Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна - Страница 35

...Коли моя мама їздила в Чернівці, вона деколи заходила в обласний інститут удосконалення вчителів, де тоді працювала Софія Івасюк, дасться, методистом.

Але саме того зимового вечора 1976 року Софія Іванівна попросила переписати у зошит мої учнівські вірші. Вона пообіцяла віддати їх Михайлові Григоровичу Івасюку - своєму чоловікові, доцентові Чернівецького університету, уже знаному на той час письменникові-прозаїку.

Не пригадаю, яким чином я уперше навесні того ж 76-го потрапила до Івасюків у гості. На тодішню вулицю Маяковського, 40. Здається, Софія Іванівна зателефонувала моїй матері в школу, що Михайло Григорович хотів би поговорити зі мною про мої перші проби пера. Будучи на обласній олімпіаді з географії, суботньої днини я несміливо натиснула кнопку дзвінка квартири Івасюків, не попередивши господарів про свій візит (до речі, телефона в чернівецькій квартирі Івасюків не було до кінця 80-х). Відчинила двері хатня робітниця Міля (Царство їй небесне!). Михайло Григорович і Софія Іванівна були вдома

Уявляєте стан 16-річної дівчинки у товаристві знаменитого письменника, який тримає в руках учнівський зошит у кліточку, списаний рукою школярки-початківця? Отой самий зошит переданий Софії Іванівні зимового вечора в Розтоках.

Михайло Григорович знайомить мене із молодшою донечкою - моєю ровесницею Оксанкою. А потім довгенько й терпляче говорить зі мною про мої вірші. Господи, ну, які там могли бути вірші? Але такт! Івасюковий такт педагога і великого естета! Ерудиція. Французький прононс. Він цитує Бодлера і Верлена. Він говорить про Аду Негрі. Він говорить про Заратустру. Про Лесю Українку і її «Блакитну троянду». Я чую, що я німа. Але все чую! Все!

Михайло Григорович не критикує і не хвалить. Він каже, що творчість - це праця. Щоденна, виснажлива, як фізична робота, праця. «У поті чола. І труд - як у бджілки». Тоді я подумала: якщо я й далі буду писати, візьму собі псевдонім Олена Бджілка (що згодом я і зробила).

А на початку серпня знову зателефонувала Софія Іванівна і попросила приїхати у Чернівці. Виявляється, Михайло Григорович показав Володі мої вірші. І Володя зацікавився ними. Володя тепер гостює у батьків, так що є можливість попрацювати над текстом.

P.S. Софія Іванівна Івасюк - народилася в Запорізькій області. Померла 6 березня 2002 року у Львові. Похована у Чернівцях.

P.P.S. Михайло Івасюк знав, що казав. Усе - про творчість - справдилося. Бо творчість - то каторга, а ти її вірний і слухняний каторжанин. Але ти за жодних умов не маєш наміру позбутися цієї каторги. Може, у когось по-іншому. А в мене так - як казав не Заратустра: так казав мені Михайло Івасюк.

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК

(4.03.1949 - 27.04.1979)

...Серпень 1976р. Я знову натискую кнопку дзвінка у квартиру №1 на вулиці Маяковського в Чернівцях. У мені все тремтить: я зараз побачу Володимира Івасюка - автора «Червоної рути», кумиpa всього Радянського Союзу.

Але Володі немає вдома. Вони із друзями, «Смерічкою» і Софією Ротару святкують Софіїн день народження.

Міля (свята, прекрасна, терпляча Міля - Колотилюк Магдалина Порфирівна, яка прийшла в родину Івасюків ще в селі Малятинці Кіцманського району 1949 року, життя прожила в цій родині, будучи їй опорою і побутовим муром, і яку Івасюки поховали в її ж Малятинцях 1993-го...) пригощає мене смаколиками - сирними пампушками, обсипаними цукровою пудрою. Але мені це не дуже цікаво. Я сюди прийшла не задля смаку пампушок. Я хочу знати, про що може хотіти говорити Володимир Івасюк зі школяркою, яка написала два з половиною вірші!

Михайло Григорович, здається, чи то в будинку творчості, чи в санаторії. Софія Іванівна вибачається (!) і просить зайти завтра. Уявляєте, який у мене був сон! Так млосно-тривожно сплять перед побаченням, перед передбачуваним поцілунком, обіймами, любощами...

Познайомилися ми з Володимиром Івасюком на третій мій прихід у квартиру на вулиці Маяковського. Мій трепет і благоговіння розвіявся миттєво, коли Володимир просто, так, наче ми з ним триста років знайомі, сів за домашній рояль, що стояв у великій кімнаті, й одразу заговорив про пісню. Святий Боже! Отой вірш, що був напередодні (дебютно!) надрукований в обласній комсомольській газеті «Молодий буковинець» Тамарою Севернюк - «А кохання - наче пісня лебедина», викликав зацікавленість композитора і він його бачить піснею.

Володя говорив тихо, повільно, однак дуже твердо: заспів добрий, але вірш для пісні потребує динаміки, розвитку сюжету. Навіть, якщо сюжету немає. Цей вірш був би добрим романсом. Та Володимир бачить майбутню пісню не у жанрі романсу, а динамічнішою. Для цього варто дописати приспів. А уповільнений, дещо монотонний заспів (три куплети) варто трохи «прискорити».

Люди добрі... Що може прискорити в динаміці почуттів дитина, яка ще тих почуттів не знала?! Але дитина писала про останнє кохання, не знаючи першого, бо цвіли матіоли, була ясна місячна ніч - «видно, хоч голки збирай», - і з батьківської веранди світ здавався приреченим на красу і її болісне пізнання. У 16 років світ здається трагічним. Тобто таким, яким він є насправді, але ми про це дізнаємося згодом. Отже, в 16 років я писала не менш драматично, ніж пишу в 50:

Ну, що я вам скажу... На ці слова згодом чотири різні композитори напишуть музику без жодних консультацій зі мною. Але для мене найкращою залишається музика Андрія Кушніренка на слова цього романсу. І найкраще її співає народний артист України Ярослав Солтис.

А пісню з Івасюком ми не написали. З моєї, звичайно, вини. Але яка там вина у 16 років? Згодом, уже по Володиній смерті, казав мені Михайло Григорович, що у синових чернетках знаходив варіанти музики до цих слів. Однак це не має жодного значення. Навіть, коли б тих варіантів зовсім не було. Має значення те, що я вперше побачила партнерське, а одночасно дуже вимогливе, скрупульозне, дуже критичне ставлення до того, що ти робиш, саме від Володимира Івасюка. На пікові його неймовірної слави!!!!!!! Адже то був час, коли Володимир Івасюк міг написати а хоч би музику до телефонного довідника - і вона стала би популярною.

Після тієї першої зустрічі ми неодноразово, хоча нечасто бачилися і спілкувалися з Володимиром. У Чернівцях, 25 листопада 1977 року, на банкеті з нагоди 60-річчя Михайла Григоровича, куди ми були запрошені з мамою, я дуже запам'ятала одночасне «подвійне» спілкування: усією родиною Івасюків і з «нанашкою» - Іриною Вільде, від якої маю кілька слів на листівочці. Зустрічалися ми з Володею кілька разів на квартирі його батьків, коли я приходила до Оксани, з якою ми вчилися в одній групі на філологічному факультеті. Востаннє ми розмовляли з ним, здається, під час республіканської наради творчої молоді в Києві, восени 1978 року, коли Софія Іванівна передала через мене для Володі якийсь пакуночок. Чи то книжки, чи щось інше. Не пригадую. Але навіть ці нетривалі спілкування завжди починалися і закінчувалися розмовою про творчість. А ще Володя завжди казав нам із Оксаною, що треба дуже багато вчитися, щоб чогось у житті досягнути. Мав таке велике братерське терпіння, такий такт пояснювати двом 18-річним сміхованкам складні речі простими словами!