Замість крові - Поваляева Светлана - Страница 28

Непогамовані дивимося по тєліку без звуку якесь кіно із Джеймсом Бондом. На всю гучність лунає The Doors з китайської мильниці. В ту мить, коли Бонд вбиває чувака, дуже схожого на Моррісона, Моррісон у мильниці співає спроквола і щемно, ніби конаючи: «This is the-e-e-e-n-d…» Як багато ми мали тоді таких «містичних збігів», як щиро шукали в них Знаку, сприймаючи як належне диво! Світ крізь бутелькове шкло… світло в баяні… рожевий віслючок у моєму гранчаку… маленькі панки з чорними бонгами топчуть на базарі гвоздики і з кожного пня та корча виганяють дух Кобаля - апокаліптичного Червака, що має дві голови й жодної дупи, тому є резервуаром вселенського гівна… ритуал… ми не мали своїх і не виконували чужих, але поважали будь-які, бо, хоч і глузуючи та блюзнуючи, але розуміли, відчували, що іншим без ритуалу не вижити. Боротьба ритуалу й антиритуалу (що теж є ритуалом) для нас закінчилася на сторінках Берна (хіба ми не люди, якими граються їхні власні ігри?), Гейзінґи (байдужість до істини через вербіцид, істина - химера, ніхто зараз не переймається питаннями реальності існування якоїсь істини, що таке істина? наліпка…) й Кастанеди (не забувай про точку зборки… магія - це рух…), але, будучи жорстокими юними максималістами, ми з куди більшими, аніж тепер, розумінням та поблажливістю ставилися до навколишніх. Якщо перемотати плівку назад, то на зміну нищівному сарказмові явиться гумор. «І гіпі той, який аскав мене на каву - тепер маґнат, бандит і бакалавр…», перефразовуючи «и хиппи тот, что у меня аскал на кофе - тепер весьма почтенный брокер» Ніка Танцеватого. Він же Коля Лєус, Микола Лютий, Кромєшний, Нікалай Глумільов, а також, Ніколай Чудотворець, ученик Таріка Ліпольца й Жені Казанови. Це його Джанніс якось прошморгнула, будучи з тяжкого бодуна: «Оскільки ти у нас Танцеватий, а твій коханий Казанова взяв собі псевдо Лоботомов, пропоную тобі називатися Лобковатим», на що у відповідь незлостивий Чудотворець Глумільов присвятив їй славнозвісне «Мундштук касался губ тваіх, мундштук касался губ маіх, а, значіт, - ми с табою целавалісь!», але при нагоді в одній із кімнат журналістського гуртожитку так і не зміг прочитати, бо, наллятий горілкою, на слові «твоїх» впав, де стояв. Єдині слова, на які спромігся: «От, блядь! Забув!»

Війну закінчено - всім спасибі! Лишилися всі, хто хотів лишитися, пішли всі, хто хотів піти: хто - у землю, хто - у шоубизнес… Я - в центрі порожнього партеру, перед порожньою сценою, на якій після мюзиклу «Хаєр» залишилися: чиясь перука й кілька вибитих з муляжного трупа зубів.

Перед театром - миготять сніжинки й фари - зимові молекули нічного Міста. Я йду до «Морозка», де колись також тусувала вся братія, а Обломіст, угледівши на грудях Кріса значечок із Джимом Моррісоном, поцілував його просто в серце, й у цю мить був схожий на закривавлені окуляри Леннона, а ця мить була Днем народження мертвого Джима, а Джим ніколи не помре, й так далі, і далі, й далі…

Подайте що-небудь Жертві Концепції на спорожнілому хіднику, який з моменту смерті «Морозка», Моррісона та БЖ не куштував босих ніг і не чув бубонців… Навіть неодекадентське кишло «Ребека», де - у центрі Міста, зауважте! - на тлі занепадницького дизайну, поруч із карколомними цінами для мажорів у меню, та позолоченою молоддю, що за дерев’яними столами смокче Мартіні й зрозуміло змікшовані коктейлі, штрикає п’ять крапок для понту й на тих же столах згодом танцює, терлися пригіповані київські пушери, а також - тут-таки, не сходячи з місця, втерті ґвинтом чи гєричем неформали й муляжі неформалів на шкіряному дивані біля піаніно, - навіть «Ребеку» накрили та цивілізували. У класичний спосіб: підозрілих завсідників (відсотків дев’яносто дев’ять від загалу відвідувачів) мусори почали ледь не щодня пачками виводити й ставити до стіни в найближчому парадняку - на предмет обшуку. Якось загребли і Майка з Пухом. По дорозі один з волохатих штимпів, рятуючи власну дупу (поспіль підставляючи Майка), скинув Майкові пакет. Але діагноз красномовно прочитувався і на Майковій, і на Пуховій мармизах. У кишенях обоє мали офіційні довідки з підтвердженням діагнозу. Їх не обшукували - відпустили на всі чотири боки разом із «призовим» пакетом паскудного малолітнього боягуза. Мені здається, що саме такі покидьки за сприятливих умов пере-творюються на сексотів. Але як наразі він лише втратив свою шмаль. Хочеться вірити, що не тільки попав у бабки, а й потрапив до «мавпника» (щонайменше)! Першою ж у лавах ганделиків-смертників полягла десять років тому від меча комерціалізації «Світлиця» на Узвозі: ніхто не стане терпіти зграю немитих волохатих піплів з ґітарами й ручними пацючками, яка порожняком коптить приміщення протягом світлового дня, не в змозі замовити бодай каву! Але на першому етапі саме це строкате кодло вільних мешканців планети приваблює до кав’ярні екстравагантних клієнтів, які охоче башляють за екзотику. За це, я гадаю, всім нам власники тих серпентаріїв мали б виплачувати пенсію (…подайте що-небудь Жертві Концепції!). Пролетарі всіх країн пролітають! Найближчими до нас були й залишаються старезні, списані з історичного реєстру країни, алкоголіки. Один такий штимп колись у черзі за чорнилом подарував нам вірша, якого я досі пам’ятаю, хоч ніколи не мав аж такої здатності до запам’ятовування. Мужик зненацька наблизився до нас впритул, попередивши, що йому не потрібні від нас ані гроші, ані ковток портвейну в якості класичного «третього» (у своїх не аскають!), та, напираючи на наші сонячні сплетіння важкими похмільними очима, повільно продекламував:

Спасательный катер. Н-на якорь пр-ривстал.

Моторным. Дымком. Потянуло.

Получен был вр-роде. Обычный. Сигнал:

Какая то б…

«Ну вы понимаете… Женщина.» - відкраяв ремарку, скоса глянувши на Джанніс й галантно хитнувшись у її бік з ударною хвилею перегару, продовжив:

… утонула.

Надели скафандры. Нырнули вдвоём.

Со дна пузыр-ри з-закипели.

Шныряли моторные лодки. Кругом.

Подвыпившие. З-запели.

Я переконаний: жоден театр не мав честі бачити на своїй сцені такого трагіка. Він розчинився у повітрі, цей алкаш. А ми ще довго цмулили свій портвейн мовчки в «гадючнику простонеба» - дерев’яній альтанці за лаштунками Хрещатицького провулка (*Прим. - пров. Т. Шевченка). Це була Елегія вічної непохитної байдужості мурашника до однієї довільно обраної мурахи.

Джанніс першою помітила тихарика-наводчика, миршавенького тхорика в цивільному, що прослизнув повз нас кудись угору, а невдовзі розхнябаною ходою прошпацирував вниз. Ми швидко знялися з місця - саме щоби помітити, визираючи з підворіття на іншому боці провулка, ментівський бобик та цілий натовп мусорів, серед яких терся і наш стукач. «Рибний день»… день, коли ці вишкребки ґвинтять усіх поспіль без розбору, бо їм треба виконати план по затриманнях. Нам щастило у відділках: то кімната у Трубі переповнена, а тут іще в дупу п’яних аґресивних рогулів у білих закривавлених сорочках підганяють, ті активно «чинять опір органам правопорядку», й у наших жалюгідних особах нема вже потреби - навпаки, ми лише заважаємо, забираємо життєвий простір у справжніх злочинців; то мусора журналістського посвідчення злякаються; то просто виявляться занадто лінивими, як тоді, у Чикаґо. Була зима, був портвейн, був глухий пізній вечір, й ми саме націлилися посцяти у глибокій брамі на вулиці Костьольна. Тут «стрьомний поліс поґвинтив за щось усіх нас»! Благо, відділок - поруч, через дорогу. Джанніс та Грінпіс відпустили, яко «дєвушек», і не пустили досередини, де було приємно й тепло. «Пиши! - сказав мусор Бухгалтерові. - Що писати? - наївно запитав Бухгалтер. - Ти що робив? - Сцяв. - Ти, курва, розумієш, де ти сцяв?! Це ж центр столиці, серце України! Пиши, свиня!» Бухгалтер старанно пише пояснювальну записку: «Я, такий-то - такий-то, такого-то числа, сцяв у серці України…» З мусором - істерика, а тут іще дві наші «снігові королеви» вчетверте вламуються до відділка, вигукуючи в якості гасел свої вимоги: «Ми дуже змерзли! Або відпустіть наших хлопчиків, або забирайте нас разом з ними!»; а у Бухгалтера - баян на шиї висить на штиб медальйона, тіпа фінічка… Карочє, нас таки відпустили. От, все-таки в Києві ніколи не бувало такого, як у Москві - там мусора взагалі звірі, озброєні проти ненависних «хахлов» дією паспортного режиму! Ми якось працювали у Москві торговими аґентами - тягалися зі здоровенними торбами канцтоварів по усіх можливих фірмах та фірмочках - ними тоді всю Москву було засіяно, особливо - різноманітні провулочки, тупички й підворітні. Собача робота, але, за Київськими мірками, бабки непогані (особливо, в перерахунку на «лимони»). Наприкінці дня ми мали перти з непроданим крамом аж за Ізмайлово - здавати на базі товар та бабки й отримувати свій відсоток. Нас працювало чоловік сорок - й усі, як один, махрові гіпі. Й усі ми офіційно зустрічалися двічі на день на точці, в черзі до хазяїна. Інтернаціональна зупа, вино з кульбабок, ось ми що… Джанніс з розчахненими очима й хижо роздутими ніздрями слухала оповідь Бухгалтера про те, як шизонута московська кокнарниця Антигона трахнула його прямо на Лобному місці, вночі… Масна Дюша з тлустим хайром та ошорним фейсом сварилася з піплами, як торговка… Нарешті ми виходили зі своїм баблом, щасливо уникнувши нестачі при підрахунку, і чвалали до вуличного гадючника біля метро. Там за високими столами ми, навстоячки, як бойові коні, поглинали отруйні god-доґи й запивали їх пивом. І ось до нас підходить хлопчик років дев’яти з кримінальною зовнішністю безпритульної дитини: «Дайтє дєнєг!» - навіть не благає, просто- таки ультимативно виголошує. «У нас нєт дєнєг, мальчік! - Ну тогда купітє кока-коли. - Іді на хуй, мальчік! - Я от дяді Жені! - Молодєц! Іді на хуй вмєстє с дядєй Женєй! - Харашо…» Рівно через півтори хвилини до нас, попри п’яних бомжів, циган, бандитів та кишенькових злодіїв, вуличних повій, пушерів й сутенерів, попри всю цю смердючу потолоч, цілеспрямовано мете здоровенний озброєний до зубів мусор, імовірно, це і є дядя Женя. Пацак з планети Кін Дза- Дза: crimson trousers - три рази: «Ку!» Поруч дріботить наш хлопчик - наша дірява немита карма! «Ваши докумєнти! Ви аткуда? - Ми із Кієва. - Покажитє врємєнную пропіску. Ми только что прієхалі. - Покажитє білєти. - Ми іх вибросілі на вокзалє. - Ілі пятнадцать суток, ілі - двадцать баксов». П’ятнадцять діб… Я добре пам’ятаю, як вміють пиздити дубцями московські мусора, дякую. Отже, «або двадцять баксів». Рівно десять баксів складав наш сьогоднішній денний заробіток. Шляк би тебе трафив, дядя Женя! Ти потрапив у Вічність разом із нами, дядя Женя…