Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана - Страница 29

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Кладуу склянкунемовщелепи…

Клаустрофобеї грають в «Зозульку»… Щоран ку наступаєш на одні й ті самі паркетини, мов на розбиті клавіші, на ламкий пергамент крил барроузівських комах…

Щоночі, коли занурюєшся тупо у несвіжу постіль, відчуваєш, як по тобі щось повзе, іноді одразу в декількох місцях, невідомо: чи таргани, чи у тобі прогресує параноя…

Щодня знаєш незмінну топографію кухні, з досконалістю сліпого маніпулюєш предметами, щодня - механічно, тупо й безтямно, щодня - одні й ті самі думки у цьому колесі тупості й нестями… їх декілька лише. Швидше - одна…

Знаєш, як кішка чекає на ніжність? Вона годинами сидить незворушна у темряві й ба чить привидів. Вона притягує ніжність незво рушністю, що тече у лінзах її очей. І коли спіраль всмоктується зіницями, а ніжність затоплює привидів сяйвом свічки, набуває форми, - КІШКА ЙДЕ ГЕТЬ.

І великодушна отрута ніжності скапує на паркетини важким, дивним мереживом - то іспанка, що захлинулася паzадоблем, впала важ ким мертвим птахом на підлогу. Є люди, що ніби танцюють смертельний танок, фривольний та дикий, сповнений магіч ного шалу, яткової фатальності, зболеної краси, танок, що змішує, зриває й знов одягає маски, схожий на фантасмагоричне кужелення змій, на скам’янілість кішки, яка чатує вночі власну душу; танок трагічний, гротескний, відчайдушно ліричний, неначе слимак зі здертою мушлею, - є люди, що ніби смертельний танок танцюють усе життя. Вони не знають надій та розчарувань.

Почварлива, ошорна, неначе скалічена ворона в грозу, кощава чорнокоса жінка, покручена церебральним паралічем, народжує вчетверте.

Напевно, вирізування дитини з черева матері, дитини, яка спить сном зомбі й не знає лона - першого тунелю, де є справжній вибір, істинні світло й темрява, - це теж народження? Мати вчетверте не знає космічного оргазму життя, четверту свою дитину не може взяти на руки, бо то не руки, а клішні краба; у неї немає ані молока, ані слів. Є очі, немов дула рушниць, з яких щойно вилетіли у нічне небо кулі. І є голос на спотвореному обличчі. Голос гугнявий, одно манітний, мов дримба. Тоскний варган. Вібрації дивного виміру людського каліцтва. Жінка ворона, вона танцює дуже повільно, танцює для себе, для своєї Смерти, не знає надій, не знає розчарувань. ЇЇ дитина кричить - жінка сидить мовчки. Втупилася у пустку, наче кішка, що бачить привидів. Вона скам’яніла. Вона чекає на медсестру - доки та спроможеться прийти, притягти за собою на плечах торбу з камінням прокльонів й матюків, нагодувати, помити, сповити її дитину, вивалити оте каміння по серед кімнати… не зачинити за собою двері. Не затишно, коли не зачинені - лише прихилені - будьякі двері…

Жінкаворона в саду каміння. Кілька разів штовхає прозору, мов кришталева труна, пласт масову колиску. Щоб дитина заснула, замовкла.

Споруда із немовлям гуркоче, наскакує на камін ня, утворює з нього нову картинку в калейдос копі відстороненої безтямної самотності.

Хлопчику, яку жінку ти знайдеш собі? Яких жінок гратимеш? Ти, що не знав материнського лона… є люди, що ніби смертельний танок танцюють усе життя.

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Дивлюся у каламутне від туману вікно:

На гілці гойдається паперовий будиночок.

Бамбуковий кістяк, перетинки з матового шовку. Всередині - замість свічки - череп’яний бубонець. Вітер гойдає будиночок - той ледь чутно шепоче голосом японки, що помирає.

Птахи давно сюди не навідуються. Вони зро зуміли, що то не годівничка.

Мариться мені прозорий багатошаровий морфіновий якийсь сон, суцільна чорнуха й декаданс: прозекторська, свічками тьмяно освітлена, повсюди архаїчні якісь хірургічні інструменти й тортурні знаряддя, черепи й кістки, гронами пентаграми навішано де тільки можливо, здебільшого на штативах - впереміш із крапельницями, вітражні ґотичні вікна…

Таємний Орден Чорних Акушерів. Молода пупорізкавамп з пухкими й лискучими фіо летовими вустами й масно пофарбованими віями, схожа у своєму медичному халатикуміні на інтернетперсонажа з «Hardcore! Crazy nurs es in threesome! Dirty anal sex! Group! Oral in deep!», простіше кажучи, з розділу порносайтів для тих, кого за якихось невідомих сакральних причин збуджують медсестри. На згадку про дитячі ігри «в лікаря та лікарню»?.. Лисуватий пан лікар з хтивим поглядом (звичка), з рудим волоссям на короткопалих руках тримає над емальованою посудиною ще живу плаценту з перламутровим крученим шнуром пуповини.

Неохайна клімактерична пупорізка зі скаль пелем у ковбасних пальцях, на одному з яких жевріє широка обручка, а на сусідньому - фаб рична золота каблучка з рубіном із тих, які років п’ятнадцять тому носила переважна більшість радянських клімактеричок. Уві сні мене сягає проста думка: жодна з породіль не бачила своєї плаценти! Молода профура з фіолетовими вустами накладає їх на своє лице як поживну косметичну маску. Еліксир молодості. Платня за мінєти панові лікарю. Пан лікар бридливо пожирає плаценти, неначе ростбіфи, але у нього все одно не встає. Стара вар’ятка з кавалками косметики на жовклих зім’ятих повіках та рубіном на ковбасному пальці їх просто шма тує у кривавій ненажерливій люті, бо їй не пот рібна вже цілюща сила, вона - труп, вампір.

Задушливо, липко мені під вагою видінь, від яких молоко пропадає. Електричний кровообіг сірого й вогкого міста нічого не видко мряка перетворює на попелясту пустелю ковтає гуркіт черева урбанізаційного монстра океан Соляріс це Місто я так люблю а надто у такі надприродно вологі дні коли князь дощу стирає його з мапи осені коли воно просто зникає у мжичці й нежиті апокаліптичної сірості… Ти здогадуватимешся про мене я здогадуватимусь про тебе i все це є Бог сузір’я Ведмедика Пуха я молюся за тих хто в дорозі колись ми на шляху до Криму бачили силу силенну лелек на ланах засіяних соняшниками я молюся за тих хто в дорозі а надто за тих хто пересувається автостопом молюся автостопом i знаю напевне що Бог вислуховує молитви за самогубців наркоманів та нехрещених i я знаю що він не прощає лише причетних до сатанинської офіри аборту дітовбивці залишають на сонці темні плями висиха джерело з молоком та медом квіти й бджоли перетворюються на убійників але що до того людцям легковажним вони шу кають життя на Марсі бо Землі вже несила носити стільки убивць усі ми вирізані з черева матері роздратованими різниками висмикнуто за пуповину сплюндровано дерева наші й будинки у візерунку плаценти закладені ми натомість н акалорiяхтавiтамiнахвиплеканi згідно з наукови ми таблицями всі ми маленькі нещасні комп’ю тери ввімкнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі простонеба непотріб шмаття бо коли жінка народить різ ники забирають від неї дитину заради своїх сатанинських відправ й задурюють голову жінці одпочинь мовляв попереду все життя…

Від неба відколовся синій птах блакитна кулька впала у пивну пляшку блакитне скельце підморгнуло сонцю лиш над Костелом завше іде дощ й риби випливають із кадильниць а очі риб’ячі з ікон шугають в ладан немов у піт рясний що зрошує обличчя священних ликів й крила добрих сил хіба важливо кожному на світі матір мати (біологічна матір, зрозуміло, є у всіх): я вийшла з шумовиння мої діти з моря їх виховали мушлі та дельфіни а мене лише жага до волі… Настане літо й запашні коноплі у Місті Мертвих зазеленіють солодкою тишею повні долоні отрути широкорозкритi зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настане літо спека у мертвому Мертвому Місті перетворить кожну мить гудіння комах й цвітіння конопель на марсіанські хроніки настане Літо з духмяною зливою що перетворить Місто на джунґлi й ти моє оленятко вперше побачиш мене тата братика й нашу шалену кицю… Блукають марення, чіпляються прозорими, неначе вітер, шатами за вiти й траву; мов очне яблуко за дощовими ґратами - душа сховалася - без кісточок кавун, вогкий, теплий i благає дива: хто розіб’є? хто висмокче весь сік? Залишиться яйце - народиться дитина. Горіх зрубають й порахують вік моєму родові сини, дочки, онуки - гілки в очікуванні золотих плодів. Хтось виросте митцем й змалює мої руки, що носять воду та годують голубів. Коли народить перша з роду - заховає мою сорочку обережну та свічки. З землі, де поховають дерево життя, могутній рід зросте, приречений на щастя… Зелене сонце сліпить очі золота вода стоїть в долонях берегів, мружиться, мов кіт на м’ясо, воркотить повітря, легенький вітерець волоссячко пухнасте ледь ворушить: синочок мій сміється й хмарки хапає: буде тихий дощ; крильця метелика в моєму животі й летять прозорі кулі моїх снів.