Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 44

М а р к  (виправляючи). У спільнім склепі годували б.

Я. Не збутися цій мрії!

М а р к  (уточнюючи). Не збутись мрії цій!

Я. Далеко один від одного розпухнуть наші труни у воді… (Забуває текст).

М а р к  (підказує). Зробимо все, що належиться зробити…

Я. Зробимо все, що належиться зробити. Нас не забудуть. Цар небесний збереже про нас пам'ять вічну.

М а р к  (виправляючи). Вічную пам'ять! (Всі, підхоплюючи: «Від нас залишаться сліди, ми особистості, ми не міста-потвори!». Загальний регіт). Тихо, тихо, заспокойтеся. (До  Л е о н а). Ну як, зійшли посіяні тобою зерна?

Я. Ні.

М а р к  (розчаровано). Уже не так весело, як раніше. Але так завжди буває під кінець, правда?

Я. Мабуть.

М а р к. О'кей. (До всіх.) Продовжуємо.

[…]

Сеанс п 'ятий

Так минуло кілька годин. Потім на стіл жбурнули жменю кавових зерен, дві-три грудочки овечого сиру, ядро волоського горіха, коробку сірників, шкірки немитого грейпфрута. Я добув із кишені обсмоктаний зубець часнику і долучив до спільного манаття. Фавн теж щось витягнув з-за пазухи, — здасться, незмінний корінь калгану, — та, покрутивши його в руках, запхав назад.

На цьому пиття закінчувалося. Далі кожному належалося своє. Жереб визначав Марк. Він взяв із шухляди гральні кості та кілька заклеєних конвертів — неочікувано я впізнав у них мою вчорашню пошту. Однак тепер листів було суттєво менше і кожен з них — пронумеровано.

Марк пояснив правила гри. Кожен мусів кинути кості і за числом, яке випадало, відчитати своє завдання з відповідного конверта. Такі собі невинні фанти. Може, мені випаде нарешті виграш вграти медсестру? Оту горбатеньку, в окулярах. Від долі не втечеш, як то кажуть.

Кидали всі по колу, починаючи з Артура, що сидів на розі. Він метнув кубики надто експресивно і навряд чи вдало: один із них закотився під стіл. Артур поліз було за ним, та Марк зупинив його й кивнув Зіґфріду. Той дістав кубик і оголосив: «Два». Разом із четвіркою, що лежала серед кавових зерен, це складало шістку. Марк срібним антикварним ножичком розрізав потрібний конверт і витягнув картку. Усе це нагадувало вручення призів «Оскар» чи конкурс «Містер Роккі року».

Вирок невідомого журі для Артура звучав приблизно так:

«Впродовж місяця створити колекцію живописних полотен урбаністичної тематики. Набір фарб регламентується. Певне число тюбиків (див. «Додаток хроматичний») із кобальтом синім світлим, блакитною «ФЦ», кадмієм лимонним (імітація), краплаком темним, умброю, охрою та зеленню смарагдовою — кожен барвник у строго визначеній кількості (див. розділ «Рекомендовані пропорції»). Білила цинкові дозволяється використовувати без обмежень. Ґрунтовані полотна, пензлі та підрамники додаються (див. «Перелік допоміжних засобів»). Невиконання вироку карається повторним строком лікування із застосуванням електрошокової терапії. За обставин, що поглиблюють провину, — рекомендується лоботомія».

Артур зробив спробу немовби жартома щось запитати, але Марк рішуче обірвав його і наказав кидати кості Ґорвіцу. Ґорвіц довго тряс їх у спітнілих долонях, а потім затиснув в один кулак і обережно поклав на стіл, прикривши рукою. Прошепотів щось на кшталт закляття, зітхнув, підняв руку. Випала ще одна шістка — цього разу п'ять плюс один.

Втім, присуд був майже повністю незрозумілим для невтаємничених.

«Компенсувати всім постачальникам демпінгові втрати, згідно з антимонопольним законодавством (див. «Указ Президента від такого-то, такого-то). Леґалізувати дочірні підприємства й філії, перепідпорядкувавши їх міністерству оборони (див. «Перелік фірм, що підлягають служінню обороноздатності країни»). Підвищити боєспроможність трудових колективів. Позаштатним працівникам видати посвідчення «Добровільної народної дружини» та виплатити одноразову грошову допомогу згідно із тарифом (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkampf Verlag, Munchen, 1939]. Розділ XIV, «Фінансування органів правопорядку»). У визначений «Хронологічним додатком» термін докомплектувати партії «CHUPA CHUPS» обертовими підставками та батарейками ULTRAVOX LONG LIFE. В разі невиконання розпорядження чи окремих його пунктів позбавити ліцензії на особисту зброю (газовий пістолет системи NEW NAMBU), а також застосувати інтенсивну фізіотерапію: сувора дієта, двічі па день промивання шлунка і раз на день клістир[94]. При підозрах на рецидив приписати також аспірин, хінін і загортання в мокре простирадло».

Наступним був Зіґфрід. Він метнув кості з показною безтурботністю. Випало дві одинички. Марк витягнув картку, згідно з якою належався повторний жереб. Зіґфрід кинув ще раз. Випало дві двійки. Цього разу в картці була така інструкція:

«Статус пацієнта доповнити обов'язками помічника санітара — прибирання в палаті, опікування новачками, наглядання за графіком подачі води. Заборонити носіння бездіоптрійних окулярів та замінити псевдонім справжнім іменем — Микола. Недбалість у виконанні вищевказаного карається кодуванням від алкоголізму на термін від трьох до п'яти».

Зіґфрідомикола спохмурнів, віддав окуляри безіменному резидент-офіціанту і похнюплено сів на місце.

Фавн, який сидів поруч, довго крутив у руках кубики, розглядаючи зусібіч. Потім взяв свій одноразовий пластиковий келішок, вихлюпнув недопите вино, кинув їх усередину і з виглядом заправського круп'є потряс. Мокрі кубики покотились по столі, до них попричіпалися крупинки тютюну, пил та дрібне сміття. Цього разу Марк мовчки розпакував конверта під номером «сім» і передав картку Фавнові. Той підтягнув штани, защіпнув верхній ґудзик картатої сорочки і бравим голосом відставного бойскаута прочитав:

«Звільняється під заставу в 1,5 (півтора) мільйони доларів, а також під розписку про невиїзд за межі північноамериканського континенту. Необхідні кошти надані відділом славістики Гарвардського університету, а також центром гуманітарних досліджень фірми MICROSOFT».

Потім показав усім печатку магістрату з підписом головного лікаря, і сховавши картку до кишені та зімнувши пластиковий келішок, відкинувся на спинку крісла. Він навіть зробив спробу з удаваною індеферентністю заплющити очі, та під пильним поглядом Марка стрепенувся, підібрав кості, повитирав їх об штани і подав офіціантові-таксисту-резиденту.

— Ні, — сказав Марк. — Там, на звороті, є ще постскриптум.

Фавн дещо збентежено витяг картку і з острахом перевернув її. Прочитавши, полегшено зітхнув і виголосив, оглянувши всіх:

«Загасити світло, розсунути портьєри, відчинити віконниці та вікна».

— Давно пора. Давно пора. Сидимо, як бабаки. Надворі білий день, — загомоніли всі.

— Виконуйте, — наказав Марк коротко.

Фавн вимкнув лампу, одну по одній розсунув щільні темно-сірі штори, до зали увірвалося вранішнє сонце, заплутавшись в задимлених клаптях затхлого повітря, але до відкривання вікон так і не дійшло — за однією з портьєр ховався зблідлий Кароль. За столом прошелестів смішок і вигуки задоволеного здивування: як непомітно зачаївся гад — усі й забули про його присутність.

— Ну, — похитуючи несхвально головою, запитав Марк, — що це ви надумали?

— Мені здавалося… — тремтячим голосом промовив Кароль, — мені здалося, це може бути небезпечним, і тому…

— Небезпечним? Для кого?

Кароль мовчки переминався з ноги на ногу, копирсаючи нігті.

— Я повторюю, для кого небезпечно? — наполягав Марк.

— Ну, взагалі… Для всіх.

— Для всіх?! — здивувався Марк. — Подивіться на них, — окинув він рукою довкіл, — хіба вони бояться якоїсь небезпеки? Подивіться на мене. Хіба я чогось боюся? Ні. А сказати чому?