Полювання в гельсінкі (СИ) - Карпа Ирена - Страница 6

«Умний мальчік», думаю. «Цікаво, дійшов до цього саменький чи тупо прочитав мого навмисне лишеного на робочому столі щоденника?» Відтак прочула в собі щось схоже на збирання сліз. «Ги...»

Слухай, ну давай ти підеш не сьогодні? Я якраз додому пру журнал «Єдінствєнная», там рецепти усілякі...

На хуй рецепти!!!

Пакети зловісно шурхотять. «Та й нафіґа я його кличу?!» Проскакує мудра думка, ляклива і швидка, як моя совість. За якусь мить відбуваються:

Сльози (Не пий мої сльози, це МОЇ сльози!!! рече хлопчик. Я розмазую ропу піднебінням).

Виказування правди-матки та апелювання до інших статевих органів ( - Слухай, - радісно гукаю я, - а може, ти хоч перестанеш спати з однаковими бабами? От диви, яка, наприклад, різниця між мною, Оленою чи Лесею? Всі стерви, всі за тебе старші, та ще й усі журналістки. І всілякі там Мазовицькі, чи як їх... Зміни щось в цьому ряду!

Так... Напиши: він трахав тільки журналісток...

Нє-е... Я напишу: журналістки трахали тільки його. Хоча, в принципі, нонсенс. Не тільки.

Тупорилий хеппі енд.

Найсмішніше ж те, що хлопчик повернув-таки зі мною до хати. Після того, як офіційно визнав свою пустопорожність, несамостійність, невизначеність, нездатність покохати і ще багато всяких патетичних «не». Промямлив щось на кшталт Ти, стерво, я ж тебе люблю!, пообіймався зі мною, підставив голову для гладіння, не зчинив опору, коли я забирала з лавки його пакети, і, як завжди, пропустив мене першою до ліфту.

От бач, ти НАВІТЬ ПІТИ НЕ ЗДАТНИЙ! Переможно мовила я, гримнувши вхідними дверима. Гуркіт їх доречно перекрив мій голос...

...

...Рецепція вкладеться пізніше. Take him by the hand, make him understand... Ми мчали тоді автобаном від Берліна, мені заціпеніло мовчалося. Ти майже не задавала тупорилих запитань, лиш обережно керувала арендованим авто. Я мовби забула геть усі європейські мови нараз. Окрім, можливо, фінської, бо панк-рокова банда, волаючи фінською з динаміків (по-моєму, найпанковіша мова!) заспокоювала вурдження всередині мене. Німецькі радіостанції, точнісінько так, як і наші, валили гівно. А на касетах були Doors і ті фінські вишкварки. Мені дико хотілось розірвати собі груди, щоб видобути звідти бодай одне вірне слово. Вилізали самі пожмакані нашвидкоруч зліплені якимсь фальшивослівником-початківцем. Говорити було так важко, як писати пісню для відстійного виконавця. Так, ніби свідомо ліпиш гівно, а хочеш здаватися білочкою. («Всі підараси, одна я білочка!» Ірена Карпа).

Відтак ми приїхали в червонодахий і червоностінний Люнненберґ, де ти мала роботу, а я дві години вільного часу. Валанцалася собі містом у пошуках морозива, туалету чи хоча б якоїсь не зовсім ортодоксальної європейської місцини. Великі сині окуляри, Джойс у наплічнику, фотокамера (нафіґа?). Виймаю Джойса із наплічника, простягаю в руці, фоткаю. Церква. Лавка біля неї. Лавка, на якій я читаю The Portrait of the Artist...» Мапи містечка. Від них пахне морем. Чи є воно тут, питати соромно.

SEI STILLE

DEM HERRN

ER

WIRD DIR GEBEN

WAS DEIN HERZ

WUUNSCHT*

Це було до того, як я всілася на лавку. Було у церкві. Там були лавки, і я дивилася на їхні підніжки, уявляючи, як неділями туди складають сумки та парасолі. А тоді підняла очі й прочитала. Більше нічого в тій церкві перекласти не вдавалося.

Давно. Це все збулося місяць тому, і тепер я знову чекаю твого літака, Скандинавська Квітко. Від нього буде пахнути особливими прянощами - тими, що є лиш у тебе на кухні. Позавчора я дістала Спеціальний дозвіл на нюхання літаків. Так що всьо чотко. Прилітай.

*Будь тихо людиною, Він дасть тобі те, що твоє серце бажає (нім.)

Фраґмент сценарію.

Швидка зміна планів, картинки накладаються, розмиття заг.плану, камера раптово фокусується на розпластаному тілі в окулярах. З динаміків шириться характерний запах (вино «Приморське», шмурдякового типу). З тіла підіймається верхня частина (та, що з окулярами), хижо зизить у камеру і каже:

Хе.

Титри: «Привіт. Я Скам. А ви ідете на хуй».

Ролик прокручується не менше трьох разів поспіль. Гарантована потужна суґґестія на розуми й Мізки, так як вже у написанні сценарію використано методу 35-ї букви, букви «Х». Такі от пляцки.

Кінець цитати.

Ага, а потім ви питаєте, чьо у вас діти уроди... Бо в лікарів діти хворі, а у вчителів дурні. Так в народі кажуть. Як завяжуть, корочє. Ну, я пішов. Всьо, давайте!

І він зник. Ми навіть імені його не знали: він був зявився з-за синього кіоску з морозивом, а пішов у затінок бочки з квасом. Жовтої. Тієї самої, котру перевернула подружка чоловіка коханки мого друга, коли збиралася на тій бочці посидіти. Ледь тоді не вбило продавщицю квасу тією жовтою цистерною. Яка була би відчайдушна смерть під час виконання службових обовязків! Ех...

23.09.02.

Ех, прозябать нам без миньетов! Співаю я, радісно натикаючись на відсутність її речей у себе вдома. Гора немитого посуду і купа радостей: нарешті можна голосно пердіти і читати добрі книжки. І все те диво не супроводжуватиметься рідним до болю Ну ду-уже гарно! І Та скільки можна втикати, ну буся, ну ЯЯЯЯЯ ж тебе люблю!!!! Всьо. Лишилась від неї джинсівка і светер. Віддам якось. Треба влаштувати карнавал. По-любому. Одруження існують для розлучень. Принаймні, такі одруження, як це.

Кохана чорнявка (ні, вона геть не нова я півжиття її кохав!) лежить тепер на мому ліжку, читає Ґлюксмана, мовчить і тихо розводить безлад.

Знаєш, кажу їй, ото, певно і є справжня близькість між людьми. Двома дорослими і самостійними сучими вилупками. Інтелектуалами. Ти читаєш книжку, порпаєшся в довіднику, я втикаю у своє паперове лайно, готуючись до завтрашніх пар... Ми на відстані доторку, але ніхто нікому не ниє «Ну-у-у.... Ну не втика-а-а-ай... Ну йди сю-у-уди...» Так, і тим не менше, ми цілуватимемося, коли забагнеться.

Вона посміхається і читає мені щось із шумової поезії.

Гармонія небесних сфер... каже пізніше, - щось таке знайоме...

За день у неї день народження. Дарую білизну і книжку. Як завжди, наперед.

Ти, Скандинавська Квітко, здається, відлік днів мені прислала?

25.09.02.

Валенте, проте, анімозо.

Valente проти Animozo.

Смоктати повільно, 4 рази на добу. (Інструкція).

27.09.02.

To live in your neighborhood, live in your neighborhood...

Жити і пити каву з присмаком учорашніх машин, поклавши живе яблуко біля мертвого, хай вчиться, як то. Купи моїх речей навалено, нема домогосподарки, ну й слава Богу, пішла від мене тишком-нишком, подарувавши добрячий жбан тихої радості.

Ааааааааааа!!!!!!!!!!!!! Кричу я.

Чааааааааааааааанннньььь!!!!!!!! Озивається джбан.

Яблуко не дихає. Певно, гівняна йому музика. Але ж Thank God Its Friday, і не хочеться йти ні на Гічкока, ні на Бурмаку, а хочеться додому ліпити бурітоси і пити каву з присмаком коліс вже завтрашніх авто, і почуватися тепло, як у світло-бежевій сорочці при бежевому світлі, так ніби всі друзі похворіли на застуду і парять ноги у світло-бежевій воді.

А поки що я просто розглядаю чорно-білі знимки молока з туману. Перекладаю їх вкрай обережно, щоб не накотатися того туману, і не заблукати в ньому. Години зо дві тому Одна дівчинка сказала мені:

Та й узагалі, все так сіро, що хтивість то єдине, що рятує.

І поїхала додому їсти морозиво, що я звечора і зранку, переночувавши в неї, не спожив.

Коли плакатимеш, як будеш його їсти, кажу я, знай, що то мої сльози течуть за незїдженим морозивом.

Ходжу по хаті в ґумових тапочках для серфінґу. Ковзаюся на лінолеумі ніц не виходить. Заходжу в туалет, беру до рук журнал «Єва», читаю про вечірки і колективне несвідоме. Згодом заглядаю в унітаз. Бачу там фавна, що грає на сопілці. Голову йому накриває крапчаста серветка (туалетний папір щойно скінчився). Змиваю фавна. Патологія?