Апокаліпсис (СИ) - Матиос Мария Васильевна - Страница 6

   „Або умре зовсім, або оживе”, — по якімсь часі сказали в Тисовій Рівні, щоразу, однак, хрестячись при згадці про Сандуляка.

   Анна на МґБ, не знати чим, але розпорола вночі собі жилу під горлом і зійшла до ранку кров’ю.

   Де її поховали, в Тисовій Рівні знати не знали. Якась добра душа, певно, котроїсь ночі, на хресті, вкопаному Тимофієм біля Маріїної могили, цвяхом дошкребла дві цифри до року Анниної смерті — „…51”.

   Коли минуло два тижні, а Тимофій і не жив, і не спокійнився, привезли докторів із області. Діда як могли дослідили на місці й утішили невістку:

   — Всі органи функціонують відповідно до віку. А такий сон може тривати довго. Якщо справдяться наші висновки, це може стати унікальним випадком для медицини.

   Доктори якось назвали той сон, але Софії було ніяково перепитувати про літургію, чи як їй воно почулося, бо Софія знала лише про літургію в церковній справі.

   Доктори вставили дідові тонкі еластичні трубки в ніс, зафіксували на лівому зап’ясті голку в вені, розписали сільському фельдшерові, якими ліками й коли годувати діда через трубки й катетери, проінструктували Софію, з’їли холодцю, звареного невісткою для такого випадку — та з тим і задрали ноги в старенький „газик”.

   Раз на кілька місяців приїжджали в Тисову Рівню доктори з Вижниці або з Чернівців.

   Через рік приїхав професор із самого Львова. Ще через рік привезли професора з Києва.

   І ці були небагатослівні. А коли говорили — Софія мале що розуміла, крім слів про ту саму літургію, якої, втім, не розуміла дотепер. Не розуміла ні тут, коло діда, ні навіть у церкві, де піп читав службу з книжки не нашими словами. Знала лише одне: нікому, крім єдиної неї, дід не потрібний. А віддавати його в дідорню[4] вона би не віддала, навіть коли б дід спав роками. Отож доглядала його, ніби малу дитину. Може, вкладала душу в діда, як укладала би в дитинку, якої не народила Андрієві.

   А може, відмолювала які інші свої гріхи? Хтозна…

   В такій її щоденній роботі минуло три роки.

   …ТИМОФІЙ САНДУЛЯК аж до самої смерті просидів на лавці під хатою із складеними у замок перед себе долонями. Чи молився, чи просто лиш думав, про те не знала навіть Софія. Коли мовчки дивився в небо, а коли говорив із невісткою. Але говорив мало, та й то лише про теперішнє. Часто хитав головою, ніби щось заперечував кому. А може, то була ознака якоїсь його нервової хвороби.

   Щотижня просив зістарілу й згорблену Софію йти на цвинтар подивитися, чи не позаростали бур’янами могилки Марії і Анни, чи не похилилися хрести, чи не постиралися на них написи, чи поміж Марією і Анною готове місце для нього.

   Ніхто в селі, навіть найкмітливіші люди й світові брехухи, так і не наважився сказати дідові, що Аннине місце — порожнє.

   Що видів на тому світі, Тимофій не розказав навіть батюшці на сповіді.

   Але мовчазного білого діда з осиковим буком під стіною охочі до балачок зрідка таки зачіпали:

   — Вуйку, а скільки ви маєте років?

   Тимофій знизував плечима, мовби від здивування, але відповідав так, як ніхто в Тисовій Рівні:

   — А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся лишила. Майже ніц!

   А не мав тоді Тимофій Сандуляк уже вісімдесят і п’ять років.

   Травень — серпень, 2006,

   Київ — Розтоки.

notes

1

   Шваби — простонародна назва німців.

2

   Фальча — давня міра. Фальча землі дорівнювала 89,06 кв. саженів, сажень — 1,72 м.

3

   Кадіш — молитва жалоби.

4

   Дідорня (діал.) — дім для людей похилого віку.