Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна - Страница 70

P.S. Автотренінг

2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим, тому і прикрим для багатьох, характером - Галину Тарасюк - виключити з Національної Спілки письменників України. Яворівський виявився стахановцем - під час одного засідання устигнув виключити одночасно й 5 (п'ятьох!) Шевченківських лауреатів із президії Спілки письменників (зокрема й мене). Байдуже. Байдуже і тепер. Сказано, дядьки - як діти.

Перед тим - тоді - після того я спізнаю таку розпуку, такий фізичний біль (він у мене має назву «безанестезійний»), що забави української будь-якої еліти чи еліти-псевдо уже не мають жодного сенсу. Крім короткочасових нервів. Бавитися - це не у тюрмі, як свого часу Дзюба, сидіти.

Сенс має єдине - життя. І я про це завжди пам'ятаю. Адже я народилася в Європі. Тобто на Буковині. А, отже, я знаю не тільки свої прислів'я, але і прислів'я народів-сусідів. Пам'ятаєте оте, польське, де є такі слова: «... - не дамся!» Ну, що не «здоганяєте»? Пам'ятаєте, Іван Миколайчук у «Білому птасі...» співав: «Причесався-прилизався, в білі штани вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі... сів». Це я так 2009 року, пся крев!, «не давалася» хворобі. А Бог і добрі люди помагали.

І ось посеред літа, в палаті, вмикаю телевізор: Господи, Твоя воля... Показують жахливі кадри з місця автомобільної аварії, де загинув молодесенький син Ганни Герман. Хто має діти, має серце і має співчуття, той може собі лише уявити...

(У мене є така незнищенна гарячість - коли когось зобидили, коли хтось у біді, коли неправедно із кимсь вчинили, я тоді шукаю номер телефону цієї людини, дарма, що не знайомої, і пишу повідомлення чи дзвоню, якщо людину знаю). Щоб підтримати. Бо є такі часи, коли твій чорний телефон також мертвіє. І лише тоді ти пізнаєш «хто твій любий друг». Я зателефонувала одному своєму знайомому з проханням дати бодай якийсь телефон Г. М., знайомої мені (тоді) лише із телевізора, зате дуже добре знайомої мого знайомого. І ця худоба на двох ногах відповіла мені дослівно: «Навіщо? Є люди, яким не варто співчувати...»

О, ви не знаєте мене у праведному гніві! Я тоді стаю не те що здоровою - я стаю Гераклом і Шварценегером в одній особі. Фурією. Бісицею. Чортицею. Всі українські Кайдаші тоді відпочивають або оформляють пенсію.

...Я казала цій істоті, цій худобі на двох ногах, що вона нелюд, що в усіх є діти і ніхто не є безсмертний, бо я була свідком, що було з матір'ю Володі Івасюка після його смерті... я казала так, ніби та Герман була моєю сестрою... Хто мене знає, той знає, як я умію говорити словами фурії...

Але людина без серця і в біді дивиться на іншу людину крізь скельця партії. Або якісь інші скельця. Я поки що не вивчала цей феномен. Але я більше ніколи відтоді не телефонувала худобі. Він у партійному «моноліті», а я - Марія Матіос. Я мати бджіл і мати ос. Про це знає навіть Ганна Герман. Наша. Українська.

P.S.

Худоба на двох ногах тоді була неправа - а я права.

І тепер так само. Права - хоч убийся.

Бо я пам'ятаю, що я - Людина.

P.P.S.

19 березня 2010 p. У вестибюлі Українського дому на 80-річчі Ліни Костенко Володимир Олександрович Яворівський зі мною не привітався: він мене «не впізнав». Мабуть, я була невимовно гарна.

У травні 2010 року у Варшаві, на міжнародній книжковій виставці, до українського стенду, де відбувалася презентація моєї «Солодкої Дарусі» польською мовою, підійшов дуже високий чоловік. Він запитав, чи є щось українською про Анну Герман. Хтось відповів: «Про неї ще не написали, але вже пишуть».

Фотографуючись зі мною, молодий чоловік спробував уточнити, хто в Україні пише книжку про його маму.

Я спробувала уточнити, хто він.

Це був син співачки Анни Герман.

Українці з України мали на увазі Ганну Герман.

ДЕРЕВА ЖИТТЯ І ПАМ'ЯТНИКИ СМЕРТІ.

Парк барона Василька

...Їдучи багато років до батьків через смт. Берегомет Вижницького району Чернівецької області, й навіть колись провідавши знайомого у селищній лікарні, тривалий час я не знала, що придорожнє приміщення селищної лікарні - це залишки колишнього маєтку відомої на Буковині родини Васильків.

Микола Василько - (1868-1924) ще один мій знаменитий земляк «через три горби», як кажуть у Розтоках, про якого я нічого доброго в молодості не чула, аж поки не стало можливим почути чи дізнатися самій. Микола Василько - відомий буковинський політик, до розпаду Австро-Угорської монархії - український посол у австрійському парламенті від Буковини. Під час Першої світової війни зорганізував Гуцульський курінь січових стрільців. У часи «української революції» - міністр фінансів в уряді Симона Петлюри. Власним коштом утримував всі дипломатичні місії УНР в екзилі аж до самої смерті - 1924 року.

Пишучи на хуторі Лекече «Москалицю», одного дня я подалася в мандри до Берегомета у супроводі відомого вижницького лікаря-фітотерапевта і відомого буковинського краєзнавця Федора Чев'юка. Найперше ми заїхали на цвинтар у Берегометі. І Федір повів мене до місця родинних поховань Васильків.

Я знайшла у блокноті тодішні записи (із кам'яних пам'ятників-надгробків):

Александер Василько 17.12.1827 - 20.08.1893

Георг Василько Сіретський 17.11.1864 - 24.03.1940

Віктор Василько 19.05.1872 - 13.07.1934

Еліза Василько 21.04.1874-10.09.1943

Віктор Василько 1874 - 1943

Константин Василько 20.08.1891 - 25.12.1932

У часи побуту Васильків у Берегометі родина володіла великим масивом землі, величиною в 50 тисяч моргів, із них - 40 тисяч моргів лісу. Вони мали палац з електричним освітленням, водогін, оранжерею, стайню для верхових коней, господарські забудови. Під час Першої світової війни, коли Буковину тричі окуповувало російське військо, росіяни все це спалили, пограбували, коней забрали. Не спалили тільки стайню. А від палацу лишилися лише мури та згарище.