Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 7

Тосту не зрозуміли, але зліпили відповідносерйозні мармизи і забурмотіли: «Вип’ємо», і випили. Ліка заплакала п‘яно, і все намагалася розповісти про перше квітня в Одесі. Але Одеса перемішувалася зі Львовом, Москвою, Харковом, Бердянськом, Запоріжжям, Дніпропетровськом, Сімеїзом, Гурзуфом, Пітером, Києвом, Ялтою, - люди, більшість з яких вже давно полишили земні хайвеї й узбочини, наповзали на краєвиди, події зливалися у плач, а в ліжку було задушливо і незручно…

The end. …

__________________

чвалає під дощем і не знає чи осінь чи весна такий склянистий дощ мов бісер сиплеться у спалахи електрозварювання знайомі вулиці поорані слонами бульдозерів і екскаваторів їхніми бивнями не знає чи то весна чи осінь дощ химерні начерки ажурних підворіть Андріївська химера дощ скапує з волосся і візерунків воронованих воріт й будинки немов ртутні декорації в окрайці рампи Еля мокра кішка дріботить бруківкою «… до тебе хочу як можу обминаю свій маршрут тікаю від трамваїв що везуть до тебе…» Еля завертає до кав’ярень барів й приголомшена попсою виходить знов на дощ гірка від пива і міцної кави більярдні кулі обкрейдованих думок скелети манекени муляжі «…як я люблю це Місто плачу від щастя що нема нікого на мокрому Узвозі…» червоні закоцюблі мокрі руки очі цигарок спалахують в лискучій темряві жебрачка благає милостині на горілку Еля співає дощем блукає вулицями вештається і не знає чи осінь чи весна кав’ярнями трамваями аби не опинитися в його обіймах випадково аби її до нього ноги не принесли…

Еля воліла б перетворити його на музейний експонат, але він знову творить для неї Місто. Де її немає. Він вміє створювати складні й реалістичні міражі, як митці створюють картини, скульптури, радше - інсталяції.

Він зронив зужитий кондом на цеглину - виникла ціла площа з пам’ятником. Її хутко переорали. Вкрили новенькою бруківкою й світлими плиточками… Забігали, заходили, зачовгали люди з морозивом, фотоапаратами, дітьми, пивом. Намагаються зашліфувати у часі вилом його та її епатажу…

РОСЛИНИ ШКЕРЕБЕРТЬ

- Ми стільки разом, а ти ще не казала ніколи… ти мене?..

- Я не знаю, як зветься те, що я відчуваю до тебе. Але, якщо тобі треба, щоби я, немов папуга повторювала те, що мільйони чоловіків та жінок щодня кажуть одне одному, я буду. Тобі це швидко набридне.

Прозорий, як веселка, ельф з обличчям бабки сів на краєчок гранчака. Заварювати чай, коли електросамовар починає ходити, стало за звичку.

Ельфа більше не обварювали окропом. Принаймні вона - бо бачила. А від нього ельф навчився відкручуватися. М’ята налипала на стінки гранчака, особливо у повний місяць. Для ельфа це були перетинки. Мембрани між світами. А світи складалися з крил.

- Час закінчити партію Димових Статуй у кар’єрах Піщаних Птахів.

Обоє закурили, зосереджено випускаючи дим до центру столу.

- Зачекай, заважають крихти хліба та яєчна шкаралупа… Отак…

Час літнього полювання на Суниці Сонячних Озер. Поле Поламаних Списів. Цей рівень вони вже пройшли.

Дебілізм чайки у скляній окрайці прибою. Перед цим ще треба подолати піщану шкарубу. Пустеля в кристалах солі та величезних - завбільшки в секвою - скляних стовбурах квітучого укропу. Інкредиблі парасолі підпирають вагітні хмари.

Хвиля не може сягнути величезного скелету риби, вибіленого сонцем. Колись тут лежав чоловік.

Довго лежав. Лежав, споглядав хмари. Хмари мінилися. Чоловік помер від спраги та голоду. Бо за спогляданням хмар забув про потреби тіла. Хижі піщані птахи повидзьобували вуста і очі, розірвали плоть. Лишили самі кістки. Скелет, якого хвиля сягнути не може. Хвиля якого сягнути не може гір, за якими…

Він і вона. Обережно куйовдять пісок босоніж.

Заходять під склепіння скелета. Дивна альтанка.

Дивно розмежований простір: розкреслене хребтом та ребрами небо.

Він першим пірнає з високої скелі… Вона ховає ельфа в долоні… Зривається слідом…

Крізь морську товщу ковзають риби і краби.

Сонце, мов обережний щасливий спрут, пересуваєть ся яскравим мозаїчним дном. Риби дивляться вгору. Бачать там чайок у такому самому блакитному просторі. Чайки дивляться вниз. Бачать там риб у такому самому блакитному просторі. Можливо вважають одне одного власними відображеннями.

Відбитками на тремкій перетинці між блакитями, яка не є поверхнею чогось. Чи відокремленням від чогось. Просто клітинна мембрана всесвіту.

Східці гортаються, мов сторінки? Чи просто він та вона стоять на крилах лінивого гвинтокрила, що ніяк не розженеться і не відірветься від землі. А може це - стрілки годинника на гончарному крузі, який набирає швидкість у протилежному стосовно руху нормального часу напрямку. Колесо Зороастра.

Вона загубила мотоциклетний шолом чи каску. Об голову боляче б’ються залізні комахи. Їх затягнуло спі раллю шаленого цього колооберту, кровообігу, серцебиття, зупинку якого спровоковано… Повільно… продовжуййюуть… майже не лишилося мозку.

Зникла остання швидкість у концентричному завершенні вогника на кінчику джойнту. Зникла остання швидкість. Внаслідок вибуху спідометра.

Тепер швидкість дорівнює нерухомості. Жовте море позавагомості з червоними рибами. Плямами. На дні біліють уламки унітазів з мармуру. Під одним з них - фіолетовий краб займається пранаямою і не цікавиться барвами. (Ідіотські словосполучення:

«займатися коханням», «займатися пранаямою»,

«займатися літочисленням», «займатися своєю раною»… Вся справа у слові «займатися» - перейматися чи бути незайманим - бути чи не бути відтраханим власним мозком - цими Авгієвими Стайнями). Так чи інакше, єдине, що зрозуміло, перебіг подій - річ стовідсотково штучна. Не пристосована до незчисленних реалій життя і безумовно підступна штучка. Щоденне щодення щоденника у цьому фіг допоможе. Писати романи легко. Читати - борони Боже!

Стоп-кадр. Поцілунок із заплющеними очима, в зіницях яких крупний план препарує зайві (чи задні?) думки. На дальньому плані знайоме кужелення диму, силуетом біля чийогось профілю маячня чиєїсь руки, що підбирає підсвітлені знизу сталки густого волосся. Музика червонувата, маренго, PORTІSHEAD, Едіт Піаф. Зображення трохи тремтить. Зсунулося. Понеслося. Камера гуляє. У кадр постійно вдирається Граф. Вельми непопсовий персонаж з вельми попсовим і розповсюдженим на терені совдепії поганялом. Він не розлучається зі скляним (тепер це майже антикваріат, раритет, принаймні) баяном. Вісім кубів рідини кольору темного пива. З телевізора: «Мінєт слалом голівка що плаває подвійне лезо найкраще для чоловіків…» (на початку століття «Жилет» продукував небез печ ні леза. Це було стильно, як усе вічне, це було ре тродля-мудаків. Ретродекаданс. Реально збільшився відсоток самогубців серед населення (у готелях і на могилах, приміром, Єсєніна). Як наслідок - тотальна електрифікація і повна дезорієнтація у виборі дезодорантів перед голінням і після нього…) Для деяких людей час має перманентну властивість зникати і невблаганно поновлюватися. При цьому втрачаються лише незначні деталі декорацій. Ніби в мексиканському телесеріалі: можна пропустити тридцять дві серії й у тридцять третій все буде майже так, як у третій…

У якийсь із моментів їхнього життя жила собі дівчинка, котра не могла не малювати, а малювати не вміла. І малювала лише очі. Переважно ліве око.

Щоразу - інакшим стилем. Простежувалися у цих фраґментарних і завершених зображеннях, шкіцах і полотнах олією усі можливі напрямки, течії і школи, які лише існували в історії живопису. Виходило це випадково. Залежно від настрою чи психічного стану. Або побутових обставин. Не через бажання оволодіти техніками чи прагнення урізноманітнити зображуване.

Якось вони повели цю дівчинку до психолога.

Жінка-психолог займалася з нормальними людьми голотропною терапією (чи переймалася цією психотропією), а з вагітними жінками - ребефінгом уповільненої дії. Психолог подивилася на нього, на неї, і сказала: «У вас параноя».