підвела голову і побачила, що човен гойдається на легких хвилях посеред озера, метрів за п’ятдесят від острова. Ні у воді, ні на острові не було видно жодного зайця. Світлана сумно посміхнулася і взялася за весла.

Через день вона вже не була певна, що був і той, єдиний заєць, який сидів у човні.

А ще через три тижні до хижки на березі, в якій жила, пересилюючи страх, Світлана (бо їй час від часу ввижалися зайці, котрі оточують будиночок), прийшов чоловік, якого вона мала спокусити.

3

— Що там? — почув Понг тоненький голос Пінги.

— Там лежить людина, — сказав Понг. — Чоловік.

— Лежить? — Пінга підійшла трохи ближче. — Він у нас не стрілятиме?

— Боюся, що ні, — відповів Понг. — Тобто я хотів сказати — на щастя, не стрілятиме. Мені здається — він мертвий.

— Мертвий? — Пінга злякалася, перед її очима навіть майнули два чорних метелики. — Але ж він стріляв? Чи хтось стріляв у нього? Я ж чула цей гуркіт. У мене ледве вушка не позакладало.

У відповідь Понг зауважив, що стріляти тут нема кому, окрім цього чоловіка, що приплив на острів. Саме так, ти ж знаєш, люба Пінго. З якими намірами приплив цей чоловік, невідомо. Понг признався, що він страшенно перелякався, коли побачив, як цей, приплилий, дістає щось чорне з човна, як це чорне набуває обрисів рушниці. О, він знає, чим люди полюють на них, зайців. Він вирішив негайно заховатися у ліску, хоча, якби цей чоловік розпочав полювання, шансів, аби вижити, у них майже не було б.

— А тепер він для нас не є небезпечним? — спитала Пінга.

— Хтозна, — відповів Понг.

4

Вони довго не відважувалися підійти до трупа. Дуже довго. Цілу годину, а може, й більше. Сонце вже поволі ховалося за лісом, і тоді Понг сказав, що вони мусять підійти й переконатися, що цей чоловік мертвий. Інакше цілу ніч їх буде переслідувати видиво — чоловік встає і йде у глиб острова, а то й дістає свою страшну рушницю, яка бризкає вогнем, що може приносити смерть.

Пінга заперечувала, вона боялася, дуже боялася, але в якийсь момент у ній почала брати гору цікавість. Їй хотілося побачити зблизька людину, котра не могла зробити їм зла.

Чоловік лежав горілиць. Поруч валялися окуляри, які, очевидно, злетіли при його падінні. Дивна посмішка завмерла на вустах чоловіка.

«Він сміється з себе, з мене, з цього острова і зі всього світу», — подумала Пінга.

Подумала і здивувалася.

«Я не можу так думати, — розмірковувала вона далі. — Я звичайна зайчиха. Те, що я любила спостерігати за людьми, котрі навідувалися до лісу, ще нічого не значить. Зайцям не властиве абстрактне мислення. Хоча що таке абстрактне мислення, я теж до пуття не знаю. Як і те, чому такі думки з’явилися в моїй бідній голові».

— Понг, — жалібно сказала вона. — Мені болить голова. Ходімо звідси. Мені чомусь страшно, хоча цей чоловік і не ворушиться.

— Мені самому страшно, — сказав Понг. — Зараз ми підемо. Хоча заради власної безпеки ми повинні щось із ним зробити.

— Зробити? Навіщо?

— Я не знаю, як тобі це пояснити, — сказав Понг і наморщив свого носа. — Хіба ти не зустрічала в лісі мертвих пташок чи лисиці? А пам’ятаєш, позаминулої весни ми натрапили на мертвого собаку? Ну, пригадуєш?

— Так, — пригадала Пінга. — Він виглядав так огидно.

— Ще огидніше він смердів, — сказав Понг.

— То ти вважаєш…

І Понг пояснив: так, він вважає, це цілком очевидно, що цей мертвий чоловік незабаром також почне смердіти й з кожним днем все відчутніше й огидніше. І цей сморід розповсюдиться на весь острів. Острівець, де й так ніде подітися.

— Що ж тоді робити? — розпачливо спитала Пінга. — Якби ми вміли керувати цим…

— Цим човном, — підказав Понг. — Але це нам не під силу.

— То що ж робити?

І тут Пінга здивувалася знову. Хтось їй підказував, що, можливо, цей чоловік ще живий. Вона обережно наблизилася до тіла, розпластаного на землі. Вода билася об борти човна і намагалася дістатися до черевиків чоловіка.

Пінга обережно, кроками не по-заячи, наблизилася-таки до чоловіка. Стала біля самісінької його руки зі стиснутими в кулак пальцями і збиралася з духом, аби поглянути в обличчя.

— Пінга! — крикнув-пискнув Понг, якому здалося, що чоловік поворушився.

Пінга миттєво зреагувала на цей крик і відстрибнула. Серце в неї закалатало ще шаленіше, ніж тоді, коли вона наближалася до великого розпластаного тіла. Все ж вона не стала втікати і крадькома зиркнула в той бік. Чоловік так само лежав непорушно.

— Мені, мабуть, здалося, — сказав Понг і торкнувся лапкою свого заячого лоба.

5

Насправді все відбувалося не так. Все на цьому острові відбувалося набагато драматичніше і навіть трагічніше.

Пінга і Понг потрапили на цей острів у березні, майже наприкінці місяця. У середині березня у лісі ще лежав сніг, хоч де-неде вже з проталинами. Цьогорічна весна запізнювалася. Та не запізнювалося бажання кохати. Позаминулого року Понг двічі зазнавав поразки у боротьбі за Пінгу. Коли зайці лісу, що розкинувся по берегах озера, сходилися, аби битися за найкращу зайчиху, Понг і помітив її — ставну і в той же час тендітну, з блакитним, ледь помітним відливом на сірому хутрі.

Вона також дивно стрибала і косила очима. Але на шляху Понга постали ще двоє зайців. Яка то була жорстока битва! Особливо задніми лапами, якими самці здатні вбити суперника! Розбита мордочка, пошкоджена нога, підбите око — такими були невтішні наслідки цього любовного змагання.

Поруч, на відстані якогось десятка стрибків, знемагали від муки очікуваного кохання дві молоді зайчихи. Але переможений Понг не пішов до них. Ці зайчихи отримали своїх партнерів. А Пінга (тоді ще не Пінга) побігла в глибину лісу довершувати любов з тим огидним переможцем.

Було б надто жорстоко описувати друге змагання і другий програш бідолашного Понга. Він після цього навіть хотів добровільно піти в зуби до страшного вовка Сільвера, який (всі знали) весь час бродив їхнім лісом. Він тремтів і плакав під кущем і кликав Сільвера. Та коли Сільвер нарешті з’явився, Понг (тоді ще не Понг) кинувся втікати. Коли він біг щосили, йому чомусь здавалося, що перед ним біжить та капосна зайчиха.

Потім була та несподівана осіння зустріч серед лісу. Яким ревниво-солодким було те кохання! Які гарні зайчата потім народилися! А вже далі була зима, коли всупереч всім заячим традиціям Пінга і Понг були разом.