Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Месопотамія

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 57

Изменить размер шрифта:

+ + +

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?

Що з того, що знову доводиться все починати?

Кожна душа обживає собі якесь тіло

і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.

З кожного серця ростуть водорості й квіти.

І що з того, що вже тепер можна все передбачити?

Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,

я знаю, як боротися з нападами й травмами.

Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові,

що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.

Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях.

Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості,

що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Щоби вони йшли за мною золотими ночами —

втомлені клоуни, безборонні сновиди.

Тому що з того, що не знаєш із чого почати?

І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

А вона слухає мене, легко погойдуючись.

Виходить кудись, потім повертається знову.

Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.

Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.

+ + +

Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло,

й ніколи не обірвуться твої нічні співи.

Диявол стоятиме над тобою з мідним солдатським горном,

зупиняючи тобі в узголів'ї грізні припливи.

Хай ніколи не зникне запах вітру з твоїх футболок,

хай він назавжди залишиться в твоєму волоссі.

Я буду заходити в шепіт сирен, ніби в морок,

пізнаючи твоє дихання в їхньому багатоголоссі.

Я буду їсти хліб пересильних пунктів,

спатиму з чорними біженками в спортивних залах,

в сухому повітрі й перестиглому ґрунті

знаходячи, наче свідчення, твій опівнічний запах.

Буду відспівувати цю пропащу країну,

яка розпадається від отрути у власній крові,

буду нагадувати перехожим про їхню провину,

буду гризти зубами сутінки кольорові.

Сонце встає щоранку на сході, за ринком,

на кожну втрату є окрема причина.

Але ніде не буде такої тиші, як над твоїм будинком,

ніде не буде такого місяця, як за твоїми плечима.

Тому хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате,

хай наповнює ніжність твою неуважну мову:

діти навчатимуться любові, коли будуть її вивчати —

зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.

+ + +

Що ти будеш згадувати про ці часи?

Адже пам'ять змиває всі голоси,

адже пам'ять не пам'ятає жодних імен, жодних назв,

але ти все одно собі згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,

навіть якщо тобі це не подобалось — згадуй про це,

навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,

навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

навіть якщо не зможеш згадати наших імен

і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,

мова наших освідчень,

біографії наших святих,

кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,

згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,

згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,

згадуй хоча б між іншим, хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,

згадуй наші поразки й наші дива,

нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,

носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.

Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.

Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак —

скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.

+ + +

І тоді вона каже:

я знаю, чим це завершиться,

все завершиться тим, що все нарешті завершиться.

Я буду страждати, ти будеш ловити щоразу нових мерців,

відпускаючи тих, що піймалися першими.

Але я їй кажу:

ніхто не буде страждати.

Ніхто й ніколи більше не буде страждати.

Навіщо тоді існує вся ця поезія,

навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?

Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу

віршaми й колядками, для чого лаштуємо втечу?

Адже кожен нормальний поет може спинити своїми словами

будь-яку кровотечу.

І тоді вона питає:

чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?

Чому живуть, як прибульці, й помирають, наче бандити?

Чому не спиняють хоча би те,

що можуть спинити?

А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,

тому що в святих щодо мови свої, незрозумілі плани,

тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, —

злодії та шарлатани.

Заговорюють біль тваринам і дітям,

ловлять пташине пір'я, що застрягло між віттям,

живуть собі, вибираючи

між смертю й безробіттям.

Тому все завершиться тим, що все почнеться спочатку,

западаючи в горло й лягаючи на сітчатку,

наповнюючи нас любов'ю і забуттям,

відразу,

в зачатку.