Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 36

— Онєґін намагається оформити ізраїльську візу. «Я хочу відвідати свою історичну батьківщину і могилу сестри моєї — Офелії Ісаківни Латекс». Але в посольстві все щось крутять — не хочуть давати візи. Тоді Онєґін каже до мавпочки, яка сидить у нього на плечі: «Сара, да расскажи ты им нашу родословную!»;

— Фрау Де і дівчинка-психіатр, яка виявилася несподівано вилікуваною й одягненою в білу льолю Оксаною, оглядають мої босі ноги, що стирчать з-під короткої ковдри. «Це що?» — питає фрау Де, відчуваючи за собою психоаналітичну підтримку асистента. «Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт»[81].

Зненацька чи то в слухавках, чи то з ратушної вежі чутно бамкання годинника— п'ята ранку. Я моментально налаштовуюся на 107FM, але замість очікуваного прокуреного тенору Чжуан-цзи чую чистий і прозорий дитячий голос:

— Найсвятіишй Боже, у Пресвятій Трійці єдиний! У глибокій покорі серця вклякаю перед Тобою і складаю Тобі сердечну подяку. Дякую за те, що Ти збудив мене з нічного сну та заховав від наглої й несподіваної смерти; що можу Тобі ще служити й честь та славу віддати. Дякую Тобі, мій Боже, і за здоров'я та за всі дари й ласки, яких так щедро уділюєш мені все моє життя.

Господи, це знак, це знак Твій, отже в мене є таки шанси вирватися звідси. Я похапцем пхаю під язик валідол, який до цього часу для чогось тримав у руках, і схвильовано, але від піґулки не надто артикульовано, повторюю за рятівною фонограмою:

— Господи, дай мені зустріти з душевним спокоєм усе, що принесе мені цей день. Дай мені цілковито віддатися на волю Твою святу. На всяк час дня цього в усьому настав і підтримай мене. Які б я не дістав вістки сьогодні, навчи мене прийняти їх із спокійною душею і твердим переконанням, що на все — Твоя свята воля. У всіх ділах моїх і словах керуй думками моїми і почуттями. У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все Ти послав. Навчи мене просто й мудро ставитися до всіх людей, нікого не ображаючи, не засмучуючи. Господи, дай мені перенести втому і всі події цього дня. Керуй моєю волею, навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати й любити. Амінь.

Я ще деякий час лежу, чекаючи, поки розсмокчеться валідол, а потім встаю і, з огидою виставляючи охололу пляшку на підвіконня, починаю зосереджено збиратися. Мені потрібні будуть два поліетиленові пакети — для білизни й туалетного причандалля. О цій порі мене ніхто не повинен потурбувати. Я трохи остерігатимуся можливості корчів чи судоми від крижаної води, але це не більше, аніж обережність колись наляканої людини. Я пройду в кінець коридору, зайду до «санвузла», покладу пакет із чистою білизною на лавку, на нього зверху — складений рушник. Потім я зайду в душову камеру, прилаштую пакунок з туалетним причандаллям, причепивши його до дротяної сітки непрацюючої лампи. Далі з мавпячою спритністю і впертістю маніакального «моржа» я ретельно вимиюся антибактерійним милом, поливаючи себе зі шланґа. Мити голову в холодній воді — справа з ненайприємніших, але сьогодні мені треба йти до останку, не зупиняючись ні перед чим. В процесі моїх гіґієнічно-циркових вправ я з жалем побачу, як зникає в отворі стоку черешнева кісточка, що кілька років тому застрягла в протекторі підошви купальних капців. Це реальна втрата, але зараз не час на рефлексії. Потім, вдивляючись у напівтемне ще вікно, я сяк-так поголюся і ще раз прийму льодувату купіль і розітруся до червоного рушником. Ще пізніше, віднайшовши якусь підозрілу шмату, я порозтираю розхляпану по підлозі воду. Вбравшись у чисте й ретельно поскладавши брудну білизну в пакет, я зберу туалетне причандалля і, повісивши на шию рушник, повернуся назад.

Коли я увійшов до палати, Микола саме робив фізичні вправи. Щоб не бентежити його, я сховався в лазничці, добре вимив купальні капці, витер їх насухо рушником, який негайно ж викинув до смітника і, повернувшись, влігся на ліжко, заплющивши очі. Молодець він, Микола. Не пропаде. Куди мені до нього. Він справді може витримати тут же кілька тижнів. Я — ні. Я мушу сьогодні за будь-що вирватися на свободу, інакше зірвуся й тоді вже точно потраплю до сульфазинового раю. От коли мені справді потрібен спокій. Спокій і незворушність. Ввічливість і коректність. Містер Макмерфі проти місіс Гнуссен. Гер Бромден проти фрау Де. Сер Елтон проти леді Вікторії. Ласкер проти Капабланки. Розенкранц проти Ґільденстерна. Bear проти Веег'а. Плейбоївський кролик проти світової розпусти. Ку-клукс-клан проти апартеїду.

Полежавши ще трохи, я починаю збиратися. Головне нічого не забути. Залишати щось у шпиталі — погана прикмета. Краще вже жбурляти крейцари, драхми, злоті, песо, центи, сентаво, сантими, піастри, пенні та шилінги з королівським профілем до смердючих венеційських каналів. Але цим нехай займаються інші. Я ж збираю небагатий свій скарб, педантично вкладаючи його до торби. Потім починаю методично доїдати принесені вчора дари. Надто ризикована суміш як на сніданок, та зараз це несуттєво (наслідки прийдуть потім, вже за стінами ЛЗЗТ). Ще надто рано, — Д.Ю. приходить щойно о дев'ятій (о дев'ятій я ж обіцяв з'явитися на службу), — та мене бере нетерплячка і я, вбравши куртку, виходжу на коридор. Куртка розщіплена. Під курткою в мене подарована знайомим рокером футболка з написом

NO DRUGS

NO SEX

NO ROCK-N-ROLL.

Я хотів було виправити NO DRUGS на NO DRUNK, що в моєму випадку виглядало б доречнішим, але передумав.

Горбатенька сестра сьогодні непривітна. Де й поділася її нічна толерантність. Може, я й справді не виправдав її сподівань? Може, справді треба було написати NO DRUNK, але не замість NO DRUGS, а замість NO SEX? — до рок-н-ролу вона, здається, байдужа.

Відпустити мене до появи фрау Де, вона, річ ясна, не погоджується. Синтетичні «Майданек», «Ґетто» і т.п., імплантовані їй у праву лобну ділянку мозку, роблять будь-яку несанкціоновану ініціативу неможливою.

Я курю цигарку за цигаркою, визираючи у вікна. З якого боку, цікаво, вона приходить. Не прилітає ж на мітлі, коли надворі вже розвиднілося (хоч нестиглий місяць ще не встиг сховатися за лаштунки місцевого ландшафту). Хвилини минають надто повільно, але з часом, тобто з його плином, у мене були й не такі пригоди, так що все байка. Я перевіряю вміст кишень і десятки разів прокручую в голові варіанти майбутнього діалогу. Невже в неї прихований ще якийсь сюрприз? Побачимо. Головне — витримка і спокій. І жодних демонстрацій фармацевтичної обізнаності. Сама ввічливість і коректність з нальотом постхірургічної збайдужілості. Хай уявляє себе авторкою невдалої лоботомії. Нехай чується володаркою мого таламусу з гіпоталамусом вкупі, нехай…

— Доброго ранку, куди це ви вже так зібралися? — чую рідний голос за спиною.

— Доброго ранку, Даріє Юріївно. На роботу зібрався. От вас чекаю.

— На роботу? Отако з самого ранку? А процедури? — каже вона, несхвально розглядаючи мої «no drugs» і скручуючи в трубочку свіже число «GESCHICHTE MIT PFIFF».

— Процедури в мене ввечері — ви самі знаєте. Крім того, ми домовлялися. Про денний стаціонар, пам'ятаєте? Сподіваюся, ваше слово таке ж міцне, як і тутешні медикаменти.

— Сьогодні вам ще потрібно побути під наглядом. Як, до речі, сульфазин?

— Чудово. Просто чудово. Буквально відчуваю, як кров моя вже наполовину очистилася. Із задоволенням прийму наступну порцію.

— За вами потрібен нагляд. Може піднятися температура.