Мої Дікамерони - Логвин Юрий - Страница 1

Юрій Логвин

Мої Дікамерони

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Щасливе поєднання

Письменник і художник Юрій Логвин здобув любов читачів і популярність ще в шістдесяті роки минулого століття. Дотепер він залишається вірним обом своїм музам: і красному письменству, і пензлю. Щоправда, не забуває водночас і ще кількох додаткових муз. Зокрема, Кліо і Ерато. Останній музі, як свідчить його новий автобіографічно-гротесковий роман «Мої Дікамерони», Юрій Логвин залишається чи не найбільш вірним і донині завдяки своєму молодечому запалу. Це щасливе поєднання талантів письменника і художника.

Дві тисячі дванадцятого року Юрій Логвин отримав диплом «Золотого письменника України». Вартий він, як на мене, і «Золотого художника». А поки в Україні не знайшлося такої номінації, його пензель убирає, без перебільшення, палітру всієї земної кулі. Бо окрім ілюстрацій своїх власних творів Юрій Логвин дає життя й патріотичним поштовим маркам, котрі відлітають від нього в різні країни мільйонними накладами, ощасливлюючи не лише адресатів, але й філателістів всього світу (серії «Гетьмани України», «Етнографічні сюжети “Давня Україна”», «Історія війська в Україні»).

Будучи членом журі «Коронації слова – 2013», я дізнався, що до числа «кращих із кращих» потрапили й чиїсь «Дікамерони». До останньої хвилини ніхто з нас не знав справжнього імені автора. Але я зрозумів: він талановитий і чимось схожий на Юрія Логвина. Той самий іронічний стиль, та сама манера письма, плюс близькі і вже начебто знайомі ілюстрації. Мотиви часу, втрачені ілюзії, ремінісценції дитинства та повоєнних років, загадка буття в його філософському сенсі, гірка минувшина і, звісно, еротика – все це виявилось логвинівським.

Оскільки жанр роману перебуває зараз у постійному розвитку й зазнає трансформацій, з одного боку, це дає письменнику повну свободу виявлення художньої волі, а з іншого, часто призводить до проблеми «прокрустового ложа» – убгати різнорідний текст у «свою», як йому здається, оригінальну форму викладу. Юрій Логвин уник жанрової розмитості, хоча має потяг до руйнації традицій, яких вимагає жанр: самостійні розділи інколи виступають як викінчені оповідки.

Починається твір багатообіцяюче, з оригінального поділу на літературний «натюрморт», «пейзаж» (краєвид), що часто переходить у «стафаж» – пейзаж із діючими особами, «портрет» та «оголену натуру». Надзвичайно колоритно написані в раблезіанському стилі «натюрморти» – особливо золота вуджена риба з блискучою банкою трофейної тушонки. Вони показують фантастичну здатність дитячої пам’яті не тьмяніти з часом. Запам’ятовуються сцена гри німців у волейбол на глухій сільській вулиці в часи окупації, розповідь «діда-ісполнітєля Клочка» про людоїдство. «Форшмак із сельодки» – картина, наче оживлена пензлем фламандських майстрів, яка трансформується через дитяче сприйняття автора, чиє дитинство минуло в українському селі.

Друга частина твору – це вже майже вертепні розповіді друзів і знайомих. Мені навіть спало на думку, що писав епігон Юрія Логвина. Але історичність як найголовніша тематична домінанта видає нам Логвина геть з усім.

Обдарований письменник і художник – це ще й ювелір, який мусить відшліфовувати дорогоцінний камінь свого хисту до викінченої довершеності діаманта. Так, щоби готовий шедевр засяяв усіма гранями свого світла й жодна штучна, надумана деталь не підривала правдивості оповіді. Саме «ювелірність» прози вирізняє Логвина з безлічі сучасних романістів.

Олег Чорногуз

От Автора

Любий Читачу!

Перш ніж Ти почнеш читати, автор має дещо пояснити. Коли ці химерні оповідки склались у єдиний рукопис, подумалось, а чи не назвати його «Сучасні Декамерони» або «Мої Декамерончики»? Та добре пригадавши «Декамерон» незрівнянного Джованні Боккаччо, автор одразу охолов. Бо йому, при всій замилуваності власними доробками, вистачало здорового глузду знизити на кілька порядків свої амбіції. І тому він пішов по лінії «приколу», анекдоту. От і замінив «е» на «і» під впливом глобальних тенденцій. Отак і з’явились «Мої Дікамерони».

А цю книжку автор присвячує всім своїм прекрасним моделям, натурницям і фрейлінам. Вони були справді прекрасні і натуральні – без силікону, без ботоксу і макіяжу. Без усього. Голий тобі реалізм.

У цьому Ти, любий читачу, зможеш переконатись, якщо прочитаєш текст і добре розглянеш малюнки.

Що пам’ятаю…

Оскільки цей текст не зовсім звичний (у супровід йому додаються картинки), то хочу дати коротке пояснення.

Починаючи з доби Ренесансу, коли монументальні зображення в храмах і палацах доповнились станковими творами, європейське світське мистецтво трималося на чотирьох стовпах: портрет, пейзаж, натюрморт і оголене тіло (звісно ж, жіноче).

Власне, автор є прихильником традиції, а тому хоче розповісти про ці чотири жанри. І про ті, що йому пощастило намалювати з натури, і також ті, які залишилися красивою мрією. Як казав один старий бушмен із південноафриканської пустелі Калахарі, «Я такий молодий, як найпрекрасніше бажання в моєму серці, і такий старий, як усі нездійсненні мрії мого життя»…

Але розповідь почну не в традиційному порядку, а з натюрмортів. Їх було чимало. І просто прекрасних. Щоправда, багатьох предметів і наїдків ви (як, зрештою, і я сам) ніколи не побачите й не скуштуєте. Вони щезли разом із минулим…

Це весна 1944 року. Мені було так добре, так добре, що й не вимовити! Бо надворі тепле сонечко, земля скрізь підсихає. І грязюка вже не загрожує моїм благеньким черевичкам.

На деревах листя ще не закуріло легеньким зеленим туманом. Тільки вилазять світло-зелені листки півників, немов гострі леза ножів. Вилазять із пречорної масної землі.

Мене нарешті випустили на вулицю. Бо і взимку, і від початку весни сидів у хаті. Не було ні доброго одягу, ні взуття.

Будинок, де ми знайшли черговий притулок, нагадував великий куб – усі чотири стіни були точнісінько однакової довжини.