Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна - Страница 61

...Який-то був непередаваний час, я зрозуміла далеко по тому! Нашим подвір'ям ходили Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Джемма Фірсова, Вілен Калюта, Наталя Наум, Василь Симчич, збираючись на щовечорове обговорення відзнятого матеріалу та довге чаювання. Тато виносив на подвір'я стіл і стільці. Мама розставляла чашки щойно придбаного чайного сервізу - теракотового в білі горохи. І починалося дійство!

Богдан Ступка, котрий мешкав у нашої близької сусідки Єлени Петрюк (по-вуличному Ціпцірякової), й дотепер через мене «отримує» від старенької привіти. Тоді 28-річний, у нас казали «красивий, як огир», (тобто молодий жеребець), Богдан Сильвестрович дотепер згадує наїдки, якими його частували в цій розтіцькій хаті на зйомках фільму, від котрого бере початок його велика кіно-слава.

У «Білому птасі...» Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря. За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчикові. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха...» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. У тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотніков) - бандерівця Ореста - не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне - не-ві-до-мий.

...Отож щовечора, потайки (бо батьки суворо забороняли) з-поза краєчку літньої кухні я спостерігала цей «великий хурал» знаменитостей, хоча тоді ще не здогадувалася, що на моїх очах твориться історія, яка, зрештою, певним чином вплине і на мою долю. А поки що я була свідком надзвичайно емоційних обговорень кожного знімального дня, кожного епізоду, голосних суперечок і дискусій. Це справило тоді таке гостре враження, що, іноді мені здається, заплющу очі - і все відновиться знову: червоне, як вогонь, волосся Вівді-Джемми Фірсової, смачний, розкотистий сміх Миколайчука чи притаєна печаль очей Наталі Наум. Сприйняття цих неординарних людей, тодішньої довколишньої природи, обставин, окремих моментів мистецького життя дало мені розуміння несамовитої працьовитості і впертості цих людей. Вони вставали вдосвіта, їхали на зйомки часто до схід сонця, приїздили втомлені глибоко вночі, але щоразу - сідали обговорювати те, що відбулося, і планувати наступний день, чекаючи сонячного дня, на які тоді було таке скупе карпатське літо.

ТОДІ все наше село і половина Путильського району «працювали» на кіностудії Довженка, включно із дітьми. Мабуть, це був зоряний час сільських гаманців: дорослим платили багато - від 5 до 10 рублів денних за участь у масовках чи окремих сценах. Діти отримували по півтори - три рублі. Такими були мої найперші самостійні заробітки. Нас возили на масовки» у Стебні, Дихтинець, Товарницю. Ми грали весільних гостей, метушилися перед камерами, наші кожухи й вишиті сорочки поливали теплою водою замість дощу брандсбойди пожежних машин, газдиньки заломлювали руки від такої шкоди (але ж денька в 10 рублів важила дорожче, ніж шиття!). А «привілейовані» масовики - ті, що мали чорні (і тільки чорні!) парасолі - зиркали на нас дещо зверхньо: мовляв, ага, ми такі, передбачливі! А коли в Дихтинці на короткий час треба було заходити в річку, нам тут же розтирали ноги горілкою і вгортали теплими ковдрами студійні жінки.

Зараз, переглядаючи фільм, зустрічаюсь із рідними, близькими чи просто односельцями - і чую, як мені стискається серце і сльозяться очі. Я приїжджаю в село - і бачу їх, постарілих, багато разів випробуваних життям, людей. Декотрі з них у «Білому птасі...» зіграли частину своїх доль. Багатьох їх, як і багатьох акторів, вже немає на цьому світі. Але ось, у кадрі, вони молоді, красиві, рухливі: розтіцькі дядьки, що повалюють в ріку румунський прикордонний знак, дядьки, котрі з печери «викурюють» бандерівців, жінки зі зморщеними обличчями, але з очима філософів.

Особливо Одокія Яків'юк на прізвисько Чікірда - неперевершена сільська вишивальниця, чиї рушники і доріжки нині прикрашають мою «гуцульську» кімнату на дачі. Пригадуєте, є у фільмі такий кадр - жінка з обличчям на весь екран дивиться вам у саміську душу, ніби прозирає лише їй щось відоме?

Ці люди - не лише колоритні, вони природні, натуральні, живі, без надриву. Їх ніхто не вчив імітувати біль, тривогу, радість, ненависть. Вони вихоплювали із себе перед камерою саме те, що потрібно було режисерові. Цих людей неможливо придумати навмисне. Коли дивлюся фільми Еміра Кустуріци, я думаю, що і його персонажі живуть у якихось моїх - світових - Розтоках.

Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук. Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час до часу позичав свій баян на курсах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові із фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець - Іван Миколайчук. Так відновилося їхнє приятелювання. У Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину, і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата - Василя і Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос - на той час студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука - рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)... Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха...» Дотепер.

...ДЛЯ зйомок одного з найтремтливіших і найдраматичнішх епізодів фільму - весілля попівни Дани (Лариса Кадочникова) і червоного командира (Олексій Бакштаєв), моя бабуся Гафія «спорядила» мене в обов'язкові для тодішнього кіно етнічні одежі: вишиту сорочку, вигаптуваний кептарик і філігранної роботи телячі постоли, вийняті... із домовини.

Мої дід із бабусею (по матері) були великими оригіналами: вони заздалегідь, 1967 року, виготовили собі домовини, куди вискладали всі потрібні для смерті речі. Від одягу - до свічок і поминальних склянок. Щоліта бабуся мене просила перетрушувати речі із домовини, «щоб не набрали сопуху», а ті постоли були такі, що нині на київських «Сезонах моди» вони, слово честі, стали би подією. Ось я й випросила для зйомок ту красу. Звичайно, я щасливо угробила делікатну взувачку, бігаючи перед камерою, під імітованим пожежними машинами дощем у епізоді, коли збираються до танцю Дана з Орестом (Лариса Кадочникова з Богданом Ступкою). Отож бабусі Гафії довелося знову йти до дихтинецького майстра замовляти собі нові постоли для смерті. До слова сказати, ці події відбувалися 1970 року. Дід Власій помер 1991-го, бабця Гафія - 1996-го. Домовини, час до часу позичені тим, хто потребував їх негайно, чекали на моїх діда з бабцею понад чверть століття.

Для мене ключовою фразою «Білого птаха...», як, зрештою, і ключовою проблемою фільму, є вигук Ореста-Ступки: «Це мої гори! Я тут ґазда, і мені вирішувати, кому тут жити!» Ось він, загнаний між скелі і звірів, «бандерівець» Ступка потрясає світ криком-воланням: це моя земля! Ніхто не має права посягати на неї! Я хочу тут господарювати, жити, любити, народжувати дітей. А ви заганяєте мене в бункер і змушуєте брати до рук зброю. І оте Ступчине «це мої гори!», мені здається, зробило більше, ніж усі контрпропагандистські «викрутаси» тодішньої ідеології. Той біль безвиході і любові стирчав цвяхом у мозку, бо змушував думати.