Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 6

— Яким президентом? — говорив я йому. — Друга ночі. Давай я подзвоню, скажу, що ми в міліції, хай щось робить!

— У міліції? — сумнівався Марат. — Занадто правдоподібно, вона не повірить.

І навіщо розповідати те, що всім і так відомо, думав я. Навіщо задобрювати померлих історіями, у яких так багато крові та болю. Але всім, схоже, подобалося згадувати Марата саме таким — у червоних боксерських трусах, з архангельськими крилами за плечима, з Господнім благословенням у доброму серці. Я зважився йти, повернувся до дядь Саші, аби все пояснити, вибачитися й розчинитися в тумані, проте Аліна перехилилася до мене і втомлено торкнулася руки.

— Вань, — сказала, — допоможеш?

— Так-так, — відповів я, — що за питання.

Треба було просто не приходити, — подумав.

Аліна почала вибирати з трави порожні пляшки, передавала мені, сама взяла зі столу тарілки та виделки, пішла в дім. Я пішов за нею, відчуваючи погляди й голоси за спиною, ішов, ступаючи битою цеглою й дивлячись, як вона легко рухається, як заглиблюється в ніч, як несподівано віконне світло падає на її шкіру й темне волосся. Відчинила двері, пройшла досередини. Я ступив слідом. Тут вона озирнулася, тихо попросила лишити пляшки в коридорі, після чого передала мені виделки. Я не втримав, виделки посипалися на підлогу, гостро й холодно, ніби шматки криги. У будинку, десь глибоко, скрипнули дверима. Аліна приклала пальця до вуст, попросила поводитися тихіше, сказала, що всі вже сплять. Говорила пошепки, від чого голос її звучав по-особливому довірливо. Прочинила двері до вітальні, обережно рушила вперед. Світло було вимкнене, я її не так бачив, як відчував, ловив її дихання, ледь загострий запах її волосся, що пахло волоськими горіхами, ледь зарізке поскрипування старої підлоги під її ногами. Що станеться, думав, коли тут, у темряві, я, не помітивши, випадково натраплю на неї, коли торкнуся її в пітьмі, коли пораню її гострими ножами й виделками, які тримаю в руках? Вона пройшла вітальнею, завернула в довгий коридор, ішла навпомацки, торкаючись пальцями предметів. Я добре знав їхнє помешкання ще з дитинства. Дивно сплановане й кілька разів переділене, захаращене старими меблями й високими шафами, воно нагадувало мені про Марата, про трохи кращі обставини, про веселі часи. Мені завжди подобалось, як тут пахло: зручним теплим одягом, деревом і чаєм. Жодної книги на полицях, жодних картин на стінах. Тісні кімнати, вузькі коридори, нерухомі тіні, невидимі мешканці. Ми рухалися в темряві, обережно обходячи стільці й торби, важкі вазони з квітами й розкидані підлогою черевики. Я раптом усвідомив, що не пам'ятаю цього коридору, раніше його тут не було, я це напевне знав, оскільки сотні разів бував тут у різному віці, у різному стані, але ось саме цього коридору, який витягувався й щодалі звужувався, коридору, переповненого пилом і темрявою, не пам'ятав. Можливо, подумав я, вони тут укотре щось перебудовували, ну так, звісно, Марат планував пробити стіну, аби сполучити батьківську спальню з маленькою кімнатою, в якій ніхто не жив, але не пам'ятаю, аби він перед смертю щось говорив про ремонтні роботи. Зрештою, ми з ним останнім часом майже не спілкувалися. Не вистачало часу, не вистачало бажання, не вистачало терпіння витримувати весь той дим, в якому він жив. Може, й справді він устиг вибудувати в батьківському помешканні цей коридор і вийшов ним зі свого життя, прорубав собі приватний канал зв'язку з ніччю, знайшов те місце, де обшивка світу була тонкою й ненадійною, і скористався зручною нагодою виправити нарешті все на свою користь. Я зупинився й прислухався. У суцільній темряві, що обступала й тиснула, не чути було нічого, навіть дихання Аліни урвалося, мовби вона затримала повітря й розчинилася в чорному чаї нічного приміщення, граючи зі мною в хованки. Мені згадалося, як Марат любив розповідати про свого старого, про те, як старий навчав його плавати. Брав за шию й опускав під воду, примушуючи виборсуватись, задихаючись і відпльовуючись. Марат говорив про це з гордістю: ось, мовляв, бачите — не задихнувся, не здох, випірнув, вижив і далі буду жити, і жодна смерть мене тепер не візьме. Але говорив про це так злісно, що мені самому кожного разу перехоплювало подих і не вистачало кисню, і я пожадливо хапав його ротом, аби пересвідчитись, що не задихнувся. І потрібно було потрапити до цієї пастки, аби розбудити найстрашніші розповіді з дитинства. Я відчув страх. Як звідси вибратися, подумав, куди веде цей чортів коридор? Кинувся шукати стіну, наткнувся рукою на щось тверде, на якісь металеві виступи й штирі, взявся бити рукою по чорній порожнечі, другою рукою намагаючись утримати виделки й ножі. Намацав рвані шпалери, з-під яких виступала прохолодна цегла, намацав вішак для одягу, намацав штори й капелюхи, хустки й целофан. Враз пальці зупинилися на чомусь пругкому й теплому. Я спробував зрозуміти, що це. Пір'я, це було пір’я, ніжне й невагоме на дотик. Щось, схоже на щойно забитого птаха, щось, наповнене кров'ю й пам'яттю. Я торкався обережно й уважно, пробуючи відгадати, що ж це все-таки є. Раптом темрява під моїми пальцями здригнулася, легко озвалася, ніби хтось зітхнув. Я відчув, як щось ворухнулося. Жах пройняв мене. Жах і відчай. Я кинувся просто в темряву, викинувши перед собою розчепірену долоню. Завалив вішак, зачепив стілець, перевернув якісь каструлі. Рука вдарилася об тверду поверхню, темрява розчахнулася, в очі вдарило різке світло. Я вивалився на стару кухню, на якій був тисячі разів, де знав кожен куток і кожен закамарок, де все було знайомим і не викликало жодних страхів чи недовіри. Посеред кухні стояла Аліна, помішуючи щось ложкою у великому баняку. Вона здивовано дивилася на мене. Очевидно, вигляд у мене був неспокійний.

— Ти де був? — запитала.

— Заблукав, — відповів я.

— Усе гаразд? — засумнівалась.

— Так, — збрехав я.

Скоріш за все, вона не повірила. Але промовчала.

— Ось, — сказала, помовчавши, — віднеси на стіл.

Я взяв з її рук глибоку тарілку з овочами, рушив назад.

Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перервано розмову, з якого моменту все пішло не так. Костик гірко плакав, поклавши голову на руки, а руки, своєю чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що він її оплакує, цю рибу. Дядь Саша пересів до нього й заспокійливо поплескував по загривку. — Тихо, хлопче, — говорив він, — не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом, витираючи сльози й шмарклі рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своїм гострим профілем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попіл в мариновані гриби, а Рустам із Семом сиділи віддалік, далі про щось сперечаючись. Я підсів до них, поставив овочі на стіл.

Тоді Сем розповів найцікавішу історію. Була вона настільки дивовижною та заплутаною, що навіть Рустам, молодший брат, на очах якого все це відбувалося, сплескував час від часу руками, широко розплющував очі й заперечливо мотав головою, не погоджуючись і виправляючи оповідача. Було що виправляти! Ніхто з нас не знає, говорив Сем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували в гасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко на її територію ми заходимо. Говорив він, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервово затягувався, дещо затинався, проте оповідь його була саме про це. Смерть, говорив він, ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посеред свіжої смарагдової трави, невидима та неминуча, й спостерігає, як легковажно та необачно ми забігаємо в її тінь. Іноді нам вдається з цієї тіні вискочити. Хоча в більшості випадків від нас тут мало що залежить. Ми беззахисні перед нею, нас паралізують страх і приреченість. І мало хто цю приреченість здатен у собі перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно. Він не боявся смерті й любив жінок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну, усім це відомо. То знаєте, що він сказав? Він сказав: я помру тут, поруч зі своєю мамою. Всім відома була та ґречність і шляхетність, з якою він ставився до жінок. Можливо, це передалося йому від мами. Можливо, причина тут у спортивному вихованні. Хай там як, а до жінок він ставився ледь не побожно. Одного разу, минулої весни, та фактично рік тому, Марата втягнули в бійку. Сталося це так: він уже повертався додому після бою й спускався по Революції, коли раптом побачив, як якийсь мудило чіпляється до дівчини. Причому доволі брутально. Посеред вулиці. Ясна річ, Марат поліз битися. Здавалося б, що професійному боксеру було завалити якогось лівака. Проте мудило виявився не так тренованим, як витривалим. Мав просто залізну голову, об яку можна було гнути велосипедні рами. Бились вони години дві. То сходилися, то переводили подих. Потім знову кидалися один на одного. Навіть дівчина не витримала, вибачилась і пішла собі. Та її ніхто й не тримав. Ну, але гору взяла майстерність — Марат таки завалив цього кабана. Той лежав на теплому вечірньому асфальті й стікав кров'ю. Марату б розвернутися й піти додому, але щось його зупинило, щось примусило залишитись. Він нахилився, потягнув мужика на себе, закинув собі на плечі й поніс на світла, що горіли коло метро, думаючи там кинути під дверима якої-небудь аптеки. Мужик виявився важким і незручним, ноги йому волочилися по землі, джинси сповзали, він тяжко хрипів, кров його затікала Маратові за комір. Проте Марат ішов, оскільки знав: не можна лишати по собі трупи, боротьба має бути чесною. А вже коли дотягнув-таки цього мудила до аптеки, обережно поклав його під дверима й зібрався натиснути кнопку виклику чергового, але вирішив наостанок витерти тому кров з обличчя. І коли нахилився, мужик несподівано розплющив очі й засадив Маратові в бочину довгими блискучими ножицями, які тримав у задній кишені джинсів. Після чого просто втік. Марат спробував його наздогнати, але з ножицями бігти було незручно, тож він просто повернув додому й півночі добирався сюди з ножицями в тілі, тримаючись рукою за стіни й дерева. А дівчина виявилася перукаркою.