Москалиця - Матиос Мария Васильевна - Страница 10

І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей. 

І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися! 

А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться? 

Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги. 

І звільняють. 

Горб за горбом. 

Урочище за урочищем. 

Хутір за хутором. 

Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори. 

І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна... 

Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би. 

А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню. 

А їй тільки того й треба. 

...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так. 

Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає. 

- Ну, що... — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад. 

Тимчасом Дмитро Берник — «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера. 

Посильний із сільради Василь Полотнюк — найстарший син колишніх сусідів Полотнюків з-під явора в Трав'яному — незрушно стовбичив поодаль Вороніна, ховаючи очі від Северини. 

А молоденький русоволосий солдатик відганяв прутиком оводів від зграбного коника-гуцулика, що, фиркаючи, пощипував траву за рогом хати. 

Ніхто начебто й не звертав уваги на те, що відбувається на подвір'ї. 

У Северині забилося велике — на всі груди — серце. 

Аж перейняло дихання. 

Але вона, повільно підвівши простоволосу голову із масним — блискучим від овечого масла — волоссям, хрипко сказала: 

- Пане-товаришу ґаздо! Говоріть потиху, бо моя служниця можуть розсердитися. Вона — велика паня. 

І з тим Северина поклала кошик перед себе на траву, а на тепер уже стиснуті коліна виклала дрібні — наче перепелині, а може, ще дрібніші — яйця. 

- Що?! — рявкнув Воронін, шарпнувшись було до кошика, та тут же відсахнувся знову. 

Лише поклав руку на кобуру. 

Северина, не зважаючи на офіцера, одною рукою тримала, а другою обтирала яйця. 

Яєць було небагато. 

Із восьмеро. 

Проте були якісь дивні: не круглі, а ребристі. 

Як розм'яклі чи незастиглі цукерки-іриски. 

Нанизані одне до одного докупи, ніби патрони в патронташі. 

Декотрі вже потемнілі, а декотрі — майже чорні всередині. 

Здавалося, на дотик вони були м'які, ще мить — і самі тріснуть під Северининими пальцями. 

- Що ти робиш, чорт тебе побери!!! — знову гаркнув тепер уже не на жарти розлючений Во-ронін, але з місця не зрушив, лише витягнув пістолет із кобури. 

Северина, не встаючи, нахилилася над кошиком, ледь торкаючись верхнього зілля, пошаруділа на дні рукою, — і за якусь мить із кошика почала повільно підводитися зміїна голова. 

Маленька. 

З потьмянілою лускою. 

Зі скляними очима. 

Якась ніби мертва. 

Витягнуте тіло гадини застигло, не рухаючись. Лише голова кілька разів сіпнулася догори, та раптом знову впала між зілля. 

Северина щось пошептала над кошиком, так і не приймаючи руки із дна, а другою вкинула зверху жмут зілля, ніби накриваючи своє добро. 

А тоді підсунула кошик на витяг руки до Во-роніна. 

- Су-у-ука... — зашипів Воронін. — Ти що, сука, граєшся зі мною?! — його голос упав до хрипу. 

Северина підвелася з лавки, випроставши спину мало не на струнко, довго дивилася в очі Вороніну незмигним, таким самим, як у гадюки з кошика поглядом, а тоді мовчки, але дуже поволі, почала скидати із себе кептарик-безрукавку. 

Застиглим із несподіванки і страху чотирьом чоловікам, що тепер уже півколом обступали жінку, відкрилася потворна й жахка картина: 

з глибоко розпореної пазухи гаптованої білим по білому Северининої сорочки звисав витончений мало не до мізинного пальця чорний батіг гадючого хвоста. 

Саме тіло гадюки, очевидячки, гніздилося під серцем... 

- Ви можете зараз забрати мене у світ, пане-товаришу. Але всі мої служниці також підуть слідом зо мною... У мене їх багато. Самі видите... 

- ЧУЄТЕ, КУМО-МОСКАЛИЦЕ! А може, би ми при такій нагоді випили собі по п'ятдесят грамів оцего дурного віскі та трохи молодість свою згадали? Ну, що за гидотне пиття, вам скажу! Діти з Києва привезли, вже півроку, як розкоркував, а допити не можу: таке недобре. Про великого гостя сказали тримати цей напій. Аби гість не подумав, що дід, окрім кулеші й бринзи, ніц не видів. Та й діти би сварилися, якби знали, що не признаю їхні напитки. Казав зять, з Англії привіз те віскі. Щось чи не сто долярів коштує фляш-ка. Але побийте мене березовим прутом, а нема ліпшого, як наша самогонка з малини, хочу вам сказати. Та ви й самі знаєте. Або ні? — ще досить кремезний дідок у білій в синю смужку сорочці, з ріжком вишневої хусточки в кишеньці на грудях і нових темно-синіх джинсах із нашитою латочкою «В088» метушливо розвертався навколо столу, дістаючи з холодильника все нові наїдки та розставляючи тарілки й консервні банки мало не одна на одну.