Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 15

Якщо так, то ми з вами колеги, чому, власне, й пишу цього листа. Не хочу потрапляти ні в яку книжку, ні в яку історію, тому й не називатиму свого імені. Не назве вам його й пан Z, якщо ви здогадаєтеся, про кого йде мова, я з нього взяв слово, а він, я знаю, вміє слово тримати. Отож нехай я залишуся для вас безіменним, інкогніто, чи як там.

Тим більше, що я тепер, як прийнято казати, відповідальний працівник міністерства. А тоді ж я був рядовий студент фінансовоекономічного інституту, однокурсник цієї ж Ніни. Я прийшов до інституту також із села, так трапилося, що, навчаючись у школі і синіючи над підручниками (бо я собі поставив за мету будь-що стати студентом), я в школі навіть не встиг закохатися, так, була хіба легка симпатія до однієї дівчини. Закохався я по-справжньому вже в інституті, десь наприкінці семестру, перед зимовою сесією. І, як ви, певно, вже здогадалися, пане автор, мою таємну кохану звали Ніна Кримащук. Таємну, тому що на той час біля неї упадав інший наш однокурсник, такий собі Вадим (Вадік, як він себе називав). Він був непоганий із себе, до того ж син заможних номенклатурних батьків — батько якийсь чин у міськвиконкомі, а потім, здається, і в міськкомі партії, мати працювала в управлінні торгівлі. Вдягався він чи не найліпше у нас на курсі, явно мав гроші. Треба сказати, що й скупим не був, міг запросити цілу компанію на каву з коньячком чи всіх хлопців групи на пиво. Симпатія у них з Ніною ви йшла явно обопільною. Десь через місяць вони вже сиділи на лекціях поруч, разом виходили з інституту. Якщо вас цікавить, то можу повідомити таке: Ніна ніколи не заглядала йому в очі, трималася дуже гідно, швидше змушувала Вадіка бігати коло неї і виконувати її примхи, наприклад, принести в перервах між лекціями морозива чи пляшечку кока-коли, яка почала тоді з’являтися у магазинах. Втім, Вадік мав доступ до спецмагазинів, які тоді й були одні наповнені товарами. Вдягалася Ніна, треба сказати, доволі скромно, могла цілий тиждень, на відміну від наших інститутських модниць, ходити на лекції в тому самому платтячку чи кофточці, але вміла підбирати собі одяг якось так, що та ж кофтина чи сукенка дуже їй гармонували. А якщо з’являлося щось нове, то відразу всім запам’ятовувалося, хоча надто дорогих речей, треба сказати, у неї не було.

Так от, я дивився на їхнє спілкування і, пардон, страждав. Ніна ставилася до мене, як би ліпше сказати, рівно і приязно, я ж іноді задерикувато налітав на Вадима, намагався показати, який він неглибокий, що за зовнішньою дженджуристістю у нього нічого нема за душею, ну і т. д. Вадік злився, один раз навіть зірвався, і тоді я побачив, як відверто зневажливо поглянула на нього Ніна. Все ж дружба їхня тривала, Вадік навіть поїхав за Ніною на практику в її область, хоч, звісно, міг влаштувати собі практику в Тернополі, де ми навчалися. Так тривало і на другому курсі, моє страждання (втім, глибоко затамоване) посилювалося, я навіть почав подумувати, щоб перевестися на заочне відділення. І раптом на одному інститутському вечорі десь наприкінці другого курсу Ніна сама підійшла до мене і спитала, чи не хочу я її запросити до танцю. Я відповів, що радий би, та дуже погано танцюю, вона посміхнулася і сказала, що навчить мене. З того навчання й почалася наша дружба, що переросла в кохання. Вадік, звісно, заартачився, спробував погрожувати й мені і Ніні. Навіть натравив на мене якось своїх міських приятелів, котрі мені пом’яли боки й поставили синяк під оком та розквасили губу. Та в мене вже виросли крила, я літав, як може літати закоханий хлопець, до якого раптом прийшло таке нуждане-негадане щастя. Я дав відлуп і тим субчикам, і Вадіку, я не боявся жодних погроз зробити якісь там капості в інституті. Що мені було до них, коли Ніна пересіла до мене, коли щовечора я летів на тих же крилах до її гуртожитку, і ми подовгу блукали вулицями або сиділи в якійсь кав’ярні. Одним словом, як казали знамениті клоуни з групи, не пам’ятаю, правда, назви, здається, «Мімікричі», асісяй, любов. Ну і т. д. і т. п. Щоб купити Ніні подарунок, я, бувало, наймався й вагони розвантажувати. Вона, правда, докоряла, попереджала, щоб я не смів, та я був радий, коли вдавалося умовити духи (французькі, ser!) чи ту ж кофтину прийняти. Якщо коротше, бо, певно, набрид своїми подробицями, які, може, й мене тільки стосуються, через рік, наприкінці третього курсу, ми стали жити як чоловік із жінкою, тоді ж я запропонував їй руку і серце, на що Ніна відповіла, що не штамп у паспорті поєднує людей. Я ще двічі пропонував їй те саме, та вона сказала, що офіційно одружимося, якщо вона до тих пір, як закінчимо інститут, мені не набридне. Я, звісно, запевнив, що не набридне, і це було правдою.

Грім, пане автор, ударив наприкінці п’ятого курсу, за кілька місяців до закінчення інституту, коли я дізнався (як сніг на голову, пардон за може штамповане порівняння, від якого ви скривитеся), що Ніна, моя Ніна, відмовилася від пропозиції продовжити навчання в аспірантурі, на яке вона могла претендувати, бо явно тягла на «червоний» диплом, від направлення в міське управління економіки і попросила направити її в рідну область, в якесь село. Здивувався я не лише тому, що в мене були зовсім інші плани, що я мав направлення принаймні в райцентр, а головне, тому, що Ніна не була заідеологізованою, пардон, дурепою, яка вірила, що треба піднімати сільське господарство чи виконувати тодішню Продовольчу програму, накреслену таким-то пленумом і озвучену з папірця маразматичним генсеком, якого ми в гуртожитку називали не інакше як склеротичним Льонькою. Втім, і Льоньки того вже не було.

І коли я попросив Ніну, Ніночку свою пояснити цей свій вибрик, вона, дивлячись мені в очі, сказала, що ніякого вибрику нема, що вона давно визначила своє життя. І коли я спитав, як же вона визначила, то Ніна сказала так само тихо і спокійно, що вона повернеться в область, могла б, звісно, і в рідне село, але там місця й економіста, не кажучи вже про головного економіста, в колгоспній конторі зайняті. До того ж, вона не хоче нікому переходити дороги, не привчена до цього. Тому поїде, куди направлять. Зрештою, посада для неї не така й важлива. Якщо випаде, то повернеться до своєї Вербки, ні — то житиме деінде. Суть у тому, любий мій (тут з якоюсь особливою ніжністю вона назвала моє ім’я), що іншого життя я собі не уявляю. Я хочу нормально вийти заміж, збудувати з чоловіком гарний дім, народити купу дітей, може, четвероп’ятеро, виростити їх, дожити до внуків, а як пощастить, то й правнуків. «А зі мною ти собі це не уявляєш?» — спитав я, бо вже відчув підтекст її мови. «Ні, — сказала Ніна так само лагідно, — у нас різні стежки чи дороги, різні уявлення про мету життя. Ти намітив собі зробити кар’єру, я знаю, коли ти поїдеш зі мною, ти силуватимеш себе, там ти теж або швидко підеш угору, або згодом дорікатимеш мені, між нами ростиме прірва, навіщо? Кудись їхати за тобою, як і за кимсь іншим, я не збираюся, бути додатком також. Зрештою, ти міг мене вивчити за ці чотири з половиною роки чи хоча б за той час, що ми були разом. Ти був гарним другом і, не морщся, гарним коханцем, але наші дороги тепер розбігаються в різні боки».

Пане автор! Можна довго описувати мій тодішній стан і мої терзання. Одним словом, я не поїхав тоді за Ніною. Питати про її почуття не вартувало, бо доти вона не раз казала, що кохає мене. Можна було називати її хоч сто разів сукою чи іншим подібним словом, що я не раз робив подумки, але що від того міняється? Ви самі знаєте про природний розум й ерудицію Ніни. Вона не з тих, що ладні були пожертвувати для блага народу. Вона дбала про своє благо, тільки воно могло для неї з’явитися після каторжної сільської праці, ну і т. д. Особливий вид звихнутості? Навряд. Признаюся, що через три роки я приїхав до її райцентру (мучитися спогадами стало нестерпно) й влаштувався на роботу в районне фінансове управління. Став наїжджати в її село. Тільки щоб дізнатися, що в неї є вже наречений, простий сільський механізатор, за якого через півроку вона й вийшла заміж. Вона навіть мене запрошувала на весілля. Я, звісно, не поїхав, а через місяць подав заяву на звільнення, повернувся в рідні краї, став справді робити кар’єру, згодом одружився, маю двоє дітей, хоч заноза, признаюся лише вам, лишилася на все життя. Не так, може, заноза, щіпка, рана, як якась загадка. Чогось я не зрозумів у ній, не збагнув, не відкрив. Чому? Чому вона підійшла тоді до мене на вечорі? Помічала моє ставлення до неї, погляди, які я крадькома кидав на неї? Використала мене й викинула, як зужиту річ? Теж не схоже, адже з Вадима вона могла взяти значно більше. Не кохала мене? Але ж її поведінка була настільки органічною, що я досі не можу запідозрити, що то була фальш. «Краще страждати самій, ніж змусити іншого це робити», — сказала вона мені наостанок. Якщо так, то чому вона згодом обрала того Сильвестра, людину, як розповідав мені пан Z, гуманітарного складу, майже абсолютно виключеного з реального життя і, тим більше, не пристосованого до життя сільського, чому? Міг би попросити вас написати свої міркування щодо цього, але не буду просити, бо розумію, що то будуть ваші міркування, ваше бачення. Якщо мій лист чимось згодиться, можете його використати. Раптом відчув, що пора ставити крапку. Бажаю успіхів. Колишній однокурсник вашої вже колишньої дружини. Вибачайте за мимовільну колючку, але переписувати чи закреслювати це речення не буду.