АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 10

(А зараз змінимо ракурс, аби оповідь була зрозумілою.)

Федот показує ЙОМУ, як грати на роялі. Буквально кілька акордів, простенькі мелодії — як приклад чергування клавіш. ВІН наближається до інструменту і пробує повторити. Із здивуванням відзначає, що і його доторки породжують звуки, ба більше — звуки навдивовижу приємні, хоча й ніколи раніше не чуті. Його кінцівки ще не вловлюють зв'язку між вибором клавіш та характером звуку і працюють зовсім не так, як у Федота, до того ж підсвідомо ВІН намагається натискати лише білі клавіші, а тим незвичніше звучання.

— Старий, — каже Мох, — ти, це саме, не зациклюйся тільки на білих, бо це вже буде галімий концепт.

— Ты просто следи за звуком, — додає Федот…

— Да, — перебиває Мох, — тоїсть, який саме більше подобається, той і старайся злабати.

ВІН слухняно пробує. І хоча й далі не наважується тиснути на чорне, дивні політональні гармонії народжуються все впевненіше і ніби мимохіть.

— С тебя получится хороший музыкант, — запевняє Федот. — Ты быстро учишься.

— Саме головне, шоби тебе самого перло, — уточнює Мох.

Перло. Впирало. Цікаво, як це. Але ЙОМУ подобається. Подобається дедалі більше.

— Ми лишимо його тут на ніч, — звертається Мох до Федота, — хай чувак привикне.

— Ну да, пускай остается, — відповідає той. — И ключ можем оставить.

Коли вже всі збираються йти, до помешкання заходить якась усезагальна знайома і з порогу починає вибалакувати свої жіночі і не дуже справи — продюсер, чоловік та інші жлоби, а потім новий диск «Преторії», папса галімая, і рагульський прикид «Сестричок» на останньому концерті, і чорний PR «Отходняка», при чому 333 FM вже зовсім скурвився і радіо Moxa — єдина альтернатива, але бабок нема й доводиться робити остопизділу рекламу, а Джанко вже зовсім охуїв і накурюється на ефірі до чортиків, учора вночі його висадило круто на ізмєну, і він такого нагнав! Добре, що вночі небагато слухачів, а коли ви, хлопці, даєте свіжий live, і що, у вас новий клавішник?…

Навіть уві сні він майже нічого не розуміє, хоч якимось чином відчуває, про що йде мова, бо Мох і Федот часто сняться йому, і в їхні справи він так чи сяк уже заангажований, але цієї жінки він раніше ніколи не бачив і його охоплює злість, навіть не тому, що вона говорить безперестанку і голос її майже заглушує звуки рояля, а тому, що в її незрозумілих словах так багато отих надлишкових деталей, від яких — потерпає він — цей загадковий світ і справді може розлетітися на шматки, а зараз, саме зараз, чи не вперше, йому б цього дуже не хотілося, що більше — він волів би залишитися в цьому світі-сні якомога довше, бо вперше з'явилося щось (ці звуки), що хоч якось компенсує відсутність запахів, і його злість до жінки ґвалтовно перетворюється в ненависть, а далі — в чисту агресію, і йому хочеться не просто прогнати її звідси, надававши ляпасів, а дослівно, буквально — розірвати її на шматки, він уміє це робити перфектно — один стрибок, перегризти шийні хрящі, і здобич готова.

Він прокинувся, все ще трусячись від припливу адреналіну, й довго не міг прийти до тями. Потім виліз із лігва, потягуючись на ходу, обнюхав усе довкола, а потім ретельно, як завжди, помітив територію сечею.

Зовні мело дрібним снігом, і вчорашні запахи майже вивітрилися.

Віяло зі сходу, тому навіть він, досвідчений і хитрий білий арктичний вовк, ніяк не міг почути, як із заходу, і з півдня, і з півночі його вже оточують материкові мисливці, озброєні рушницями, рогачами, капронними сітками і — деталь воістину надлишкова — бутафорським дерев'яним мечем.

П'ятий поверх

Моя сусідка з п'ятого поверху (сам я живу на четвертому) якраз оббирала шкірку з помідорів, коли ті двоє суїцидників пролітали повз наші вікна. Тому вона їх не бачила. Це з'ясувалося, коли поліцейські проводили опитування. Їй пощастило.

Сам я їх теж не встиг зауважити, але… але ці придурки зачепили мою Alcea rosea L. var. nigra Cav., яку я виставляю під сонце на підвіконня. Ідіоти. Напевно — японці: ці полюбляють стрибати з хмарочосів замість того, аби тихо-мирно зробити сеппуку де-небудь у супермаркеті. Я бачив їх. Себто те, що після них залишилося. Після них і після мікроавтобуса з піццою, в який вони вдовбасилися. Pizza Hut! Pizza Hut з японцями, враг його візьми. А може, й не з японцями — яка тепер різниця.

А мій коханий вазонок лежав поруч на тротуарі цілком знищений. І хто мені відшкодує збитки? Страховий інспектор казав, що вони не займаються такими справами. Козел. Я б скинув його слідом, якби не поліція. Стільки поліцейських набігло — жах! Оточили все довкола, розпитували всіх, ніби мешканці могли щось вдіяти. Мабуть, підозрювали, чи хтось не допоміг тим ідіотам. Але це ж очевидний абсурд. Кому б вдалося зіштовхнути двох здорових хлопів з даху? Тим більше, що скочили вони, взявшись за руки. До речі, вихід на дах у нас завжди зачинений, тож невідомо, як вони туди пролізли. Оцим би мали займатися поліцейські, а не випитувати, хто чим займався в той момент, коли…

Цікаво, чи вони хоч дивилися, куди скачуть? Власникам піццерії збитки, звісно, відшкодували. А мені — ні. Де я візьму тепер Alcea rosea L. var. nigra Cav.? Мені колись привіз її з Малої Азії знайомий ботанік. Привіз маленький паросток, і я доглядав його, як дитя, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти (a propos хімічний склад Alcea rosea L. var. nigra Cav. ще й досьогодні маловивчений, відомо тільки, що в ній міститься нешкідливий слиз і дубильні речовини).

А сусідка з п'ятого поверху нічого на підвіконня не виставляє. Їй пощастило.

Вона дуже мила — завжди усміхнена, приязна і ввічлива. Завжди вітається першою. Іноді навіть питає, як мої справи. Я розповів їй про своє нещастя з вазонком, однак вона лише похитала головою — певно, ще мала шок. Ну звісно, кому ж приємно дізнатися, що повз твої вікна оце щойно пролетіло двійко самогубців. Та ще й та піцца…

Мені страшенно цікаво, хто з наших мешканців замовляє піццу. Сам я її ніколи не їм. І сусідка з п'ятого поверху вже напевно — ні. Жінка такого класу не може їсти піцци. Ну, сир там, овочі… Бач, навіть шкірку з помідорів обирала. Ні-ні, не вона, руку на відріз даю. Бо люди, які замовляють піццу, не викликають у мене, чесно кажучи, довіри. І симпатії не викликають.

Майна в мене не так уже й багато, тому я дорожу кожною річчю, якою володію. Тим більше, якщо це вазонок — живе створіння все-таки. Якби це був, скажімо, дідовий годинник, що стоїть у мене на столі, я б не так жалкував. Але де ви бачили, щоб хтось виставляв годинник на підвіконня? От і я про те ж. А знайомий ботанік навряд чи ще колись приїде — він живе в цілком іншій частині світу, та й подорожі до Малої Азії, мабуть, занедбав. Я чув, тепер він майже безвилазно сидить у карпатських горах. Для мене це дивно — уявлення не маю, чим там можна займатись. Я не люблю гір. Щоправда, ніколи там не був, але однаково — що можна там цікавого побачити? Й Alcea rosea L. var. nigra Cav. там не росте. Я намагався розповісти про це сусідці з п'ятого поверху, але вона вибачилась і зачинилася в своєму помешканні. Не інакше, як наслідок шоку. Жінки, вони вразливі. Тим більше жінка такого класу, як ця.

Ще кілька днів подію жваво обговорювали в коридорах і ліфтах, а потім усе вляглося. Чужа смерть якось не дуже вражає. От візьмімо цього… як його… Спінозу, чи як там… Випив, кажуть, цикуту. І що? Тепер це просто історичний факт. А людина ж, мабуть, мучилася, і різь у животі страшенна від цикути, напевно. Ви тільки уявіть, що цю гидоту випив хтось із ваших близьких! Або, не дай Боже, ви самі перехилили келиха з отрутою. Це ж трагедія, справжня трагедія, кажу вам. А двійко мертвих японців (чи не-японців, байдуже) в мікроавтобусі з піццою — так собі, кримінальна хроніка, не більше. Як оті заголовки в «Експресі»: «Тато маму зарубав, на городі закопав», «Відрізав дружині голову й пішов із нею на дискотеку» (з ким, до речі, — з головою чи з дружиною?), «Бабця вчаділа разом із внуками» і те де. Ну, не торкає воно якось, навіть коли намагаєшся уявити собі усі ті жахіття детально. Не торкає. А от загибель простого вазонка, коли він твій — це справа куди серйозніша. Тим більше, якщо це єдине живе створіння, з яким можеш жити. Я намагався пояснити це сусідам, коли ще тривали оті пересуди в коридорах і в ліфтах, але вони лише дивилися на мене дурними поглядами і поспішали до своїх закапелків. Людям нашого часу бракує філософського підходу до життя — усе вони сприймають спрощено і прагматично, не відчуваючи всієї складності світобудови. Ну ні — то й ні. Я не збираюся комусь нав'язуватися. Мені вистачає мовчазного розуміння Alcea rosea L. var. nigra Cav. або приязної посмішки сусідки з п'ятого поверху.