Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович - Страница 12

Однак писання припинилося того дня, коли її покинув Сильвестр. Вона змогла у зошиті «Віка» написати лише три слова: «Сьогодні він поїхав». Хотіла додати: «Твій тато», але зрозуміла, що більше не зможе написати жодного слова.

28

Десь посеред останньої їхньої шкільної зими Ніна сказала привселюдно на уроці, що поступатиме до педінституту, на філологічний. Кілька однокласників значуще подивилися на Сильвестра, адже знали, що він давно збирається бути філологом. Дивно, що Олег не зреагував, геть ніяк не зреагував. Тільки вже після випускного, як ішли вони вулицею — кілька хлопців окремо й дівчата окремо, — сказав мовби ненароком, трохи нахилившись до Сильвестра:

— Наглядатимеш там за Нінкою.

Сильвестр знав, що Князь збирається вступати у військове училище, правда, чомусь у військово-політичне. Це було дивно, бо ніколи ані ідеологією, ані політикою Олег Ривцун не цікавився. Більше того, висміював на їхніх вечірках і політінформації, і навіть Брежнєва пародіював, дивлячись виклично на однокласників — хто, мовляв, донесе?

Кілька місяців Сильвестр в душі літав на крилах від передчуття того, що разом з коханою (так, коханою) вчитимуться, якщо вступлять, може, й сидітимуть поруч. А потім…

Потім був день, на який вони домовилися з Ніною, що разом поїдуть до Лучеська здавати документи в педінститут. І слова Ніниної матері про те, що Ніна ще вчора поїхала. І ошарашення Сильвестра. Ще більше ошарашення, коли виявилося, що Ніна не подавала документів. Він не міг повірити, а потім помчався до Львова, бо вирішив, що, може, Ніна туди поїхала, а не до Лучеська, може, він щось не зрозумів…

Ніни не виявилося і у Львові, в усякому разі на тамтешньому університетському філфаці. Не знаючи, що й думати, проникнутий по вінця гіркотою й розчаруванням (вони, проте, не здатні були поки що вбити його безнадійну закоханість), Сильвестр таки повернувся до Лучеська (в якийсь момент хотів лишитися у Львові) й таки подав документи на філфак. Подав, щоб помчатися назад, у Вербку. Ніни вдома не було, мати твердила, що вона поїхала до Лучеська. Якщо тільки… Тут мати зробила паузу й зітхнула. Сильвестр мовчав, але відчув, як засмоктало під ложечкою.

— Якщо тільки не поїхала в Донецьк, — сказала Нінина мати.

Побитим псом відчував себе Сильвестр, плентаючись тоді селом. Ніна й не приховувала, особливо в останні місяці, що вона дівчина Князя — того, кого боялися і ким захоплювалися чи не всі дівчата школи. Того, хто був-таки найвродливішим і найстатнішим у класі. Звання неформального лідера підходило Олегові Ривцуну якнайбільше. А на їхніх вечірках, де слухали переписані на магнітофон записи і платівки переважно із зарубіжними мелодіями (він тоді дізнався і про «Бітлз», і Елвіса Преслі, і всіх їхніх кумирів), Ніна сиділа завжди біля Олега, давала себе обіймати й пригортати, і всі це сприймали як належне. Вони справді виглядали поруч дуже гарною парою. Ніхто б не здивувався, якби це шкільне кохання переросло в щось більше, вже після школи. Нічого неприродного не було і в тому, що Ніна могла поїхати туди, куди у військове училище збирався вступати Олег. Повертаючись додому, Сильвестр навіть виправдовував Ніну, хоч як гірко не почувався.

Але Ніна не поїхала до Донецька. Куди вона поїхала, з’ясувалося через кілька тижнів. Вона здала документи до фінансово-економічного інституту зовсім в інше місто. Першою прислала листа Сильвестрові. В якому просила вибачення за свій вчинок. Бо якби не поїхала, то могла передумати. Вона тепер, після школи остаточно зрозуміла, що філологія не для неї. Так, вона знає літературу, поезію зокрема, і по-своєму любить їх. Але це та красивість, яка не є суттю її життя. Вона належить цьому життю й цьому світу (не ображайся, Сильво), тому вирішила стати економістом. Після інституту повернеться в своє село або поїде, куди пошлють. Колись зустріне людину з такими ж поглядами й народить йому купу дітей. Щонайменше п’ять. Пам’ятаєш, ми дивилися фільм і сміялися, коли одна дівчинка казала, що мріє народити двох дівчаток і двох хлопчиків? Я та дівчинка, Сильвестре. Тільки не з Москви, а з поліського села. Нас таких багато, і нічого з нами не зробиш. Ти можеш запитати — а як же Олег? Він хотів справді, щоб я поїхала з ним, він власник, Сильвестре, але я теж власниця. Бути офіцерською дружиною — не моя планида. Я зробила й так для нього, що могла. В тому числі гарну комсомольську характеристику для училища. Хоча, може, він її мав би й без мене.

Так писала ця сімнадцятирічна дівчина. «Що мені робити, як прогнати кохання?» — спитав себе Сильвестр, коли отримав цього листа. Він проганяв його, як міг. А коли стомився проганяти, склав спочатку подумки, а потім на папері довгого листа-освідчення. У відповідь Ніна прислала листа з подякою за добрі слова і написала, що він ще неодмінно зустріне своє щастя. І додала в кінці, що в неї є вже хлопець, нічим не гірший за Олега. Але це, швидше за все, буде лише її інститутським коханням. А може, й того меншим. «Ось така я, Сильво. Бувай, колись зустрінемось», — так закінчувався цей лист.

«Я помер», — подумав Сильвестр, коли закінчив читати того листа.

Образа стисла йому горло. Чомусь саме так здавалося — щось заважає говорити, бо начеб хочеться промовляти уголос, уголос, уго… Він був сам у кімнаті гуртожитку, хотів знайти якісь слова, він знаходив їх, це були слова про те, що насправді Ніна не така, що вона чогось не розуміє в житті, у людських стосунках, інакше б так його не ображала й не принижувала.

— Але у чому моє приниження? — вимовив нарешті уголос, як хотів. — Вона й так зробила для мене багато, — сказав після довгої мовчанки. — Багато, значно більше, ніж для цього ідіота-Князя.

Він розумів, що Олег-Князь — далеко не ідіот, що той мав право не любити уроків, навчання й захоплюватися зарубіжною музикою та висміювати радянську естраду, хоч у його смаках справді була дивна мішанина. А втім, ніякого смаку, за великим рахунком, не було. Накип, наносне, почуте, засвоєне. Так тоді казав собі Сильвестр, так переконував. І раптом зрозумів, що йому вже легше від того, що й Олега Ніна розлюбила (якщо кохала взагалі), що… що вони з Князем наче б рівні. Хай що там було в минулому.

Того вечора почалося повільне вмирання його почуттів. «Я егоїст, так любов не вмирає», — докоряв собі Сильвестр.

Зустрівшись із Ніною на зимових канікулах, він із зловтіхою подумав: «Симпатична дівчина, тільки й усього».

Хоча потім і були її листи, оті листи, де вона розповідала про всі свої любовні пригоди. Аж до найінтимніших подробиць, котрі оповідала своїй «подружці». Листи — їх було всього чотирнадцять, — на які Сильвестр жодного разу не відповів, а вона писала, писала, дедалі відвертіше, аж до непристойного опису, як кохалася з іншими (пробач, подружко, стояв припис).

«Чому вона це робить? — не раз питав себе Сильвестр. — Знущається? Здається — ні. Якщо знущається, то навіщо? Що стоїть за ними, цими листами? Вона хоче вбити мої почуття, не знаючи, що їх уже нема, чи щось інше?»

Відповіді теж не було. Як і бажання відповідати. Не раз давав слово, що не буде читати, і все ж читав. Хоч і наростало в душі щось схоже на огиду.

29

Ліда відчинила двері після довгого й наполегливого дзвінка й остовпіла. Перед нею стояла та сама жінка, котру вона зустріла в соборі й котра зникла на площі.

— Добрий вечір, — сказала ця жінка. — Чого ви так дивитеся? Я не привид і не фантом. Якщо не вірите, можете доторкнутися до моєї руки, зараз я її витягну з рукавички. Як бачите, рука тепла. Щоки, правда, холодні, й ніс також, як у доброго пса, але так і має бути, бо надворі таки доволі холодно. То ви мене впустите? Не бійтеся, я не прийшла вас грабувати. Грабувати жінку, яку покинув чоловік, фе. Навпаки, я принесла вам подарунки. Ваш улюблений горіховий торт і пляшку справжнього грузинського вина. То ви мене впустите?

Ліда її впустила. Зрештою, рука у цієї жінки була справді теплою і… людською. Від неї пахло затишком (Ліда чомусь так подумала) і гарними тонкими духами. Щока, до якої Ліда начеб мимоволі торкнулася, була прохолодною, як і мала бути у жінки, котра прийшла з осіннього вечора.