Ексгумація міста - Поваляева Светлана - Страница 4

У перевантаженості реалій цитатами сновидінь, алюзіями до спогадів персоналій можна звинувачувати хіба що агресивний вплив віртуальних гвинтокрилів міжчасся на структуру людської форми.

За вікном TІRівського драйвера виникло мертве місто. Циганкуватий водій викинув у вікно недопалок і разом із димом та сніжинками видихнув хрип ку фразу: «Це було містечко довкола АЕС. Рік тому вибухнув один з реакторів і відтоді тут ніхто не живе».

Вони під’їхали до тунелю в горі. Тунель напевне мав чималенький нахил, тому водій вимкнув двигуна, і рефрижератор з астматичним шурхотінням перейшов на інерційних рух. Водій увімкнув фари, коли вони ковзнули у тунель. У тьмяному світ лі непевно вимальовувалися з боків тропічні росли ни, штучні, облямовані кахляною плиткою озерця. Деінде зблискувало скло або сітка вольєрів з нероз бір ливи ми прямокутниками пояснювальних табличок. Простір просотувався у кабіну непевними густими звуками. Це були схожі на пташині крики, зойки, рохкання. Машина набирала інерційної швидкості. Світло металося. Раптом вихопило незворушного фламінго. Еля побачила - немов хтось вклеїв крупний план, точніше мікроплан, бо це був миттєвий спалах, - як піднялася блякла зморшкувата плівка й оголила чорне блискуче і пориб’ячому байдуже око біля гачкуватого дзьоба.

- Це зоопарк. Його чомусь не евакуювали. - Пояснив водій. - Тут дивно вночі.

Еля не спитала чому зоопарк, принаймні пташник, знаходиться у тунелі.

Зненацька величезна тінь пелікана заліпила все довкола спазматичними рухами велетенських підрізаних крил.

- Його налякала куряча гуска. Ти ж чула той голос, немов з труби. Дивно, що такий невиразний птах може відтворювати такі звірячі звуки!

Еля мовчки підпалила цигарку і раптом нестерпний біль десь під ребрами вимкнув усі звуки, зображення і взагалі все-все-все!.. В голові майнув останній начерк думки: «Він збирається мене зґвалтувати?».

Коли Еля розплющила очі, вона побачила ноги, які могли належати лише міліціонеру, трохи брудного асфальту, відчула в роті іржавий присмак крові.

- А ну вставай, ну ж-бо! Ти гола, отже документів у тебе немає, хіба що у піхву запхала! - І регіт… регіт…

- Сссучі наркомани… Піднімайся, кому кажу!

Еля підвелася, наче уві сні. Її лихоманило від холоду та болю.

- Давай-давай, пшла! У відділку зручніше (регіт), в психлікарні взагалі рай!..

За склом бобика проносилося гризайлеве Місто і регіт-регіт-регіт, схожий на трубне рохкання курячої гуски…

Очікування зустрічей ніколи не виправдовується, тому що воно корисливе. Дивні птахи й почварливі хмари, і ця дещиця міста, відмічена таким зболеним коханням, ніби Її вже нема. Скільки сміття на велюрових пагорбах!

Скільки бруду та незнайомих людей. Царина Лонгольє рів. Ми не потрапляємо в ритм своїм диханням, а Місто, воно бездиханне, і час - лиш домовленість між людьми. Улюблене слово «колись». Колись я сиділа у літній кав’ярні і читала. Але ж це було сьогодні. Але ж БУЛО. А зараз вітер жене мене з горбів, і джміль не літає, а ПРОЛЕТІВ, і майбутнє одноманітне, лише тому, що ми не бездиханні дивимося у світ.

ПАСТКИ

Так. Вона потрапила у пастку кришталевої - аж з рота пара - вересневої ночі. Чим довше вона грюкала ногою в залізні двері, тим очевиднішим видавалося те, що цієї ночі у неї немає притулку.

Проте охоронець врешті відчинив їй. Посміхнувся з розумінням. Тепер ліфт. Дурна комп’ютерна гра. Примітивний квест. Перехід на наступний рівень. Десь там, у звивинах чорних сходів, нев ловний комп’ютерний божок залишив для неї якісь ключі, мечі, скриньки з невизначеними гро шовими еквівалентами, трикутники з живою силою, презервативи з мертвою спермою, глечики з додатковим життям, штучну щелепу рояля, касету із Gentle Gіant, дохлу мишу, синю пташку, червону цеглину, цирозну печінку…

Двері прочинилися безгучно й одразу. І замість тривіального привітання, чи вигуку здивування, чи поцілунку кохання - терпка цівка щільного диму легені-в-легені. Легкий дотик до плеча - стоп.

- Тихо. Привіт. Швидше заходь.

Нездале тупцювання біля рояля. Перманентний холод в кімнаті.. Кава. Кавалки слів. Уламки диму - двох димів, тютюнового і жертовно-терп кого, конопляного. Або гаш? Химерна музика. Шмаття варіантів розмов, жодна з яких не набула продовження. Хижа ніжність. Врешті гаряча ванна - чергова пастка, вакуум у часі…

Вона млосно й моторошно дрімала, поступово відігрівалася, марила віршами німецькою і японською мовами, галюцинувала музикою і незрозуміли ми звуковими контрапунктами. Хлюп…

- Ти зачинив мене ззовні?

- Щоби ти не зникла.

- Пусте.

Рукави неприродно чистої сорочки розцяцьковані кров’ю контролів на споді. Поорані вени не так вражають, як цей бездоганно випраний одяг із закривавленими рукавами. Вона вдяглася в ту сорочку з відчуттям якоїсь погамованої ритуальності незрозумілого обряду (причастя? Яка патетика!). І він був щедрим до нестями. Прагнув віддати їй хоча б дещицю того, що вона дарувала йому просто так, від надміру жіночої сили, граючи.

Витягував останнє зі зболеного крихкого тіла, понівеченого мозку, закатованого серця. Схожий був на купу пожмаканої переплутаної магнітоплівки зі зґвалтованої касети.

Ламкий і непевний, сторожкий і хворобливий спокій обіймав їх легкими долонями на межі ранку. Їй пощастило на якусь годину почутися личинкою метелика в теплому пухкому коконі постілі.

Вранці вона - швидко й механічно, мов пожежник, - одяглася. Не стала шукати його по квартирі.

Трохи помарудилася з дверима (на щастя ключі стирчали в замку). Клац. Вона опинилася зовні.

Ліфт. Падіння на попередній рівень. І - яскравий вересневий ранок на дворі. … настав час замовкнути і дивитися на своє кіно.

Напевно, це у передчутті грози та зміни травневої задухи, сповненої квітів дерев - поки лише алхімічного шлюбу дерев, - на прозорий холод - холод у хребті весни на початку переймів літом. Нічого містичного - лише кольори стали яскравішими. Набагато яскравішими…

Контрасти хворобливо загострилися, ніби очі протерли зсередини і зовні, як шибку, чи екран, чи монітор… І музика залунала знову - без розшарування на пар тії, теми, окремі ноти. Це кіно про - ні, не про розлуку, - саме Прощання. Без жалю й пожадливості спогадів - прощання перед подорожжю без нічого, невідо мо куди, але без вороття, - туди, в серце літа, в літо серця, де нема нічого знайомого. Коли мізки не лізуть своїми моцаками всередину всього, що помічає погляд, - так, ніби одразу впізнають (влучне, хоча й порожнє слово - ідентифікація). Циганка біжить до вбиральні Макдоналдсу, тримає обома руками круглий живіт, ніби щось, абияк пришите до неї, важке і велике.

На людей падають пелюстки вишень. Собаки вдають, що померли просто на тротуарі. Сліпі тролебуси хапаються своїми культями за електричні дроти. Сонце синіє, на ньому зблискують плями, іскри, жилки.

Прощавай, у мене немає часу на шкодування з приводу своєї ідіотської поведінки. В моєму серці досить літа, досить любові, щоби простити себе, забути тебе таким, яким тебе створив мій мозок, залишити тебе частинкою свого світу - без спогадів і жалю…

КАРНАВАЛ ДЮК

НА ЧЕСТЬ ПЕРШОГО КВІТНЯ

покійна ЯНА

Вони щовечора так: лузають в ліжку насіння, дивлячись в маленький чорно-білий екран. Інфернальним світлом спалахують відчужені обличчя і звук з телевізора - схожий на шурхіт насіння. Іноді хтось з присутніх в кімнаті по обидва боки екрана закурює сигарету і ковтає гіркувате від перестою пиво з пластикової пляшки. За вікном шелестить перший після зими дощ, а в шафі тихо і настирливо вовтузиться кішка: то миється, то вмощується, то знову миється, то знову вмощується. В туалеті дзюрчить вода, і в кухні капотить з крана. І все це вінілове яложення зветься тишею.