Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 9

— Рома, — відповів я, і собі озираючись. — Вам мама моя дзвонила.

— Мама? — не зрозуміла вона. — Для чого дзвонила?

— Я у вас жити буду, — пояснив я.

— З мамою?

— Сам. Мама вдома.

— Вдома? — перепитала вона, поправивши халат, що все сповзав. — І що вона там робить, удома?

— У неї процес, — відповів я.

— Що?

— Процес. Вона юрист.

— Все, — раптом згадала вона, — згадала. Ти Рома, так?

— Рома.

— Мама — юрист.

— Точно.

— А що в тебе на голові?

Звали її Даша. З мамою моєю вони познайомилися на семінарі місяць тому. Удень сиділи поруч, нотували за доповідачами, заливалися кавою на брейках. Увечері, під час корпоративного боулінґу, набралися, мама знала, як це робиться, під кінець вечора вона висіла в нової подружки на плечі й розповіла, що я ось-ось маю залишити батьківський дім, оскільки перевівся до них на навчання. Рік не довчився, — плакала мама, — ясно, що йому зі мною сидіти, який інтерес? Ось він і перевівся. А де він там жити буде? На вокзалі? Мама витирала сльози й замовляла ще, а від цього ще більше плакала. Аж урешті Даша сказала: ну, що за біда, хай поживе в мене, в мене є вільна квартира, бабуся дуже доречно померла. Я все одно збиралася її здавати, краще здавати знайомим — хоч меблі не винесуть. А захочуть винести, все одно не зможуть — їх там просто немає. Мама вхопилася за такий варіант: якщо вже відпускати малого, ну, мене себто, в доросле життя, то краще знати, де потім шукати тіло. Я на все погоджувався. Навіть якби не було цієї Даші, я б усе одно знайшов, де жити. Головне — вибратися з кімнати, яка смерділа дитячим одягом і шкільними підручниками. Я давно збирався куди-небудь з'їхати, у двадцять років жити з мамою — задоволення сумнівне. Вона забагато пила як для юриста, я забагато часу проводив у ванній кімнаті. Найкраще для всіх у такій ситуації — роз'їхатись і писати один одному листи.

Схоже, враження я на неї не справив. Звісно, мені це не подобалося. Я думав, потрібно їй щось розповісти про маму, про те, що мене цікавить у житті, чим я займаюсь, на що розраховую, але вона мене випередила.

— Пішли, — сказала, — я тобі все покажу.

Вона підійшла до сусідніх дверей, відчинила їх, зайшла досередини. Мене не запрошувала, я постояв на порозі, потім зайшов. Дві кімнати. Схоже, не так давно ремонтували. Схоже також, що ремонтом займалася вона сама: шпалери відклеювались, у душовій стояли теплі калюжі, стеля була не те, щоби побілена, радше помальована. Даша пройшла до кімнати, відчинила вікно, перехилилася назовні. Мала красиві литки. Добре, що я поселився саме в неї, подумав я. Тут вона повернулася.

— Ти без спальника? — запитала. — Добре, дам тобі матрац. Значить, тут кухня, — вона потягла мене до сусідньої кімнати. Там стояла плита. Ну, і все, більш нічого. — В принципі не так важливо, — сказала на це вона. — Поруч піцерія, якщо що. Душ, — промовила, обережно переступаючи через калюжі. — Рушник дам, — додала. — Що ще? Ага, Інтернет, світло, газ. Ти мене розбудив, — сказала, — я щось ніяк не зосереджусь.

Ми перенесли з її квартири великий матрац, залитий акварельними фарбами й перемащений пластиліном та губною помадою. Даша мала тонке тіло й приємний голос. Я подумав, добре було би спати з нею на цьому матраці. Зрештою, чому б і ні, подумав. Головне, подумав, справити враження. Живе вона, схоже, одна. Спить до обіду. Ходить під'їздом у піжамі. Мені підходить, подумав я, дивлячись, як вона легко схиляється над матрацом, намагаючись його відчистити. Просто потрібно брати все у свої руки, подумав я і пішов у душ.

По обіді вона знову забігла. Сказала, що їде у справах, принесла постіль, залишила ключі від своєї квартири, пояснила, що коли зголоднію, можу йти на кухню й вибирати з холодильника все, що знайду. А знайдеш ти там, додала, хіба що капусту. Свіжу, уточнила. Була в діловому костюмі пісочного кольору. Він її дещо повнив, проте черевики на високих підборах все ставили на свої місця — не зовсім молодий, проте цілком упевнений у собі юрист, із бойовою зачіскою, з-під білосніжної сорочки просвічувала білизна. Фарбована була похапцем, пахло від неї кавою, і говорила вона так багато й голосно, що я навіть не зрозумів, коли вона пішла.

Ну, добре-добре, злився я, не назавжди ж вона пішла, незабаром повернеться. Які в неї можуть бути справи? Ну, судове засідання, ну, очна ставка, розпізнавання трупів. Вихопить іще одного невдаху з кігтистих лап смерті, розпишеться, де треба, і додому, до мене. Головне — не втратити момент, не пропустити нагоду, піймати своє щастя, коли воно пробігатиме коридором. Вечір повільно міняв повітря, як готельну білизну, роблячи зелень темною, а шибки рожевими. Світло м'яко торкалося підлоги й порожніх стін, за деревами на вулиці чутно було голоси й дитячий сміх. Хотілося йти на ці голоси, ходити між деревами, торкатись у темряві жіночих рук, ловити зелені місяці, що обриваються з гілок, не витримуючи власної ваги.

Як усе влаштувати, думав я, як усе влаштувати? Можна, скажімо, прийти до неї на кухню. Нібито за харчами. Стримано поскаржитись на голод, суворо попередити, що приготую все сам, але попросити її допомогти. Бути впевненим і небагатослівним. Можна прийти без футболки, хай бачить, який я засмаглий. Можна прийти босоніж. Ні, відразу ж передумав я, босоніж не годиться, вона все зрозуміє, скаже: ти б ще голий прийшов. Добре, тоді пляжні капці. Щоби в разі чого не возитися зі шнурівками. Так, задоволено похвалив я себе, саме так. Попросити її дістати прянощі: корицю, кардамон, чорний перець. Прянощі в неї, очевидно, на якійсь полиці. І коли вона за ними полізе, спокійно, головне — спокійно! — підійти й торкнутися її ніг. Нібито підтримуючи її. А далі вона сама все зрозуміє. Відчує тепло моїх долонь. І тоді я зніму її зі стільця, посаджу на стіл і почну роздягати. Головне — щоби вона не встигла до того скинути свій костюм. ЇЙ у ньому буде, напевно, незручно, вона сама захоче позбутись його, допоможе стягнути піджак, нервово потягне вгору спідницю, що так тісно облягає її гарячі стегна. І ось тоді можна буде скинути капці.

Або, не міг заспокоїтись я, можна прийти й попросити в неї яку-небудь дрібничку. Скажімо, мило. Ні, заперечив я сам собі, тоді вона точно все зрозуміє. Краще не мило. Краще зубну щітку. Прийти до неї в капцях, з оголеним торсом, можна в окулярах, і суворо та небагатослівно попросити запасну щітку. Мовляв, свою забув у потязі — швидко збирався, допомагав жінкам, виносив на перон дітей, евакуював пенсіонерів. Щітка в неї, напевно, буде у ванній. І коли вона пройде туди у своєму діловому костюмі, можна прослизнути за нею, стати в неї за спиною, близько-близько, так щоби вона відчула запах мого дезодоранту й завмерла стривожено, усе розуміючи й передчуваючи. І тоді можна торкнутися її одягу, чуючи, як під ним здригається її чутливе тіло, і мовчки стягнути з неї піджак, і допомогти їй скинути спідницю так, щоби вона залишилася тільки в білій, як у школярки, сорочці й барвистій білизні, схилити її над рукомийником — блискучим, як рафінад, аби вона могла розгледіти в дзеркалі, як від радості та нетерпіння розгладжуються всі її зморшки, як розширюються зіниці й не вистачає повітря. І навіть капці можна при цьому не скидати.

Але й це ще не все, заводився я, це ще далеко не все! Можна прийти до неї з ноутом, мовляв, не можу налаштувати нет, який пароль, мовляв? Вона в цей час може валятися на своєму ліжку в діловому костюмі, змучена довгим робочим днем, очними ставками. Лежатиме на животі (вона, очевидно, любить спати на животі) і дивитиметься телевізор, бажано без звуку, щоби не відволікатись. Можна стати між нею та екраном і стримано-суворо запитати пароль. А вона може сказати: ти знаєш, я вже й сама його не пам'ятаю, давай сюди ноут, зараз налаштуємо. І поплескає долонею поруч із собою, мовляв, стрибай давай, зараз усе зробимо. І тоді потрібно спокійно (спокійно!) впасти поруч із нею. Головне — не забути скинути капці! А коли вона почне копатися в машині, можна взятися їй підказувати й ніби ненароком накрити її долоню своєю, і торкнутися її волосся, і подивитися — уважно й упевнено — в її широко розплющені очі. І ось коли вона все зрозуміє й відкладе набік мій недолугий ноут, мені й робити нічого не доведеться — вона сама стрибне на мене й почне скидати із себе піджак, і рвати блискавку на спідниці, і кусати моє загартоване тіло (якщо я буду без футболки) чи гризти від нетерпіння футболку (якщо я буду в ній). І все, що потрібно буде від мене, — лишатися мужнім і небагатослівним, суворим, але справедливим, витривалим, сильним і вдячним.