Москалиця - Матиос Мария Васильевна - Страница 19

Маріїні ж руки наче розбив параліч: вона не могла втрапити ні в рукава літнього кептарика, ні пов'язати на голові хустку. З очей їй чомусь котилися сльози. Але вона їх не втирала. 

І не дала втерти й Северині. 

Поки в хаті тривав обшук, Северина стояла маком посеред великої кімнати над вуйком Дмитром, що сидів зі складеними під себе ногами й дивився в підлогу. 

Вуйна Марія, заціпивши від болю зуби, за наказом також сиділа на підлозі, впираючись на-задьсебе обома руками так, начебто її болів живіт. 

Дивилася у вікно, звідки відкривалися тільки сині гори. 

Горб за горбом і горбом прикритий. 

Коли в хаті все вже було перевернуто догори ногами, речі зі скринь викинуто, а на дні однієї з них, очевидно, знайдено щось важливе, той, хто був за старшого, тицьнув ґазді Дмитрові під ніс кілька паперів і світлин: 

- Що це за контрреволюція? 

- Це, паночку, подяка мені від Цісаря за вірну службу й фотокарточка з престолонаслідником, коли він приїжджав до нас на фронт у окопи. 

- А це що? 

- Це наша «Січ». 

- Що таке січ? 

- Це таке руханково-спортивне товариство було в нашому селі з 1911 року. Ми ще хлопцями проходили там різні фізичні виправи. Але найбільше наші січовики боронили сільських людей від пиятики. Відмовляли людей від тої дурної справи. Бо тоді в Панській Долині урядував такий урядник, що одна корчма стояла перед вікнами громадської канцелярії, друга — по правім боці від неї, а третя — таки в канцелярії, де пан начальник з паном дяком та іншими панами забавлялися цілими ночами грою в карти при пи-ятиці. Наш посол — барон Микола Василько навіть до крайового сейму звертався з того приводу, але то нічого не дало. То ми, січовики, цих урядників-пияків трохи встидали. І так довсти-дали, що люди таки скинули того двірника. От що таке була наша «Січ». 

- У вас була зброя? Прокламації проти радянської влади? 

- Пане! Бійтеся Бога, пане! Яка зброя?! Ми тоді були майже діти, ми вчилися, що треба робити на випадок пожежі або якого іншого громадського лиха. Але без зброї. Ми марширували на сільському вигоні, щоб потім могли добре Цісареві в армії служити. А про вашу владу тоді тут не чули. Не було ще тоді вашої влади, пане. Навіть у вас ще тоді не було вашої теперішньої влади, коли ми «Січ» тут організовували. Порахуйте самі по роках, як умієте. 

- Ну добре-добре. Філо-о-ософ... — перебив Дмитра офіцер. — Ці побрехеньки розкажеш, де питатимуть. І про румунську націоналістичну партію свою розкажеш, і про «Просвіту»... Ми вашу тутешню контру давно знаємо! Так що збирайтеся — і без лементу! 

...Обхід представників нової влади скінчився тим, що пішли вуйко Онуфрійчук із вуйною Онуфрійчучкою у світ із Панської Долини без «будь здоров» так само, як колись щезла в повінь зі світу Катрінка. Точніше, обв'язаних кількома клунками, вчорашніх твердих господарів забрали великі чорні вантажівки, наглухо затягнуті брезентом. Казали, до залізної дороги у Вижницю. Звідки й закурилося за ними. 

Аж по сьогодні. 

...МОСКАЛИЦЮ РАЗОМ з Онуфрійчуками до колії не забрали — евакуювали на хутір, ближчий до села: в Лустун. 

Сповістили, що громадянка Северин Северина Катеринів-на ні в документах щойно організованої замість примарії сільради, ні в церковних записах членом сім'ї політична неблагонадійних і куркулів Онуфрійчук не значиться, що використовувалася в господарстві як наймана сила, тому ізоляції не підлягає. 

їй дозволили продовжити одноосібне життя, для чого взяти з собою лише клунок особистих речей, кілька черепків із Онуфрійчукової комори, дещо з реманенту та пару кошиків їстівного. 

Якраз в одну підводу все й помістилося. 

Хіба що потайки від військових Северина загорнула в хустку австрійський настінний годинник, привезений вуйком Онуфрієм із війни. Взяла на пам'ятку про своїх добрих господарів. Рівномірне й одноманітне цокання старого механізму в кімнаті, де довгі роки спала Северина, як не дивно, завжди додавало їй рівноваги й спокою. І це, напевно, була єдина річ, що зберігала домашнє тепло господарки, яку чужі й злі люди щойно прирекли на загибель. 

Щоранку вуйкова рука або рука Северинина продовжувала безконечне життя цього розумного й невтомного механізму, серце якого містилося чи то в запечатанім тілі, чи в язикатому маятникові. Ніби підтверджуючи незмінність людського тривання. 

Проте, як з'ясувалося, ніщо не є таким мінливим, як життя людини, коли в нього непрошено втручаються інші люди. 

Оскільки дівка своєї хати не мала, військові люди дали їй дозвіл вселитися ближче до села, в літню стайню для худоби, що належала колись ґазді Косовану, якого замели у світи в один день разом із Онуфрійчуками та іншими ґаздами. 

...ТО БУЛА НАВІТЬ НЕ СТАЙНЯ, а стаєнка-зруб, із маленьким, ніби в'язничним вікном, укрита дранкою. Розміром так десь чотири на чотири метри. 

Дивне Северинине житло, попри всю свою непридатність для проживання людини, мало одну безсумнівну перевагу: потемніла від часу й дощів будівля, здавалося, колись раптово зіскочила з людного місця й задньою стіною вросла в крутий горб, порослий густим буковим лісом. 

Горб нависав над стаєнкою, захищаючи її дрантивий дах від вітру та дощу. Ба, більше того — горб тепер служив мовчазним сторожем і захисником бідної сироти, розчавленої ще одним — несподіваним і неочікуваним — поворотом своєї долі. 

Втомлена з нервів, далекого переходу й непевності, Северина сиділа на порозі теперішнього свого житла й роздивлялася нове місце. 

Обіруч стелилися нетолочені трави колишніх Косованових пасовищ і обнесених загінок для худоби. 

Міде ними тоненько вилася худа стежка до кладки — такої самої худої: шириною в дві зрубані молоді смереки. Рівно стесані від кори стовбури легко перекидалися через воду з одного на другий бік потоку. Так що за бажання й потреби Северина сама могла будь-коли зліквідувати кладку, всього лише стягнувши в траву два смерекові стовбури. 

Гойдлива кладка в кліп ока перебігала небагатоводний, проте шумливий, потік, впираючись у возову дорогу, а та врізалася в неперервну стіну обривистих гір — та й бігла собі далі у світ, повторюючи зиґзаґи коли порослих лісом бескидів, а коли копіюючи зиґзаґи долі тутешніх людей, не розбещених ані багатством, ані іншими надмірностями — хіба що втішалася лише волею безконечних гірських хребтів. 

Лісисті й безлисті хребти почергово шикувалися аж до самого обрію, здалека нагадуючи скам'янілі зімкнуті лави безіменних воїнів зі щитами на грудях, то вигиналися, немовби спини прудких карпатських оленів, нагло гнаних азартними мисливцями чи звіром-неприятелем. А то розгорталися перед людськими очима хвилястими зелено-синіми сувоями полотен чи підіймалися горбатими хвилями небаченого тут ніким і ніколи моря.