Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана - Страница 3

Всі довкола мене - «справжні чоловіки»! Всі твої друзі, які «чогось добилися» й мають такий вигляд, начебто всі дзеркала в їхніх оселях висять на рівні нижньої частини живота. Щоран ку кожне з цих опудал - перед тим, як відпо лірувати бльондамйодом зуби й зголити з лиця потрійним лезом з плаваючою голівкою свій сон («гроші - товар - гроші - переслідування - втеча - бахбах! - гроші - голі баби: коли відір вуся від погоні, всіх виїбу в дупу! - гроші - бах!

Стовбур кольта охляв безпорадно - ліфт - товар - баби: всі голі, всі тринадцятирічні, всі з молочними цицьками й роззявленими дупами, й одна негритянка…») - кожне з цих опудал прямує до люстра й довго та натхненно роздивляється свій пуп, густу лобковопахову рослинність, жи лавий фіолетовий прутень, загартований по шкірвендиспансерах, й поруч з ним - завжди «мабіла - барсєтка - лопатнік». В «лопатніку» щоранку подумки перераховуються гроші. Це дорівнює спогляданню прутня».

Багато чого знав Макс, коли Мрія роздя галася, й шумувало прибоєм її намисто.

Мрія зняла намисто. Те, що у цю мить пережив кожен, зробило їх без вороття чужими, змінило до невпізнаваності малюнок зіниць, мову поглядів. Вони ковзнули один крізь од ного й стояли спинами. Кожен - обличчям до протилежної стіни, - потирали лоби…

В ньому чорним фламінго злітала вона, а в ній борсалися вогкі тіні.

Череп знову був із кришталю та криги.

Думки текли крізь мігрень пекельним болем, шерхлі змії, що повзають у мозку. Пульсація очних яблук - тортури для невгамованих у своїх намаганнях розширити межі розуму. Мрія щосили стисла скроні - жаске місячне квиління сколихнуло вібраціями болю сфери й півсфери:

Нікуди нам не подітися

одне від одного.

Не розірвати рук, не розчепитися -

падаємо у безодню,

немов астронавти,

котрих розкидало вибухом

міжгалактичного привида, що їх поєднував.

Ми падаємо - Смерть наздоганяє нас,

як будь де…

Мрія дивиться на Макса й не розуміє ані його провини перед нею, ані його привабливості для себе, бо вона його вигадала, вона збудувала собі кін на його раменах.

Врешті Мрія зітхає й віями вимикає мозок.

Мрія й Макс опиняються глибоко під зем лею, імовірно у метрополітені. У вогкій тем ряві просто перед очі - залізні двері з двома табличками посередині, що непевно мерехтять, підсвічені зпід стелі червоною лампочкою.

Перша - чорний трикутник вершиною донизу, облямований білим, з намальованим на ньому фосфоричним черепом та перехрещеними кіст ками. Під нею друга - така сама, але біла, обля мована чорним, вершиною догори. В центрі схематично зображено чорним голомозу голівку кульбабки з трьома порошинками.

Нижче - масна іржавочервона стрілка вниз.

Мрія та Макс дивляться вниз: на дверях писало крейдою: «ЛІТО».

Мрія чує свій голос, хоча нічого вголос не промовляла.

- Як туди можна потрапити?

- Туди не можна потрапляти. - відповідає голос Макса, хоча Мрія дивиться в цей час на його губи: ті не ворушаться.

- Ти щось сказав?

- А ти?

- Я - ні… Так… Не знаю… Так!!! Так, але…

- Я відповів.

- Окі, нехай буде телепатія. Теоретично пройти ці двері можливо?

Макс знизує плечима й виставляє перед собою руку з годинником. Замість циферблата на ремінці - однаєдина кнопка ENTER у своєму природному вигляді.

- Натискай!

Мрія тисне без вагань та думок, ніби її рука робить це сама, відокремлена від тіла.

Зі стелі одразу ж починають сипатися дріб ні камінці, земля з піском, що дуже швидко провокує падіння стелі, та, відповідно, усього, що було над нею (наскільки глибоко під землею все це відбувається, невідомо).

Макс бачить перед собою сполотнілий ма некен, що лежить на білому вапняку горілиць просто неба. Перше його свідоме людське почуття - жах. Через деякий час манекен роз плющує очі. Через деякий час намагається пово рушити вустами. Ще через деякий час - Макс уважно стежить за Мрією - її очі наповнюються вологими кольорами, до очей, мов риби, запливають перші непевні напівсвідомі думки.

Оживають, тріпочуть ніздрі, вії…

Раптом Мрія з різким криком підхоплюється, але одразу бачить Макса і, ще нічого не тямлячи, рефлекторно пляцкає по кишенях у пошуках сигарет. … коли обоє закурюють, він обережно бере її за руку. Намагається говорити буденно: -… слу’, я був звичайним хробаком, який проїдає собі хід у ґрунті, пропускає землю через травну кишку. -… слу’, я була бензиновою плямою, яка просотується крізь ґрунт! І кожна окрема крап ля мене бачила ґрунт обабіч у найдрібніших деталях. Але всі ці краплі та струмочки якось «знали», що вони - різнокольорова бензинова пляма, в якій з цієї інформації утворюється цілісна картинка: вапнякова пустеля з круглими, немов ополонки, антрацитовими озерцями. Біля них зі шпарин у вапнякових плитах витикалися трикутні крихітні квіти лише двох кольорів: бузкового і блідожовтого. Це був блискавичний образспалах цього самого місця, де ми зараз.

Але одразу по тому промайнуло: ми з тобою в купе швидкісного потяга, ти, голий, стоїш на столику, й аж по пояс виставився з вікна догори обличчям - на шаленій швидкості - дивишся на зорі… А потім усе вимкнулося.

- Ти бачила купе перед тим, як ми тут опинилися? -… угу. -… я саме тоді на мить відчув - й водночас побачив себе збоку, - ніби я мчу верхи на ядрі, як Барон Мюнгаузен, у зоряному тунелі…

А по всьому одразу побачив оце все, тебе поруч. Ти так розслаблено спала, була така гарна… я вже хотів тебе взяти.

- По всьому?!

- Треба ж переконатися, що ми залишилися людьми: іди до мене…

- Я не можу…

- Ммм, я знаю, що тобі подобається, ссс сауурозтули ніжки, ооооумпідисюди, мм мкицю - розсунь - ніжки…

Мрія - млява. Макс - ніжний. Алеледве стримуєсебеабине… Прош!Трик!Ну!Ти! її до самої горлянки собою - вже вмить залізо бетонним, - за той манекен. За той жах, який вона змусила його пережити. За те, що він тоді несвідомо, дико хотів той манекен!

Чим далі Мрія зволожується, тим потужніше загусає повітря довкола, тим розпливчастішими робляться абриси довкілля, тим важче Максові рухатися, - спочатку немов у воді, потім наче в олії…

Макс таки знаходить в собі сили подолати цей простір, аби увійти у Мрію…

- Ооооооооооооооооооооооооооооо…

- Ти щось сказав?

Мрія крізь товщу скла бачить Макса, закля клого у шкляній брилі, ніби мураха в бурштині.

Ніби фігурка в брелоку для ключів з прозорої пластмаси. Чи в олії сувенірної авторучки.

Макс незворушний, але по його вибалушених засклілих очах й телепатичних звуках якогось булькання, Мрія здогадується, що він бачить її у такому ж вигляді. Нічого, окрім товщі прозорого шкла (або пластмаси) та одне одного, вони більше не бачать. Від несподіванки обоє ще досить довго телепатично булькають. - атт ккуррва, ми втрапили! - врешті чує Мрія Максів голос.

Мрії хочеться плакати. Але вона не може зробити цього фізично, бо за межами її тіла (якого вона, до речі, теж не відчуває) одразу починається оця прозора субстанція, котра огортає її щільно, мов повітря. Зіниці затерпли й спинилися назавжди. Таким це, принаймні, видається зараз. Дивитися Мрія може лише вперед себе.

- Тіко не плакай. Затопиш сльозами мізки.

- Чорний гумор - це наш метод… А якщо я дійсно заплачу, невже - в себе?!

- Навіть не намагайся перевірити. Хтозна, до чого це призведе? Буде шкода, якщо твої мозки розчиняться в сльозах. Навіщо мені безмозка жінка? Я припиню тебе кохати!

Мрія одразу починає рюмсати.

Через деякий час Мрія помічає, що ридає вголос, сховавши обличчя в колінах й, охопивши коліна руками, розгойдується туди сюди. Від здивування припиняє це неподобство.