Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович - Страница 1

Іздрик

Подвійний Леон. Isтоrія хвороби

Double Trouble

У принципі, небезпека передмовляння для автора сих рядків завжди була актуальною. Тим паче у випадку з прозою, подібною до писань Іздрика. Ба більше — сякі-такі рефлексії з приводу «Подвійного Леона», почасти вже друкованого в нашій малотиражній періодиці, допіру вже виникали. Тож коли він зателефонував (Іздрик? Леон?), мова зайшла про такий собі подарунок долі, коли в руках потенційного передмовця опинився нарешті повний текст роману. Але даремно цей реверс був сприйнятий на тому кінці дроту суто компліментарно, оскільки що таке дарунок, кожен розуміє по-своему. І ту саму мініятюрну труну, подаровану легендарним Ч. Буковскі його знайомим неборакам на весілля, цілком можна сприймати за милу безпощадність можливої предмови до.

Тож що насправді було до того? Бессонница. Леон. Тугие паруса. Список Іздрикових кораблів, дочитаний в альманасі «Кінець кінцем» до середини… А згодом і до кінця — в «Кур'єрі Кривбасу». Але хіба лише це? Була ще шинка Шекспіра і галети Гашека, морошка Мрожека і бламанше Бланшо, йогурт Йонеско і бісквіти Беккета, що поміж гастрономією сих достойників щоразу витикався постмодерний Іздрик. Він, виявляється, достоту завжди присутнив у всіх можливих писаннях і щойно тепер зібрав себе по краплинах, крихтах і шмарклях до одного єдиного тексту. Хоча, може, й навпаки: це ті гастрономи розсипалися Іздрикові поміж пальців. І в цьому немає нічого дивного, адже мистецтво передує життю, воно набагато старше за нього. До того ж, хто такий Іздрик? Іздрик is trick. Подвійний nie on. Подвійний бурбон. Зрештою, просто подвійний нельсон перебірливої уяви. І до його писань єдино надається метод архаїчного постмодернізму — своєрідна археологія чи па/леон/тологія мистецтва: реконструкція цілого за викинутими на узбережжя сну останками.

Загалом же сьогодні слово «інтертекстуальність» не вживає хіба лінивий, внаслідок чого воно розмазалося по тарілці наських ритуальних заклинань. Натомість методика акціональних кодів, практикована в «Подвійному Леоні», дозволяє повернути інтертекстуальності практичний сенс, інакше кажучи) — показати, як вона реалізується в тексті того чи іншого твору. Скажімо, багато хто з літературного люду сучасности стикався з проблемою двійникарства, проартикульованою сьогодні Іздриком. «В его глазах раздвоилось, и он взял половину себе» (А. Платонов). «„Он“, в свою очередь, говорит о каком-то другом „он“ и не всегда придерживается четко этих границ» (Ю. Трифонов). «Я подошел к себе, и мы обнялись» (Є. Харитонов). І подібна інтерактивність аж ніяк не дивує справжнього мічуринця, позачасового ковбоя і непідробного леона-кіллера: «Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта, коли сердега Імануїл залишився висміяним і поганьбленим» (Іздрик). «Но требуется какое-нибудь доказательство!» — вигукне знетямлений читач. «И доказательств никаких не требуется, — буде на те йому відповідь. — Все просто: в белом плаще с кровавым подбоем…»

До того ж акціональний хід, або код дій, має стосунок до того, що прийнято називати фабулою твору і що дозволяє переказати сей твір на миґах за шклянкою супу. Наразі це важко та й непотрібно, власне, передмовцеві. Інша річ, що фабулу «Подвійного Леона» все ж таки можна суто по-кортасарівськи реконструювати. Очевидно, двох героїв так само вправно можна розділити (або поєднати). Цілком вірогідно, що вільно буде навіть зрозуміти, кому з леонів-каролів належать слова прощальної настанови: «Любиш мене — люби мої капці». Але при цьому фабула як сукупність подій у їхньому внутрішньому стосунку може створити у читача хибне враження про логіку Іздрикового роману — логіку життєвої і практичної причинности. Хоча в сучасній літературі, як знати, фабули взагалі не існує, вона до незмоги слабка й недієва. Її акціональний хід — це відвертий код культурного міту.

Отож Іздрик — один із творців акціонального коду сучасної прози, де відповідні акціонально-інтуїтивні ланцюжки формально будуються за принципом «після», але життєвий зв'язок абсолютно відсутній. І тому реконструкторські заходи при читанні «Подвійного Леона» зайві. Фабула роману — «як було». Сюжет — «як оповідано» кимось із двійників-кіллерів часу, він — умовність. Щоразу розколюючись і зникаючи («хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі») мітологійні персонажі роману породжують нових парних героїв: той Леон, не той Леон — яка різниця, коли «моя печінка вже не варта тебе»? Численні версії та й годі. Якщо ж щось і було, то — потрясіння, біль, німота, катастрофа, які знищують цей уявний (фальшивий, злий, брехливий, потворний, — добирайте синоніми, невхильно наближаючись до антоніму) світ. «І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері», — свідчить автор цієї історії хвороби.

Зрозуміло, що пишучи історію, Іздрик постійно руйнує канонічні форми роману, привносячи до них данайські елементи самоспоглядання, письменницької рефлексії тощо. Зрозуміло, що подібна романна «безмежність» — це дурна безконечність (слів, розмов, анекдотів), і саме біографічна форма допомагає текстові перемогти її. Декому може видатися, що «Подвійний Леон» — це не роман, а чернетка роману, автор якої перевертає звичну піраміду, повертаючи книгу до стадії рукопису, нотаток, варіянтів, шкіців. «Я пришивала ґудзик, коли він зайшов». «Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов». Ми пришивали ґудзик, коли… Примхливе плетиво снів і асоціяцій, гра самодостатньої форми, ритуальний танок, орнаментальний малюнок, плавна течія тексту — ось прообрази Іздрикової прози. Розгорнуті метафори замість портретів? Рясна цитація супроти автентики? Але ж чим пізнаваніший соціяльний антураж повищезгаданого «гастрономічного» цетону, тим відчутніша його метафоричність. І цитатність. Міт «Подвійного Леона» не знає чужого, адже, як було зазначено, всім метафорам, сюжетам, героям і прийомам ще тільки належить народитися і автономно проіснувати в даному тексті з подвійним дном.

Здавалося б, постмодерністський міт Іздрика не відає свого: все нібито вже було. І про подібну дружбу ідеології з романом вже звідомляли Лукач і Кундера, Адорно і Блох, Бурд'є і Машере. Втім, сенс читання подібного тексту залежить від читача, і саме в «Подвійному Леоні» кожна з сестер знайде те, чого потребує її ніжне вушко: сюжет і фабулу, міт і анекдот, фрагмент і ціле, прозу і поезію, логічні асоціятивні зв'язки, оберненість художнього часу, минуле як майбутнє, двійникарство як сюжетотворчий механізм, drug як друг, антироманну жанрову форму, абсурд, соціяльне як маску екзистенційного, полісемію, експеримент, варіятивність, аграматизм, лейтмотивну техніку, архетип у сновидіннях, амбівалентність, інтертекстуальність, психологізм, єдність поетичного світу, ліричні відступи, філософське й художнє, модернізм, романтизм, меніпею, еволюцію індивідуальної художньої системи, автора і героя, автора і читача, читання як творчість…

Справа ще й у тому, що теорія постмодернізму в принципі заперечує можливість індивідуального висловлювання. Леон за Леона не відповідає. У даному випадку автор роману — це заручник мови, носій певної мовленнєвої поведінки, а, отже, і відповідного мислення. Можливо, через бажання вирватися з-під впливу подібного дискурсу автор змушений натягати на себе маску літературного «марґінала», виводячи на загал відповідних героїв твору: поетів, художників, філософів. Одне слово, «шизоїдних особистостей». І тому логіка роману, знаходячи себе в персонажах, використовує фактори, з якими логіка ідей, що лежить на поверхні і піклується лише збереженням зв'язку, просто не знайома і не вміє поводитися: сумніви і ломки, розгубленість і безумство, мовчання й розхристаність. Коротше, шизофренія, як і було сказано.