Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 50

Усі на якусь мить принишкли, не знаючи, як реагувати на почуте. Аж тут із дому вийшла Маргарита, несучи дві великі тарілки з приготованою рибою, і це повернуло всіх у добрий гумор, і всі знову заговорили, коментуючи, заперечуючи або, навпаки, підтримуючи все те, про що тут щойно розводився Боб. І дядь Саша кричав, що так і є, що всюди люди, що немає за великим рахунком жодної різниці, з ким ділити надію та вино — із суринамкою чи з ефіопкою. Хоча з ефіопкою все-таки краще. А Марина тихим голосом заперечувала йому й говорила, що головне — це родина, а все, що робиться поза родиною, може робитися й без нашої участі. Паша Чингачгук із нею погоджувався, а Kipa заперечливо хитала головою й розповідала про зради, які ми схильні чинити, і забуття, яке нас часто охоплює. І Алка теж підхопила про забуття, але сказала, що жодне забуття нічого не важить проти справжньої закоханості.

— Правильно, — відповів на це раптом Лука, що весь цей час мовчав, прислуховуючись до інших.

Усі враз замовкли, згадавши, що їх тут, власне, зібрало. Було затишно й урочисто. Світло з веранди губилося серед листя, вихоплювало важкі чоловічі руки й тихі жіночі обличчя. Лука сидів у кінці столу, тіні робили риси його обличчя гострими, а зморшки глибокими. У бороді криваво темніли краплі вина. Ліворуч від нього сидів Іван, праворуч — Зураб. Слухали, не дивлячись на нього. А Лука дочекався загальної тиші й продовжив:

— Це дуже вірно — те, що ти сказала. Забуття взагалі нічого не важить. І смерть нічого не важить.

— Смерті немає! — упевнено викрикнув Саша Цой.

— Смерть є, — не погодився з ним Лука. — І ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас. Річ не в цьому. Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Ну справді, смішно не приймати місячні цикли. Смішно не погоджуватися з напрямком руху річок. Їх слід сприймати як даність і сприймати спокійно, як усе невідворотне. Єдине, що по-справжньому має вагу, — це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо. Адже ти ніколи не знаєш, скільки тобі її відпущено, скільки її в тебе є, скільки її на тебе чекає. Знаходити її — радість, втрачати її — прикрість і нещастя. Ми всі живемо в цьому дивному місті, ми всі тут лишились, ми всі рано чи пізно до нього повертаємось. І живемо, носячи в собі цю любов, ніби провину, ніби пам'ять, що вміщує в собі весь наш досвід, усі наші знання. І ця присутність її в нашому диханні, на наших піднебіннях є чи не найбільшою інтригою в нашому житті. Щоранку я прокидаюсь і згадую всіх тих жінок, з якими мені трапилося перетинатись і мати справу. Веселих і занепокоєних, безтурботних і безпорадних, незайманих і вагітних. Мені здається, що найважливішим для мене завжди було саме спілкування з ними, можливість чи неможливість ділитися з ними своєю закоханістю, усією своєю любов'ю. Все інше так чи інакше виникало внаслідок цієї закоханості, а отже, не мало за великим рахунком жодної ваги, жодного сенсу. Тому й говорити про все інше немає жодного сенсу. І ось тепер, — завершив Лука, — після всього того, що я вам сказав, ви всі мусите йти купатися!

Усі так і зробили. І галасливою юрбою почали вибиратися між дерев, дякуючи господареві за такі мудрі, хоча й дещо патетичні слова. І хтось ніс із собою вино, а хтось вмикав ліхтарики на мобільних, аби знайти стежку й спуститися до берега. Вона теж підвелась із-за столу й почала збирати порожні тарілки.

— Ходімо? — покликав я її.

— Іди з усіма, — легко відмахнулась вона. — Я допоможу тут і підійду пізніше.

Я почекав, розвернувся й пішов у темряву. Перейшов вулицю, пройшов під деревами, вийшов до ріки. Берегом розкидано було одяг і порожні пляшки, а з глибини вечірнього повітря, звідкись із чорного вогкого простору, чулися сміх і вереск, і веселий плескіт води, і впевнені змахи рук, що вигрібали посеред течії. Жіночі тіла срібно відсвічували під місячним промінням, і від п'яних вигуків ставало тепло й радісно. Я пізнавав їх, стоячи на березі, озивався до них, кричав їм просто в чорноту. Вони відповідали звідти, то наближаючись, то знову відпливаючи до протилежного берега. Так, ніби ріка приносила сюди з міста всі знайомі мені голоси, весь сміх, всі співи. Від цього виникало почуття спокою та впевненості, адже все було тут, поруч, на відстані кількох кроків. І жодним чином це не могло зникнути, ніколи це не могло завершитись, скільки б я тут не стояв, скільки б часу не минуло.

Але поволі вони вибирались на берег, хтось швидко підхоплював одяг і натягував його на мокре тіло, хтось обтирався завбачливо принесеними рушниками, а хтось просто прикладався до пляшок, у яких іще щось лишалося, хапав одяг — добре, якщо свій, — і брів назад на подвір'я, на світло. Вечір був пізній. Я чув, що хтось прощається з господарем, хтось починає співати, у жіночих голосах з'явилась гіркота, у чоловічих — вогонь. Автівки від'їздили, голоси замовкали. Ставало тихо. Ставало все більше місяця, все більше прохолоди.

Я зовсім не почув, як вона підійшла. Просто з'явилася мені з-за спини, легко торкнулась плеча, ну що, — спитала, — що ти тут стоїш? Я не відразу знайшов, що відповісти, а вона скинула із себе позичену в когось куртку, стягнула светр, стягнула кросівки, якийсь час возилася з комбінезоном, але зрештою скинула його теж. Скинула футболку, на якусь мить завагалась, але білизну теж кинула зверху на теплий ще одяг. Боязко намацуючи дно, ступила у воду. Потім весело зойкнула, пірнула, попливла.

— Ей, — крикнула з темряви, — що ж ти не йдеш?

— Пливи-пливи, — відповів я їй. — Я твої речі постережу.

— Як хочеш, — відповіла вона.

Я подумав, як це добре, що я зрештою тут опинився — на цьому березі, при цій воді. Стояти й спостерігати, як вона роздягається й заходить у ріку, знати, що до будь-якої ріки можна насправді входити безкінечно. Можна безкінечно довго триматися вологи, що тебе охоплює, можна безкінечно довго очікувати на повернення всіх, кого ти знав і кого любив. Ріка принесе всі чуті тобою інтонації, ріка збереже все залишене при берегах тепло, ріки вміють чекати, вміють починати все від початку. Тому що існує тяглість річища, тяглість потоку, і ніхто не може зупинити всю цю масу вологого світла, весь цей огром тепла й холоду. Мені залишається тільки дочекатись її тут, на березі, і повертатись разом із нею назад, до міста, як повертаються до нього щодня тисячі біженців і заробітчан, мандрівників і прибульців, усі ці бригади найманих чорноробів, котрі тягаються світом, споруджують вежі та в'язниці, але рано чи пізно все одно приходять сюди — на ці береги, під це місячне проміння.

Я подумав, що довго буду тримати в пам’яті запах цієї води, запах глини й трави, запах диму й осені, запах життя, яке ще не скінчилось, і смерті, яка ще не настала. А ось що вона буде згадувати про це все? Чи згадає вона тишу, яка стоїть над нами? Чи згадає вона своє дихання, яке виростає тепер посеред цієї тиші? Адже все залежить від нас. Перш за все — наше бажання бодай щось пам'ятати. І наше бажання не пам’ятати нічого.

Уже коли вона вийшла, коли я підхопив її при березі й допоміг знайти одяг, коли ми повертались назад, до будинку, вона сказала:

— Остання електричка, мабуть, поїхала. У Луки є місце. Залишишся зі мною?

— Ясно, що залишусь, — відповів я.

Підходячи до дому, ми почули музику. Різкі переможні звуки лунали звідкись з-поза яблунь. На подвір'ї було порожньо, усі роз'їхались. Ми пішли на музику. Не доходячи, зупинились під деревами. Коло столу, у траві, стояли стільці. На одному з них сиділа незнайомка, яка чомусь залишилась. Сиділа, відкинувши назад волосся й спокійно поклавши руки на коліна. А перед нею радісно й злісно танцював Лука. Ну, як танцював? Було це щось на зразок поґо — веселі відчайдушні стрибки в небо, відривання від поверхні, спроби застрибнути в темряву. Стрибав Лука високо, хоча давалося йому це тяжко — сорочка його просякла потом, жили на шиї напружились, проте він стрибав і викидав угору руки, стрибав і опускався в мокру траву, скакав під хрипкі звуки з подарованого магнітофона. Була це його улюблена Патті Сміт, яку він слухав завжди, коли мав добрий настрій. Але коли мав поганий настрій, то слухав також її, там де вона говорила, що Ісус помер за чиїсь гріхи, але напевне не за мої. І Лука стрибав, ніби тішачись від усього цього — напевне не за мої, і напевне не за твої, дівчинко, бо які в тебе гріхи, яка в тебе спокута, ми сплатимо всі наші борги, ми домовимося з усіма митарями цього світу, ми розрахуємося за все, до останнього слова, до останнього видиху.