АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 38

«Наш досвід показує, що більшість речей закінчується смертю».

А щодо викраденої брошури, то він цілком коректно заповнив графу «видано-коли-кому-з-якою-метою» і лише дописав від себе:

«Полишаючи сей кляштор назавжди, я правом, даним мені праведною спільнотою, відпускаю гріхи братам і сестрам і заодно знімаю із себе відповідальність за блаженні їхні душі, що їх, сподіваюся, не омине ласкою отець наш небесний, прихильний до всіх калік і потопельників, забитих блискавкою чи копитом скаженого мула, до послизельників, порізальників, потру'ників, а так само й погорільців. Блажен, хто перейшов крізь полум'я очищення! До зустрічі в раю! Воздається вам за науку! І дякую за інструкцію».

— Наліцо, — додав закумарений кореспондент рідною, вочевидь, мовою (треба було негайно забирати Коку і валити в якийсь темний куток, бо ми вже були на межі обопільного виснаження) — всє прізнакі мозаічєской псіхопатїї, а псіхопатов ніззя совокуплять с астенікамі, ето даже рібьонок знаєт.

Зненацька з-під стола почувся нескладний чи то спів, чи то стогін забльованого хлопчини (певно, штучне дихання методом «рот у рот» таки дало свої результати): «Не плач, мати, не журися, бо вже син твій оженився, та взяв жінку паняночку, в чистім полі земляночку, і без дверець, без віконець, та вже пісні вийшов кoнець… (а далі в хлопчини, вочевидь, перемкнувся канал, бо закінчив він цілком несподівано) Танцювала риба з раком… А хто мене не полюбить, трясця його матері!»

Загадковість останньої фрази схвилювала навіть червонохресних сестер Полі та Ксену — вони полізли під стіл отирати пацана з блювотиння, мабуть сподіваючись, що він усе ж може ще придатися самотньої новорічної ночі.

— Ще одна версія останньої пісні Лілі Марлен, — прошепотіла Кока, мабуть, маючи на увазі хлопчачі рецитації та принагідно всовуючи мені свій верткий, оздоблений сріблом язичок мало не в мозок, туди, де знаходяться центри, відповідальні за виконання громадських обов'язків та обманних рухів.

Тимчасом конференційна тітка, випавши з течії діалогу, який вона провадила останні півгодини сама із собою, вереснула, розмахуючи паростком цибулі:

— А тепер маскарад! Усі на бал-маскарад! Скоро Новий рік!

Маскарад не забарився.

Переодягання відбувалося тут же за столом і зводилося здебільшого до роздягання.

Замасковані сестри-жалібниці постягали фартушки й чепці, розпустили волосся — у Полі воно виявилося чорним, з прожилками сивини і від природи крученим, а Ксена мала хлопчаче каре медвяного відтінку, яке їй дуже личило б, якби вона менше розкривала дзьоба (із закритим ротом вона була така мила дівчинка).

Хлопчина, отертий від стружки, можна вважати, лежав тепер в оновленій подобі, а кореспондент, попорпавшись у наплічнику, дістав і почепив метелика, чомусь у білий горошок.

Я начепив окуляри нічного бачення, в яких ні фіґа крім розмитих зелених плям не було видно.

Кока скинула халат, і сукня заблищала всіма своїми лелітками. Просто. На здоров'я.

Найсміливішою виявилася конференц-пані — наркоманка-неофітка, німфоманка-кармелітка, безнадійна ревнителька кореспондента, вона стягнула через голову свою факультативну сукню (зачепивши й обірвавши при цьому накладну, скручену калачем косу) і залишилася в прозорій комбінації, крізь котру просвічували рожевий бюстгальтер, мережані панталони і плюсклий живіт. Здасться, жінки в літах підсвідомо намагаються використовувати відразу і потяг, і відразу: обидва ці стани, дарма що полярні, мають магнетичну природу. З усього було видно, що нашому бравому журналісту сьогодні не відкрутитися ніяк. Ґвалтований у ворожому полоні, тепер він мусив витримати ще один ґвалт — коаліційний.

Чекати довше не мало сенсу. Я взяв Коку за руку й повів у її купе.

Чекати довше не мало сенсу. Ми лише похапцем обійнялися.

Чекати довше було просто неможливо. Ми роздягнулися миттєво (причому я примудрився залишитися в самій портупеї і, певно, виглядав, як один із ренесансних херувимів, яким тогочасні живописці геть утилітарно прилаштовували крила шкіряними ременями, та я не мав ніяких крил, зате у мене була цілком пристойна альтернатива, що нею я і скористався, обернувши Коку обличчям до вікна й дозволивши спертися на столик, а крім альтернативи я ще мав пару вправних рук, яких було явно замало на всі жіночі принади, та найдорогоціннішими заопікуватися все ж вдалося, і наше легке погойдування, набираючи сили й амплітуди, якось непомітно увійшло в ритм із метлянням роздовбаного вагону, що тепер уже прямо асоціювалося із надсадним підскакуванням старої шльондри, а отже вимальовувався, бодай провізорично, груповий секс: я, Кока, метафорична курва, оперезаний ременями херувим, цісарсько-королівський вагон — ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся, ЇбАтися, ЇбАтися, ЇбтИся… — і стрімко злилися, і кохалися швидко, скоро, хутко, красно, бистро, часто, прудко, шпарко, гінко, щодуху, галопом, невпинно, притьма, прожогом, чимдуж, сторчголов, швидкома, навзаводи, бігцем, ґвалтовно, жваво, енергійно, живо, юродиво, дико, серйозно, сердечно, драстично, фантастично, маніакально, знуджено, вимушено, колоквіально, скептично, механічно, ніжно, сніжно, свіжо, байдуже, але, мій любий друже, я скінчив швидко дуже, надто швидко, непростимо швидко — чи то був так заведений попередніми пестощами, чи то трава із алкоголем так подіяли, а чи то бахкання лимонадних корків, що зненацька почулося, увімкнуло в моїх отруєних спермою мізках рагульський лозунг «Кінчити на сам Новий рік у нуль годин — це круто, це круто, це так круто, що просто кінець…»

Не знаю.

Але я кінчив.

І сказав: «Fuck».

«Перестань, — сказала Кока. — Ти що, маленький?»

Помовчали.

«Палит', - сказав я. — Після ґанджі завжди…

«Сушняк конкретний», — сказала Кока.

Помовчали.

«Хочеш води?» — сказала Кока.

«Яке твоє справжнє ім'я?» — сказав я.

Помовчали.

«Кока, — сказала Кока. — Хоча в інших культурах у мене тисячі імен: Евка, Ґанеша, Синкопа…

«Досить», — сказав я.

У двері загупали. Кока відчинила.

В дверях стояв кореспондент, розкуйовджений, перекошений, з метеликом, який тепер нагадував радше ентомологічний експонат, аніж деталь гардеробу, та розіпнутою ширінкою.

— Блядь! — сказав він. — Самі то в темряві любитеся, а ми що, не люди? Вимкніть же світло!

Можливо, це був саме той момент, коли треба бити чолом у перенісся і казати «Пашол вон», та я лиш витиснув із себе «Добре, іди спи». Якось нечасто вдається мені скористатися непоганим знанням іноземного кіно.

Однак кореспондента, здається, круто висадило на ізмєну, і прийшов він зовсім не за світлом, чи то пак темрявою, бо раптом почав оповідати вже знайому нам історію, але оповідати слово в слово з усіма зворотами, особливостями пунктуації і стилістики, на які сподобився годину тому:

— От шкода, що зараз темно і у вікні можна побачити лише власне відображення, немов би це закіптюжене скло було якимось незримим бар'єром, яким Бог превентивно відгородив нас від споконвічного мороку зовнішньої ночі, бо ми власне проїжджаємо славною місциною, де нещодавно трапилася макабрична історія з тих, що завше трапляються, коли людина самонадіяно переконає себе, ніби промисел, який, подібно Духу, віє там, де хоче, супроводжує її повсюди, оскільки повинен віяти саме там, де вона в цю мить перебуває, забуваючи, що окрім зовнішнього мороку існує наша внутрішня пітьма, і навіть, якщо засяє в небі тисяча сонць, то й найближчого закапелку нашої душі не освітить, бо крізь закіптюжене скло наших зіниць…