Москалиця - Матиос Мария Васильевна - Страница 21

Воно, звичайно, було би добре, щоб мати тепер коня до роботи. 

Але жити й спати зараз там, де в Косованів колись жили коні... навіть Северині страшно. 

Ото як не жаліла, а таки відібрала з глиняного глечика жменьку пшениці, взятої у вуйни Онуф-рійчучки для Свят-вечора, та й насипала купками на всіх чотирьох кутах стаєнки. 

Зранку буде видно, чи придатне її теперішнє житло для людини, чи воно годиться і для нечистої сили. 

Майже цілу ніч Северина знову не зімкнула очей: дослухалася до поривчастого вітру та гучного шелесту лісу за стінами, пугикання сов та далекого вовчого виття. 

А вдосвіта, леда зазоріло, обійшла чотири стіни своєї хати — й не на жарт засмутилася, ба, навіть, сполошилася: дві купки пшениці на двох кутах стайні залишились незаймані, а в двох — хтось таки погосподарював. Не проти Божої днини буде сказано, хто. 

Тепер Северина знала точно: це місце для життя не є щасливе. Тут нечистий дух аж на двох кутах товктися може. 

Але на двох інших — є місце й людині. 

Вона знає, що треба робити — підстерегти нечистого. Так, як учила вуйна Онуфрійчучка... ось отак... звичайною дерев'яною рогаткою поцілити у ворону на плоті. По тому випотрошене вороняче опудало підвісити до стелі стаєнки. Хай тепер щезник на вороні цілу ніч верхи їздить, а не Северині спати заважає. 

Тимчасом Северина лагодитиме свою хатку до життя. Бо ніхто їй цього не зробить. 

...ДО ОСЕНІ над полатаним дахом стаєнки курився дим. 

Стіни утеплені глиною з кінським послідом і побілені. 

Лише вікно Северина лишила те саме, маленьке, — заледве більше, ніж; на людську долоню. Та хіба що ще піч із лежанкою виклала якусь нетутешню: на цілих три чверті стайні-хати. Отак переступаєш поріг знадвору — й одразу або вилазь на піч, або ступай крок праворуч і падай на лавицю та стіл. 

Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили — не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті. 

Світ чим далі — тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства. 

Як дивно, Господи... 

Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водно-мить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиия, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину. 

Як плювок. 

Як стусан. 

Цьохкання батога чи заїзд межиочі. 

Змалечку й дотепер. 

І хтозна, чому село раптово прозріло при новій владі, відновивши ім'я, дане їй матір'ю? 

Чи лише через те, що москалі твердо зайшли в гори? 

А може, від неусвідомленого страху земляків перед Северининою кровною приналежністю до теперішніх зайд? 

Хтозна... хтозна... 

Вона над тим не думала. 

СЕВЕРИНА ТАК І НЕ ВСТИГЛА зрозуміти, що трапилося з її односельцями, враз подобрілими до неї, бо за рік почалася нова війна. 

І румуни вдруге вернулися в край. А з ними вернулося до неї й старе її ім'я, в якому одночасно злилося її назвисько, й прізвисько, її фамілія, тавро й остаточний вирок — мос-калиця. 

Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра. 

Гостре, що піка. 

Безсердечно припечатане праведниками й праведницями Панської Долини в день її народження й тепер уже незмивне, як залишався незмивним дьоготь на хвіртці материного подвір'я до тої ночі, поки раптово прийшлі великі води не звершили суд над сплячою Катрінкою і її хатою... а може, тільки над її поламаною долею, яка подеколи таки нагадує Северині поламані хребти тутешніх гір. 

Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно... ховайся — не ховайся з думками, а вони лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу... Ні від мишей, ні від думок. 

На тому подвір'ї, де її маму Катрінку наздогнала ганьба й людський осуд, давно ґаздують чужі люди, не знаючи, що Северина обходить свою батьківщину десятими дорогами, лугами понад річкою, коли спускається в село до церкви. 

Подеколи їй так кортить лиш одного — на хвильку схилитися над цямринням і зазирнути в темінь старої їхньої криниці. І може, відшукати на її дні обриси материного обличчя. Тремкі, розпливчасті, неясні. Аби лиш обриси. 

Северині інколи здається, що мама кличе її з води. Може, тому вона так любить воду. Але не оту, тиху, з криниць чи корита, — а любить воду бунтівну. Дощову раптівку чи неза-гачену воду потоку. Щось у тих водах є потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю. Як у час повені. 

Може, то не вода — а людські пристрасті проривають землю в часи потопів, і так безжально шматують гори й доли, як лиш уміє шматувати людина одна одну?! 

Іноді Северина подовгу дивиться в нуртуючий потік — ніби чекає, що ось-ось, колись... десь колись — та й затремтить із-під котрогось каменю тепер уже майже забутий, але такий же бентежний, як образ Божий, образ материн. 

Проте вода лише голосно піниться, мовби сердиться на неї, як, бува, сердиться жива людина, і зі злості тільки бризкає слиною, чи випускає біле шумовиння із рота. 

Тоді Северина вже не думає. Ходить горами — трави збирає, як навчила її вуйна Марія. Северина кожну травку знає. І силу її знає. Тепер трава їй жити дає. Бо худоби вона не тримає. За худобою догляд треба. А їй не хочеться: 

надоглядалася чуже, своє тепер немиле. 

Землі — лиш та, що навколо стайні. 

По людях ходити не ходить. 

Наймитує сама в себе. 

Жити ж бо з чогось треба. 

Але складатися на статки — Боже борони. Онуфрійчуки мали статки... 

Ото збирає трави — людям у хворобі помагає. А найліпше яка трава людині стає на поміч? Та, що зібрана там, де людині пуп різали: у своєму краю. 

Ондечки скільки хворовитих жінок у селі зробилося, відколи війна триває і відколи на чоловіків голод. То вона їм квіти арніки сушить. Та деревій із хвощем варить. Додасть трохи материнки, чебрецю розтолочить, соннику капне — маєш лік: не треба чоловіка. Як котра дочекається чоловічого сім'я в собі — плодючою, наче земля, буде. Здорову дитинку на світ Божий учинить.