АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 33

Мушу визнати, що майже до самого кінця я не усвідомлював мети мого чернечого буття. Той безлік дрібних речей, яких мені випало несамохіть навчитися, в раціональному світобаченні не знаходив жодного, ані практичного, ані містичного застосування. Я просто покладався на незбагненність ідіотського промислу. А той і справді виявився незбагненним.

До того ж, признаюся відверто, ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою (кажеш: «Від мене нічого не залежить, хвала Господу», — і пензлюєш по трупах), але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу Чий.

Отож з огляду на все сказане, не варто дивуватися, що, навіть підпаливши сигаретою монастир і спостерігаючи, як стоїчно, без звуку згорають у його вогні брати і сестри, я ще зовсім не орієнтувався в суті своєї місії (хоча те, що мене готували тут до місії, і то до місії особливої, не викликало навіть секундного сумніву).

І аж у найостаннішу мить, коли вже готовий був завалитися дах «річкового вокзалу», а стовпи ліхтарів палали, наче факели, із самого серця полум'я вилетіла і впала мені до ніг невелика книжечка. «Інструкція Повернення» — було написано на обгорілій обкладинці.

Подивувавшись мужності й дисциплінованості того з монахів, хто в останню і не найприємнішу мить свого життя зумів все ж виконати передсмертний обов'язок, я зрозумів, що тут мені робити більше нічого і побрів геть від згарища, що вже проростало чорними ребрами на місці, де лежав раніше монастир.

Я повертався полем, яке виявилося направду безконечним, живлячись злаками і коренеплодами, полюючи іноді на ласок та кротів, п'ючи росу й дощівку і читав, вивчав, запам'ятовував «Інструкцію». Я визубрив і розтлумачив її всю, від корінця до корінця, від титулу до кінцевих приміток, поданих петитом; я міг би повторити її слово в слово навіть розбуджений посеред ночі; я, зрештою, міг би навіть наосліп переписати її при потребі.

Одного я знати не міг: на останній сторінці, яка обгоріла трохи більше за інші, був постскриптум.

І в ньому, можливо, йшлося про найважливіше.

Він був межово лаконічний. Надто лаконічний і надто маргінальний, аби вціліти у вогні.

Він вартував усієї «Інструкції» і всього монастирського вишколу.

До того ж він простий, як яєчна шкаралупа: «Р.S. Повертатися необов'язково».

Чи в тому, що я його не прочитав, також була незбагненна ідіотичність промислу?

Радіо Ґаґа

Він з'явився пізно, коли я вже лягав спати. Однак я зрадів йому — ми не бачилися кільканадцять років і листувалися рідко — ні він, ні я не були фанатиками епістолярного жанру, а якщо й надсилали час від часу якісь раритетні поштівки, то радше задля обміну поліграфічними курйозами, аніж заради примарних повідомлень.

Пам'ятаю, одного разу отримав від нього фото двох самогубців, які взявшись за руки скочили з даху і втелющилися в мікроавтобус Pizza Hut. Однак родзинкою, річ ясна, була не сама фіксація парного суїциду — такі дурниці нас не цікавили, — а його приписка, ніби цей випадок стався «на вулиці… святого… гм… Петра…» (зберігаю стилістику оригіналу). Це й справді здавалося парадоксальним, оскільки всі реклами, афіші й вивіски на поштівці були підписані ієрогліфами.

У відповідь я надіслав йому знимку залізничної катастрофи 1895 року на паризькому вокзалі Монпарнас, коли паротяг, протаранивши станційну стіну, вилетів на перони сабвею. Я не залишився в коментарному боргу і додав до поштівки докладну історичну довідку, згідно з якою той потяг їхав зі Львова (існував свого часу такий славнозвісний Східний експрес), та за всіма реляціями трансагентств таки доїхав до пункту призначення, що ним був ніякий не Париж (Париж — транзит), а невелике містечко на південному узбережжі, де, як подейкують, того ж таки дня злетіла у повітря новозбудована ратуша із колекційним годинником, у якому найбільшою цінністю вважалася фігурка п'кної смртічки. Це дало підстави тодішній жовтій пресі галасувати про т.зв. «галицьких сепаратистів-терористів», та оскільки справа продовження не мала, злі язики змовкли.

Отож я втішився його візитові, не зважаючи навіть на пізню годину.

З несподіванки обійняв його й поплескав по спині, чого колись він страшенно не любив, однак сьогодні зволив не помітити мого промаху.

Привіз мені повну торбу дитячих забавок. Сказав, що його діти вже виросли з такого віку, а мені незабаром усе це добро знадобиться.

— У тебе є діти? — з недовірою запитав я.

— Д-д-ві д-д-дівчинки. А що тут д-д-дивного? — На деяких літерах він затинався.

— Та нічого, просто ти ніколи не говорив про це.

— Т-т-та не б-б-було про що г-г-говорити. Народилися, виросли, і всі д-д-діла. Скоро вже заміж зби-би-биратимуться.

Я не став його розпитувати, як звати дівчат, скільки їм років, де навчаються тощо — між нами таке було не прийняте і, може, навіть неприйнятне. Не став я також розпитувати, звідки він дізнався про вагітність Meowth. Якось там собі дізнався — справа нехитра — та ще й, бач, притарабанив повну торбу іграшок. Усе це було неспроста. Все це означало щось, і то щось неабияке, та я був надто збентежений, аби вдаватися в розмірковування.

Ми перейшли на кухню, я поставив перед ним пляшку коньяку, а собі налив кефіру, з чого він вдавано і коротко реготнув, але розвивати цю тему з делікатності не став. Та за найвищим рахунком нам взагалі не було про що розмовляти! Проте залишалася ще мета його візиту. Навіть якщо до кінця зустрічі вона залишиться у сфері невисловлюваного, однаково це щось та означатиме. А його загадки мені розгадувати не вперше.

Аби чимось зайняти себе і заразом створити видимість нормальної зустрічі старих приятелів, я почав перебирати подаровані забавки. Зрозуміло, весь цей дівочий спадок мав яскраво виражені гендерні ознаки — потвори-Барбі (2 штуки, без партнера); якісь обридливі латексні немовлята, виготовлені з усіма анатомічними подробицями, так, ніби призначалися для педофілійних секс-шопів; не менш збоченський лікарський комплект, до якого окрім шприців із затупленими голками, фонендоскопа й пластикового термометра входили ще й гінекологічні щипці, набір естетських скальпелів і циркулярна пилка для розпилювання черепних кісток; конструктор Lego, тематично пов'язаний із побутом наркодиспансеру; політкоректний Карлсон — з монголоїдними рисами, кульгавий, з кульчиком у правому вусі і написом на футболці «І have AIDS».

Мою увагу привернув було просторовий тривимірний хрест без будь-яких ознак іграшковості, але мій гість швидко відібрав його і кинув у загальну купу.

— Це так з-з-званий Threed-d-deecross t-t-trans-s-s-for-mer, — поспіхом сказав він. — Це р-р-радше для тебе, а не для м-малого.

Я, може, й розпитав би детальніше, що то за трансформер, призначений для мене, але те, що приятель знає навіть стать майбутньої дитини, відбило в мене охоту розпитуватися.

Аби полегшити собі розповідь про безіменного приятеля (бо імені його я називати наміру не маю), мушу бодай коротко описати його. За освітою він був дантистом, однак працював ковалем у декоративно-оздоблювальному цеху. Згідно із своїм дипломом мав чудові білі зуби, а у відповідності до нового фаху — трохи приплюснуте, немов здеформоване зайвим ударом молотка обличчя. Носив бороду, завжди трохи обсмалену на кінцях, і перстень, куплений колись у циганів. Навряд чи я здивувався б, якби виявилося, що тепер він торгує кіньми або грає на тоталізаторі.

Його стоматологічне минуле дивним чином виліковувало карієс і пародонтоз у всіх теперішніх знайомих. З огляду на це я мав би підтримувати з ним тісніші стосунки, однак наш ефемерний зв'язок, що вимагав саме таких, поодиноких контактів, видавався мені важливішим з-з-за г-г-гіґієну jamy ustnej.