Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана - Страница 11

Недороманія прози життя текстів мозаїчного повсякдення фетишизму повсякденного дріб’яз ку - друзок обгорткових декорацій манія склеювання слиною павутиння розірваних поці лунками фраз - листів з кислотними марками й кольоровими штемпелями відправлених до запитання в небуття літачками й човниками силою смертності слова: де Ти? Мрія не хвора на «жіночу логіку» - вона хвора на якийсь душевний аутизм. І в шкаралупі цього аутизму ледве жевріє, нашорошено прислухаючись до найменших власних реакцій («Хто живий у цьому світі, хто тут має серце в грудях?!»), крихітна іскра її жорстко уніфікованого «я». Це «я» оточило себе паперовими конструкціями, нагармузляло хитровиїбаний складносуряд ний макет зовнішньої особистості, якою захоп люються довколишні (а з любов’ю, приязню чи неприязню - не суттєво). І ось, бавлячись зі сценографією та костюмами, її непомітне, невизначене, незрозуміле, майже прозоре «я» з цілковитою переконаністю вважає цю спо руду власною тривимірною галюцинацією.

Маленький режисераматор, який зловтішно маніпулює людськими шаблонами, створюю чи неоковирний колаж образу жінки на Екс периментальній Сцені Сприйняття однопле мінників.

Мріїна мама колись носила на шиї все редині прабабчиного медальйона дитячу стал ку її лляного волосся. Вона загубила того ме дальйона на якійсь зґвалтованій годиною пік київській вулиці. Згодом Мрію часто випад ково знимкували знайомі та незнайомі люди.

Знайомі фоток не віддавали. Все це розвинуло у Мрії стійку параною, хворобливе відчуття, що кавальчики плоті, шматочки її образу блукають десь по світу, невідомо в чиїх руках, під приці лом чиїх поглядів, думок, почуттів, намірів. Ця розкидана мозаїка певної частини її макету іноді викликала в ній почуття власної розібраності, відкритості, неповноти, беззахисності. А іноді здавалося, що це були не фрагменти макету, який можна зіжмакати й викинути, а живі частки її маленького прозорого «я». І саме через їхню втрату «я» перетворилося на епатажно зарозумілого шизоїдного режисера ілюзійних нагромаджень. І найважча Мріїна проблема: вона насправді не знає, чого хоче! Вона може сказати, чого не хоче, але якось зізналася собі (маленьке «я» стікало своєю прозорою кров’ю в конвульсіях цього зізнання), що не існує в житті жодної з теоретично відомих ситуацій, яку вона не змог ла б пережити. Мрії нема чого втрачати: у неї нічого нема. Принаймні нічого цінного, нічого, вартого життя. Схоже, у Флеша достоту ті ж проблеми. Мрія та Флеш такі яскраві й гарні, що їм нібито апріорі все дозволено за якоюсь уайлдівською гедоністичною формулою, тому ніщо не має для них переважної цінності. Обоє живуть з доброякісною пухлиною суїциду, й тому в них обох відсутня межа страху. Це також знецінює все, чого торкається прозора іскра «я».

Будьякий дотик перетворюється на звичайну констатацію факту. Залюбки зміняю на вибухове здивування…

Мрія та Флеш на скуйовдженому ліжку.

Після виснажливого факу вони водночас, не змовляючись простягують одне одному вивер нуті сподом руки, демонструючи білі риски шрамів на казнаскільки разів утятих венах (там, де у Мрії найінтимніша, найулюбленіша ерогеннопатогенна зона). «Це - не для того, щоб померти!» - в один голос вимовляють обоє й сміються. Мрія та Флеш доходять згоди: кровопускання класно втуляє мізки й попускає пошматовану психіку. Тут Мрія нарешті зму шена зізнатися собі, що вони з Флешем на диво схожі. В обох невпинно тече збочена краса тяжіння до саморуйнації та суїциду.

До відчайдушновибухового дестракшну з єдиною метою: виокремити себе з людської протоплазми, army of zombies. Флеша тягне до руйнації, попри його внутрішню граційність.

Мрії подобається створювати й руйнувати, але, будучи затятою фетишисткою, вона часто виконує лише першу частину вистави, внаслідок чого її макет іноді уподібнюється еклектичному вівтареві урбанізованого неоязичника. І зали шається таким доти, доки Мрія не змусить себе повикидати принаймні половину цього мотлоху. Маленький режисер засмічує сцену.

Його брат чинить так само: всю сцену завалено наслідками алкогольних руйнацій. Театр латентного суїциду - театр одного актора, розвантаження напруженої свідомості, якій несила чинити опір довколишньому пресингові Пересічності й Правильності. Цьому сельовому потокові, цій пульпі аудіовідеоречового лайна та сміття - рекламі, друкованому слову, обгорткам, пакетикам, призовим кришечкам, тампонам, піццам, мобілкам, спрайтам, інтер нетам, брітніспірсам та дженіфедупезам. Ти хочеш посміхнутись? Клікни на двокрапку й праву дужку. Твій смайлик відповзе у Павутиння й притягне за собою віруса за вушко або рекламу крему для гоління… СПАМ ГОСПОДЕНЬ! Хто тут АДМІН?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!?

А Рут? Він розумний хлопчик: добре знає, що йому від життя треба. Вчиться, працює - все як слід. Схоже, не надто переймається своєю неспроможністю якось вплинути на стосунки Мрії та Флеша. Запропонував Мрії називати Флеша Флешбеком. Обчитався Та том Карлом і тепер експериментує зі своїми магічними здібностями - неначе з помсти - крутить Флешем та Настею. Якось добився того, що п’яний Флеш ледве Настю не зарізав.

«Малолітні ідіоти!» - думає Мрія, свідомо відокремлюючись від розборок: швидше за все, років десять тому вона сама у схожій зупі варилася… … перше шкільне кохання було чоловічої статі. Викапаним Джоном Ленноном - чим користалося з усією притаманною п’ятнадцяти літнім зухвалою наївністю. Він - за часів, коли могли вижбурити зі школи тільки за відсутність котроїсь деталі шкільного одно строю - підкреслював свої уподобання дов гим хаєром, носив леннонівські окуляри (дій сно був короткозорим) і канонічний білий леннонівський костюмтрійку. І де він його надибав, - може, у татовій шафі? Коли не співав (Бітлів, ясна річ), дуболамна черні гівська шестиструнка не злазила з його пра вого плеча - гарно розвиненого, втім, як і ліве і вся статура в цілому, в чому легко і неодноразово можна було переконатися на уроках з фізкультури. Він був заколотником, страйкарем, бунтівником - революсьйоне ром в очах пересічної дівчинки - «неофітос постреволюсьйон», котра безпомилково ті флюїди вловлювала від нього; відчувала, що він має життя, відмінне від звичного, як життя ньюйоркських неґрів чи племені бушменів від існування великого радянського народу; що він знає секрет інакшого часу і простору, володіє таємницями вибухів і свободи. Кохання княжни Мері до Джона Леннона - у Подерв’янського міг би виваятись черговий шедевральний опус з такої нагоди. Чотирнадцять років - це діагноз. Агресивнонедоумкувате довкілля ледь проглядає крізь стільники прочитаних класиків. Є люди, чиє життя подорожує крізь час й простір, а моє - ні. Моє життя лежить у сейфі. Або у шафі. Хтось має його відімкнути й випустити у час і простір. Так я гадав, поки не зрозуміло, що я сама повинна своє життя звільнити. І тут мене врятувала ненависть до ув’язнених птахів - взагалі до домашніх тварин так званих декоративних порід. Адже ніщо не зрівняється з жахом недієздатної істоти, коли у ній прокидається клаустрофобія. Поховані заживо цяцьки, іграшки, манекени…

Світ повертається щоранку у плоть Мрії й щоранку висаджує сейсмічнолагідним подихом очниці стулчастих молюсків на річковому дні.

Мрія плекає кожне вигадане кохання, мов кішка, що вилизує своїх кошенят. Химерні візерунки її болю нагадують малярство дитини: в сльозах дитини небагато солі, й тому душа, доки ще не перетворилася на сільницю, нагадує сліпучо білий глек… Не варто вважати, що печальні історії, виткані лиховісними передчуттями й сомнамбулічними відчайдушними вчинками, трапляються лише з кращими представниками людства. Це уявлення літературне. Схеми сце наріїв лиха й містерій болю, скалічених вітриль ників любові - всесвітній морок, виплес кується далеко за межі каструлі з борщем й квітчастої ковдри на двоспальному ліжку.

Біда облуди блуду ритуальним гіпнозом являє себе навіть і не таким, що не мають сили, всім вітрам відкриті: жорсткі гравці потойбіччя довільно обирають цілісних, міцних, таких, що не тямлять, куди свою силу подіти, до чого прикласти. Оскаре! Не лише жінки прагнуть продовження історій! Ти надто захоплювався чоловіками (що й зрозуміло: чоловіками не захоплюватися неможливо!), щоб відзначити: люди - всі однакові. До смерті кохають тих, що відчули мить утечі - мить дозрілості людини до розлуки, до втрати. Але на таке мало хто здатен.