Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна - Страница 48

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор - це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий. Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже - ніби простягає руку допомоги:

- В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше). Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся! Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

- Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка... І я видихнула уже востаннє:

Ух!

Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти - це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любов слухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, - є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, - Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умерти заради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок - а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами - а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред» (підкреслення. - Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство - просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, - як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!

...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би - про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю - у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові - вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!

ВІДСТУП ПО СУТІ: (ексклюзив для Д. Табачника):

(Газета «Дзеркало тижня», червень 2010 р):

«Положить конец политическим интригам» и «объединить страну с помощью искусства» Вадим Писарев пообещал еще весной. ...В конечном итоге талантливый балетмейстер воплотил в жизнь свою идею культурного проекта

«Восток - Запад». И «объединение страны», очевидно, начиналось с культурной экспансии донецких - на Запад. Донецкий национальный театр оперы и балета им. А. Соловьяненко почти месяц гастролировал по нашим, западным городам. В интервью «Зеркалу недели» г-н Писарев рассказал об итогах этих гастролей.

Уривок із інтерв'ю народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, художнього керівника Донецького Національного театру опери і балету ім. А. Солов'яненка Вадима ПИСАРЄВА: «В Ивано-Франковском драматическом театре нам показали спектакль «Нація» по произведениям Марии Матиос. Поверьте, после этой постановки вся наша донецкая труппа - а это довольно искушенные артисты - буквально плакали и не стеснялись слёз... Таким было потрясение! Мы все вернулись в Донецк под большим впечатлением».

...Ох, подеколи зітхаю вечорами - як жаль, що не чули інвектив Дмитра Табачника всі три, а може, й більше Тютюнників. Як жаль, що не бачили ні Стефан Турчак, ані Мстислав Ростропович, ні Богодар Которович, ні сам Герберт Караян свого найбільшого послідовника (та що там послідовника - конкурента!) в диригентському мистецтві - народного захисника і блюстителя парламентської «палички» Михайла Чечетова. Якої грації його рука! А скільки інтелектуальної потуги, гнучкості в його диригентських жестах! Незаздрісна, я подеколи таки заздрю, як Табачник заздрить мені: це ж скількома талантами нагородила природа одну людину!