Полювання в гельсінкі (СИ) - Карпа Ирена - Страница 23

У Гельсінкі холодно. Вчора почалась війна. Ст. 99. Це сторінка.

Твоє чорно-біле фото. Так, наче зроблено після смерті. Ніби ти це твоя баба. Притуляю знимку до пляшки Таліскера. Щось не йде зранку. Ось так. Сто. Тепер уже. Не спи на документах. Всім лизати. Нє, не так.

ВСІМ ЛИЗАТИ!

Здається, отак розуміє мій американський трохи заздрісний колєґа справжнє мистецьке вирішення. Він навіть пропонував вклепати своє THEYRE ASSHOLES! на окрему сторінку. Не будьмо ж радикальними заради прикладів. Ми нація ж-бо нерозкручена... Бля.

Так, тобі ж не треба візи для Росії? Бється в конвульісях ентузіазму Френсіс. Давай ти заїдеш за мною, я заберу свої гроші за навчання, і ми поїдемо в Китай. Ти ж можеш заробляти гроші? Будеш вчителем...

Гм, я-то звісно можу, хлопчику. Можу просто долоні підставляти, як доведеться. Ну, знаєш, так щоб манну із неба лапати. Тільки як же мені впоратися із твоїми істериками? А ти до них добряче схильний. Цікаво, як англійською буде «хам». А може ти просто малий іще. В будь-якім випадку ти мене задзьобав своєю сумішшю витіснених імперіалістичних замашок і жалюгідного страху, що його прикриваєш аби-як зліпленими відмазками.

Звідки ви? питає пакістанського вигляду продавець пірсингацій (персона вкрай задовбана моїми півгодинними вибірками одного кульчика).

Вона з України, я з Канади, каже бідолашний бостонець Френсіс.

Нє, я з Бразилії! криво посміхаюся на Френсіса.

А чо ти сказала що ти з... ну звідки ти там? питає він трохи згодом.

Ну так, аби не думали, що в Україні живуть ідіоти. Я ж не типова... А от ти чого брешеш, що з Канади?

Знаєш, зітхає Френсіс, це зараз так непопулярно бути зі Штатів, коли почалася війна...

Я навіть не сміюся.

Загалом хлопчина непоганий, ходить виспівує Ill shoot a moon Тома Вейтса, розповідає всілякі байки, демонструє свої вкрай слабенькі знання у міжнародній політиці, котру начебто вивчає. Чесно кажучи, із мене також профі нікудишній ну який же я лінґвіст?

Ти мусиш приїхати в Штати! Ти полюбиш Нью-Йорк. Мої друзі полюблять тебе. Їм сподобається твоя музика. Так. Ти мусиш приїхати. Бо Україну ніхто не знає, розумієш. Тобто, я знаю, що ти наці, так. Я не націоналіст. Ну, я не живу в Україні. Я не український націоналіст. (Їй-Богу, не брешу, переклад дослівний, саме так тупо воно б усе звучало, будь воно сказано моєю невідомою нікому тут мовою. А ти што, із Літви? спитав мене росіянин в естонському автобусі. ні. А, просто у тєбя очєнь сільний літовскій акцент. Та ні, голубе, то не литовський акцент у російській, то просто мова така окрема є. На «У» починається).

О, я мушу написати про тебе у своїй книзі! каже ввечері хлопчик Френсіс, наґульґавшись пива під доволі посередній джез. Скажи мені якусь одну свою рису... одну якусь річ, яка би виразила тебе всю. Твою особистість.

Мою особистість? (смішно стає...)

Так. Бо ж я не знаю тебе достатньо довго. Ну давай, одним словом!

Cunt Пизда (англ.).

!* на весь бар промовляю я. Всі затихають, Френсіс підводиться й втікає десь у туалет, час від часу тикаючи в мене пальцем.

Гаразд, - кажу я тим, що за столиком. А тепер можна вимкнути лампу?

Вони начебто знічуються й силкуються повернутись до своїх розмов.

Подружка твого ліпшого кумпеля Антті скрекоче без угаву. Вона напівросіянка (чи й повністю?), що зросла у Німеччині, звати її Наташа. Має няню, страшний німецький акцент, страшний для моїх вух високий голос і страшну біляву зачіску кінозірки початку 40-х минулого століття. Ми з тобою, Скандинавська Квітко, аж вмираємо зо сміху, уявляючи Антті у фашистській уніформі коло патефону, з якого фальцетить «Лібер Авґустін».

Kiss my ass! каже нам Антті на наш регіт.

Ага, а на дупі у нього тату у формі німецького хреста!

Відтак до нас приєднується француженка Александра. Щойно грала на саксофоні. З перебільшеним натхненням починаю говорити з нею французькою. В неї задрочений і сумний наркоманський вигляд. Вчить економіку. Як всі ці сумні герої французького кіно й сучасної прози. Кола під очима. Довге темне волосся. Джинси й розтягнений светр.

Містична істота, каже згодом Френсіс. А ти, я бачу, хочеш попрактикувати свою французьку. І хочеш виглядати снобкою.

Я не хочу виглядати, я є.

Александра ж, як і всі обломані англомовні ґлобалісти дивувалась, як в Україні (?!!!) хтось може розмовляти французькою. А Боже ж ти мій.

Йдемо до хостелю нічними Гельсінками. Так ніби все життя тут ходила. Землі полювання. На кого. На себе подивися. Збивка. Синкопа. Пряма бочка це тупо. Ну та вже.

- Youre a funky one! Ти прикольна (ненормальна, дивовижна, бехнута на всю голову тощо) (англ.).

кажеш ти, лежачи зі мною поряд.

- Це ж бо чого? Бо поводжуся так антисоціально?

-.Ні, інколи ти навіть надто соціальна. Не знаю, просто фанкі. І мені це подобається.

Ну то й слава Богу, Скандинавська Квітко. Давай кохатися.

І ми кохаємося, не вимикаючи світла. Знову думаю, що ти найкраща в світі. А я найщасливіша.

Тьху-тьху-тьху.

Три раза.

Всяка згинь зараза.

Це я так. Для дезинфекції. Гельсінкі ж-бо місто порохняве...

Сонячний ранок (?) того, хто думає, що сторінки із Гельсінкі зникли,

і взагалі сумнівається щодо написання цього слова.

Напевно, завжди після полювання почуваєшся отак спустошено. Крім слова «напевно» ніщо не стає. Ні на що не стає. І не встає. Theres only Alice.

Два ранки тому в збезкровлених і порохнявих після наших перегонів Гельсінках на землі залишилися сотні рукавичок. Були вони усіх можливих розмірів і кольорів, але ніколи не траплялися у парі. Зовсім порожньо й туманно на вулицях, ми поспішаємо на корабель, втоптані у землю рукавички майже не рухаються. Ми поспішаємо. Я вполював тебе? Чи швидше навпаки. Здається, що криваві перегони минули геть без мене, всі оті володарі рукавичок ганяли за нічим, обдурені тобою. Чимало з них загинуло, упавши в море надто далеко скакали по льоду за твоїм примарним летючим корінням. А я тим часом лежав в твоїх обіймах зовсім поруч їх, у центрі місця полювання, кохався із тобою, забувши навіть слово «полювання». Цілував твоє розсипане по подушці біло-золоте волосся, чудувався, чого так хочеться плакати, торкаючись твоєї шкіри, вкладався лицем на твій теплий живіт, ніжно цілуючи лоно. Ти пестила моє волосся, ніхто з нас не казав ні слова.

Відтак на кораблі ти співала своїх журливих пісень, однак зажуреною ти не виглядала. Ти дала себе викрасти, завезти на корабель і зачинити у каюті, але при тому всьому мала вигляд, наче сама усіх надурила. Дивно, але в це «усіх» я не включаю себе... Кохана. Ко=хана. Хай так.

Приїхало екранне сонце. Скількись там днів від і ще багато до.

Я бажаю тобі надобраніч, спи собі міцно, хай колискову співає душа моя, забута в твоїй боковій кишені. Ти кажеш, що моя душа незабаром вирушить у подорож (в твоїй боковій кишені) до Чорничної затоки. Певно, що до того часу скресне крига й ти плистимеш кудись на кораблі з білою щоглою. Дуже навіть можливо, що впустиш мою душу в воду, як того року впустив свої окуляри.

До кімнати заходить янгол Сашко й каже, що в нього ерекція. Не може спати і вже задорослий, щоб читати Борхеса.

Я тепер щодня в обід їм холодне мясо з холодним пивом. Вогню в цій хаті не запалюють. Екранне сонце з UV-фільтрами. (Всі, крім мене. Бо).

Мова тісна. Інколи навпаки, як шкіра слинявого бульдога. Букви міняються місцями. То знаки твоїх переміщень, Скандинавська Квітко. Полюси збиваються, стрілки шаленіють. Біле пиво. Як лід на Фінській затоці.

Я підходжу зовсім близько до краю Суоменлінни, острова-фортеці. Здалеку Гельсінкі перед фіналом полювання. Віддираю собі по клаптиках губи і втоптую у сніг на скелях. Там далі зимне море. Віднімається ліва рука, я вже лише півмисливця. Це ж не від мене залежить. Сонце мені в очі. Не екранне. Господи. Будь благословенний. І все єство моє. Так, я відчуваю, почуваю, дихаю. Мене вже знов багато, у коло вміщається.