Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна - Страница 41

Пропуск?! Из СССР? В Румынию? Доучиваться? Во, нахал! Полиглот! Пятью языкам козыряет. Переводчика требует. Мы тебя быстро научим понимать по-человечески, шпион ты такой буржуазный! Сознавайся, на какую разведку работаешь, какое задание выполняешь - и будет тебе пропуск.

Гнатюк пропуск получил: после долгих пыток истязаний - пулю в грудь.

...А Дмитрий Михайлович говорит, что у него волосы становились дыбом, когда он читал нагло фальсифицированную нелепицу 40-го года, обернувшейся смертью для его брата.

...Сижу в архиве и читаю, как загоняли в колхозы послевоенную Западную Украину... Что мы знаем о себе? О своих корнях? Что нам мешает знать? Интересоваться? Только ли лень и неверие? Ой, ли...

Повний текст надруковано в газеті «24ua», 2007 р., (редактор Віталій Портніков).

ЦЕНЗУРА

1983 рік. Після університету і нетривалої праці бібліотекарем я працюю редактором газети «Машинобудівник» на Чернівецькому машзаводы ім. Дзержинського. Площа - 54 га. 5 тисяч працюючих. Партком на правах райкому. Поліклініка. Будинок культури. Продукцію для нафто- та газопереробної продукції завод експортує у 23 країни світу. Монстр! Таких об'єктів у Союзі два - Чернівецький машзавод і науково-виробниче об'єднання ім. Фрунзе в Сумах. Нашого директора - грека за національністю Фотокакіса Вангеліса Теодосіса (ми його називаємо Іваном Федоровичем) «сватають» міністром важкого машинобудування СРСР. Але міністром стає сумський колега Фотокакіса - Лук'янченко. Фотокакіс, на думку партії, має недолік: занадто любить жінок. Це для міністра не годиться.

Я пропадаю в цехах. Поіменно знаю токарів, слюсарів, інженерно-технічну інтелігенцію. Вони вчать мене життя і справедливості. Як тільки що на заводі не так - «підемо в редакцію!» За статусом та ідеологічною ієрархією редактор повинен входити до складу парткому. Але перший секретар Чернівецького міськкому партії Валерій Євдокименко (рідний брат чоловіка Софії Ротару) дає «нагінку» заводському партсекретарю: «До парткому редактора - ні! Забагато говорить і забагато правди хоче! І на партзборах виступає українською». Євдокименко дотепер не знає, що випадково я стала свідком цієї телефонної нагінки, будучи на той час у кабінеті секретаря парткому зі свіжим - з друкарні - номером «Машинобудівника», через що секретареві парткому не довелося викручуватися (вітання, Валерію Кириловичу! Ви мені кілька справді уроків «гарту» дали! Вони мені не раз знадобилися - за це «спасибі»).

Є ще й інший контроль. Відділ пропаганди й агітації обкому партії, який «стежить» за всією пресою області й час до часу дає «цінні вказівки». Секретаря з ідеології обкому - Михайла Івановича Іванеска (це дід Дениса Іванеска - прес-секретаря Президента України Віктора Януковича) - я поважаю: саме він допоміг влаштуватися мені на завод кореспондентом. У жодну обласну газету мене не брали - мовляв, «батьки під час війни жили на окупованій території і невідомо, чим займалися», а я мала нахабство сказати під час однієї співбесіди, що «у нас не було бойових дій, бо територія Буковини належала Румунії, а мої батько й мама тоді ходили пішки під столом» (вони відповідно 1934 і 1940 р. н. ). Цього було забагато! Але партія дбала про молодих, які подавали надії: отож, Маріє, на перевиховання - у робітничий колектив.

А ось із завідувачем сектора преси обкому Орестом Васильовичем Проданюком стосунки заводського редактора не складалися - хоч убийся! Хоч ми разом на сторінках «Літературної України» друкувалися, хоч уже в Києві згадували моє прізвище у літобоймах. А не складалися через... недотримання мною державної таємниці у пресі. Тобто через цензуру. Щотижня, у день підписання газети «У світ!» необхідно було отримати візу цензора - «До друку!» Візу давали не завжди: приписів нерозповсюдження інформації тоді було багато! Але ніхто нас не знайомив із письмовими заборонами. Орест Васильович розказував про них на пальцях або зачитував реєстр забороненого.

Раз на квартал «пресовики» з обкому збирали редакторів області на «прочуханку». І чомусь я завжди була рекордсменом із порушень. То я в своєму «Машинобудівнику» рідко даю рубрику «Українські буржуазні націоналісти - люті вороги народу». То погано лаяли мої ітеерівці, що побували за «буґром», тамтешні стандарти життя у рубриці «Два світи - два способи життя». То антирелігійна пропаганда у нас нікудишня. І тоді я ні-ні - та й заздрила редакторці Малаховій із Дністровської ГЕС (це мама покійної журналістки Наталі Кондратюк), яка була взірцем гарного порядку.

Кінець літа 83-го. Я в очікуванні близького «декрету». Але на нараду йду. Орест Васильович «добрий» - кричить так, що сусідні будинки чують: «А товаришка Матіос відзначилася найбільше: розсекретила гарнізонний музей Будинку офіцерів у Чернівцях (Боже, Оресте Васильовичу! Табличка висить на стіні будинку офіцерів, щомісяця там гастролюють знаменитості, місто заклеєне афішами про концерти в будинку офіцерів - Клавдія Шульженко, Радмила Караклаїч, Карел Готт, Валерій Леонтьєв, Махмуд Есамбаєв, хто учора із Польщі співав «Кольорові ярмарки»? Мариля Родович!? А ви про державну таємницю!), фронтовику Біскулову приписала слова, що вони із батьками їли ховрахів у 33-му. Не було 33-го!» (Саме із уст обкомівця я вперше дочула про голод!) «Встаньте, товаришко Матіос! Встаньте! Я би на вашому місці не улибався!»

Напівжива, червона, як рак, стою перед сонмом самих чоловіків-редакторів, тримаю руками випнутий живіт і думаю: «Хоч би отут не вродити». І в цей момент підводиться редактор Вижницької райгазети «Радянська Верховина» Анатолій Брижатий (земля йому пухом!): «Цього неподобства я слухати не хочу!» - і прямує до дверей... Вибух бомби у залі засідань обласної газети «Радянська Буковина», де відбувалася ця «прочуханка», не мав би такого ефекту і наслідків, як демарш редактора районки у присутності кількох чільних працівників обкому партії.

Ото вже що правда - то правда: Схід і Захід завжди були разом у відстоюванні людської гідності, бо Анатолія Брижатого у гірський район Буковини зміцнювати ідеологічний фундамент гуцулів «прислали» із Херсонщини, із Чаплинки, здається.

...Коли почалася «перебудова», головний «жандарм» буковинських журналістів Орест Васильович Проданюк першим у області відкрив приватну газету під назвою «Вечорниці», яка спеціалізувалася на порадах, рецептах, провидцях і т. і. Він привів священика для освячення редакції. І обласні вечірні вісті показували цей сюжет у найкращий час.

По правді кажучи, я не тримаю каменя за пазухою. Дурний був час. Але виховання! Мій живіт вивершувався перед очима, як Синичена кичера над Розтоками, а партійний бос кричав про державну таємницю, що всім була відома. Партія точно не «інструктувала» тоді нікого робити такі показові виступи із вагітною жінкою! Та що тепер товкти воду у ступі... Сьогодні також моляться так, що згодом чоло треба зашивати.

Скорочена версія надрукована в журналі «Країна», 19 лютого 2010 р.

СЕМІНАРІЯ

Січень 1985 р. Мої «заводські університети» продовжуються. Я «редакторую». Через своє загострене почуття справедливості я знаю багато чого такого, про що на заводі не кажуть вголос (мені довіряють, з надією, що я бодай журналістським словом не дам «спуску» розперезаним злодіям і шахраям, які вже роблять такі приписки! Такі приписки! За введення нової техніки, за перевиконання соцзобов'язань, за раціоналізаторство, за понаднормові години праці). «Ну, як не перед добром!» - каже мені один бригадир взірцевої комплексної бригади, за язик якому (як і мені) «мама не пряла» (тобто він від природи правдолюбець). Ото я й «пісочу» в газеті тих, хто махлює (поки цензори не зупиняють), а робітничий клас, подеколи не дуже добираючи слова, також на заводських чи то профспілкових, чи партійних зборах правди шукає.